На висоту бiльше семи кiлометрiв Інформація про те, що жителю Нетішина, начальнику дільниці енергоремонтного під¬розділу Хмельницької АЕС Олександру Вере¬мійчуку нещодавно на Памірі вдалося здійснити схо¬дження на дві вершини висотою більше семи кілометрів, стала приводом для гордості за земляка багатьом жителям міста-супутника Хмельницької АЕС, друзям, рідним, знайомим та й іншим небайдужим людям, які цікавля¬ться різними досягненнями співвітчизників. До Таджикистану Олександр Веремійчук вирушив разом із альпіністом з Луцька Денисом Песковим. Під час сходження вони були єдиними представниками України. Нетішинський прихильник гір крім основної амуніції з собою взяв два прапори – України та НАЕК «Енергоатом». Згодом вони замайоріли на одних з найвищих географічних точок планети Земля… За плечима у Олександра Веремійчука вже не одна вершина. Протягом чотирьох останніх років він у складі групи українських альпіністів на Кавказі піднявся на Казбек (5033 м, Грузія). Потім випробував себе під час сходження на Ельбрус (5642 м, Росія). Пізніше йому вдалося реалізувати давню мрію – побачити світ з піку Леніна (7134 м, Киргизія). Мандрівка до Таджикистану вимагала використання різних видів транспорту. Спочатку українські альпіністи діставались потягом, був і переліт літаком. На місці дислокації альпіністів із багатьох держав нашим землякам довелось вирішити низку організа¬ційних питань, а вже потім на них чекав базовий табір на поляні Моск¬віна, який знаходиться на висоті 4300 метрів. Тут розпочалися регулярні акліматизаційні підйоми на більші висоти. - Навіть фізично тренований організм у горах потребує адаптації, - розповідає Олександр Веремійчук. - У цьому не має ніякої романтики, бо доводиться після кожного сходження на визначені висоти повертатись назад у табір. Тут також важливим є контроль стану організму альпіністів з боку досвідчених інструкторів. До їх порад завжди треба прислухатись, бо гори самовпевненості не прощають… Після успішної акліматизації, яка відбулася на висоті 6300 метрів, альпі¬ністи відважились піднятись на пік Корженевської (7105м). - Під час підйомів на вершини велике значення мають погодні умови, - продовж¬ує свою розповідь нетішин¬ський альпініст, - ними нехтувати не можна жодного разу, бо існує сумна статистика трагедій у горах. Помиляються навіть бувалі альпіністи. Кожна вершина береже пам'ять про них. Коли ми одержали повідомлення про наближення циклону, вирішили розпочати підйом на вершину опівночі. Ціною великих зусиль о 8 годині 35 хвилин¬ ми мали можли¬вість споглядати світ з висот¬и більше семи кілометрів. Ми стояли на піку Корженевської. Вдалині виднівся пік Ісмаіла Сомоні. Подумки налаштовували себе, що будемо і на ньому. Далі альпіністів чекав небезпечний спуск. Ночувати довелось на висоті 6900 метрів. Потім успішно дістались до базового табору. Тут відпочинок тривав п’ять днів. Нарешті початок другого сходження. Воно розпочалося з повільного долання висоти до 6300 метрів. Саме ця точка стала стартовою. На зустріч із черговим семитисячником альпіністи вирушили о 7 годині. Підйом також виявився складним і виснажливим. Через п'ятнадцять годин омріяна вершина була подолана. Піднесеному настрою сприяла сонячна пого¬да, яка дала можливість помилуватись неповторними краєвидами Паміру та зробити серію хороших знімків, неодмінно із прапорами. Після спуску та перепочинку підкорювачі вершин на гелікоптерах були доставлені до населеного пункту Джиргиталь. Позитивні емоції від вдалого сходження на дві вершини потьмарила трагедія, яка трапилась із колегами Веремійчука. Через погані погодні умови гелікоптер, на якому вони повертались до базового табору, зіткнувся з льодовиком. І як наслідок – двоє загиблих та багато травмованих. - Коли чую у розповідях про альпіністів, що вони підкорюють вершини, - розмірковує Олександр Веремійчук, - то я не сприймаю такого твердження. Підкорити вершину просто неможливо. Це лише вона може дозволити потрапити звичайній людині до себе на гостини. Гори люблять сміливих але не самовпевнених. Олександр часто згадує знайомство з лікарем Едуардом Липнем під час перебування на Кавказі. Він радив завжди пам’ятати, що гори помилок не прощають. Вони вимагають мати не тільки здоров’я, а й велике терпіння, бо зайва метушня і гарячковість є поганими супутниками того, хто відважився на двобій із вершиною. Тоді лікар подарував нашому земляку книгу свого друга Сергія Новикова «Чтобы вернуться». Там є багато розповідей про сходження на восьмитисячники. Видання проілюстроване кольоровими фотографіями таких альпіністів, як Йорданка Дімітрова, Катерина Іванова, Сергій Жвибля. За словами Едуарда Липня, вони були досвідченими альпіністами, але допустили малі огріхи в горах і тепер, на жаль, їх немає серед нас. Після останнього сходження Олександр Веремійчук повірив у фортуну, у цьому він особисто переконався. На Памірі під час підйому на пік Корженевської та пік Ісмаіла Сомоні свої сили випробовували альпіністи із багатьох країн. Під час одного із сходжень росіянин потрапив у глибоку ущелину і чудом залишився живим. Як згодом виявилось – це було для нього не останнє випробування. Саме він згодом був серед пасажирів на гелікоптері, який зазнав аварії. На диво у альпініста не виявилось жодної подряпини. Прийшов час повертатись до рідних країв. Альпіністи навідались у лікарню, в якій перебували після аварії колеги по сходженню, і побажали їм швидкого одужання та нових зустрічей у горах. У особистому заліку Олександра Веремійчука тепер є три сходження на вершини висотою більше семи кілометрів. Залишилось ще два, щоб здобути омрі¬яний титул усіх альпіністів – «Сніжний барс». Ним у світі удостоєно лише більше шести сотень підкорювачів вершин. Олександр Шустерук Фото з домашнього архіву Олександра Веремійчука