Мiсiя дарувати добро
Для декого соціальний працівник - єдиний і надійний зв’язок із навколишнім світом. Затишок і доставка продуктів, приготування їжі, допомога по господарству - це далеко не вся робота, яку доводиться виконувати соціальним працівникам. Часом і добре слово краще за ліки. Професія соціального працівника вимагає не лише повної самовіддачі фізичної, але й духовної. Тому, що люди цієї професії лікують інших людей здебільшого добрим словом, співчуттям, співпереживанням та власним оптимізмом. І навіть низька заробітна плата та соціальна незахищеність, а іноді й складні характери підопічних не можуть завадити працівникам терцентру - бо вони вже звикли дарувати людям добро. У кожному зі своїх підопічних Оксана Стецюк бачить батька, матір. І все найкраще - для них, бо пошану до старості вона сприймає як християнські заповіді, що мають глибокі корені в її серці.
Оксана Борисівна понад 20 років працює соціальним працівником. Спочатку розпочинала з відділу соціального захисту населення. Наразі працівник Нетішинського територіального центру соціального обслуговування. Протягом багатьох років їй щодня доводиться бачити людські біди, біль, страждання. Але попри все вона намагається дарувати тепло своєї душі і впевненість у завтрашньому дні знедоленим і немічним. І це ще раз доводить, що у соціальній сфері немає випадкових людей, а тут працюють фахівці за покликанням, які повсякчас приходять на допомогу тим, кому вона вкрай необхідна, віддаючи їм свої душевні сили, даруючи увагу і турботу.
Оксана Стецюк з дитинства була чуйною і уважною дівчинкою. Її серденько вміло любити навколишній світ і людей. Ніколи не відмовляла у допомозі. Була працьовитою, адже роботи у селі завжди вистачало. Потрібно було допомагати батькам по господарству: і худобу попорати, й городину виполоти, а ще й у домі та на подвір’ї порядок навести. Особливо була залюблена у квіти. Цю любов з дитинства прищепила їй мама, разом з якою Оксана насіювала та насаджувала на клумбах біля хати чорнобривці, айстри, майори та хризантеми.
Народилася Оксана Борисівна зимового морозного дня 1 лютого 1976 року у селі Крупець. 1991 року закінчила Крупецьку неповну середню школу, а у 1993 - Старокривинську середню школу. Опісля вступила до Грицівського професійно-технічного училища №38, де здобула спеціальність кухаря-кондитера IV розряду. І не встигла озирнутися, як промчалося її дитинство, наче один день.
Коли юній дівчині запропонували роботу соціального працівника, вона погодилася. І тоді вперше Оксана Стецюк зіткнулася зі справжньою реальністю життя. Маючи добре і чуйне серце, переймалася долею своїх підопічних. Не дивилася на попередньо складений графік, а приходила до людей скільки потрібно.
«Люди звикають до нас, а ми до них, - каже пані Оксана. - Ми стаємо дуже близькими. Попри значиму матеріальну підтримку, яку надає програма, не менш важливою є духовноемоційна складова. На жаль, для самотніх хворих людей світ часто звужується до меж їхнього помешкання, вони стають відірваними від суспільства, хоча серед підопічних чимало людей з цікавими долями, які - за більш сприятливих обставин - навіть у похилому віці могли б бути корисними для держави й далі реалізовували себе. Усім нашим підопічним потрібне просте людське спілкування, їм дуже важливо бачити, що їх не цураються, що вони такі ж люди, як і всі інші». Тому, за словами жінки, в їхній роботі дуже важливі милосердя, терпеливість і вміння слухати, а енергія, яку вони віддають, повертається до них сторицею. Пані Оксана каже: «Коли робиш комусь щось добре просто так, й ця людина від того щаслива, то відчуваєш й себе в десять разів щасливішою».
Як писав французький письменник Андре Тер’є: щасливого життя нема, є тільки щасливі дні. Отож такі дні настають тоді, коли отримуєш бажане від життя, реалізовуєш давню мрію, закохуєшся. Саме кохання до Юрія затьмарило голову вродливій дівчині Оксані. Вона по-новому дивилася на світ, бачила всю ту красу, яку, здавалося, не помічала. Це й був початок її щасливого подружнього життя. Через рік народилася донечка Ангеліна. І в будинку молодої пари ще стало світліше, галасливіше, адже кажуть, що немає на землі прекраснішої музики, ніж дитячий сміх... Не зогледілися батьки, як виросла їхня донечка. З дитинства наділена Божою іскрою - талантом. З дитинства маленьку Ангелінку тягнуло до мистецтва. Закінчивши школу, вирішила усе-таки втілити у життя свою мрію - стати художницею. Наразі дівчина студентка Львівського коледжу декоративно-ужиткового мистецтва за фахом скульптор-художник.
Довгий час працюючи соціальним працівником, Оксана Стецюк замислилася над вищою освітою. Жінка спочатку у 2002 році закінчує Хмельницьке професійно-технічне училище №24 і здобуває кваліфікацію соціального працівника, а у 2008 році - Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (молодший спеціаліст).
- Прийшовши 20 років тому працювати соціальним працівником, я ще не до кінця розуміла, що це моє покликання. З роками набираючись досвіду, мудрості, кожен день відчуваючи, що потрібна своїм підопічним, переконалася, що така моя місія - робити людям добро, - каже О.Б.Стецюк.
Наталія Степанюк
