Найкращий учитель - життя

- Товаришу командире, фашистська диверсійна група просувається яром від села Березне.

- Скільки їх?

- Чоловік п’ять, шість…

- Зробіть засідку і беріть у полон.

У читача може скластись враження, що це початок повісті чи кіносценарію про Другу світову війну. Ні, події відбуваються у 1969 році. Це дитяча гра, а за командира партизанського загону править Олександр Богуш.

Сьогоднішнім дітлахам важко уявити, що їх татусі не мали можливості грати у віртуальні ігри. Найпоширенішим захопленням хлопчаків шестидесятих, сімдесятих та й вісімдесятих років минулого століт­тя була гра «Зарница». У селі Пихтії Старокостянинівського райо­ну Олександра Богуша однолітки знали як вмілого організатора дозвілля. Саме він придумав сценарій гри у війну, в якій брали участь хлопчаки із двох сусідніх сіл. Навіть старшокласники не соромились бігати із муляжами зброї.

У ті часи у сільських крамницях важко було знайти цяцьку у вигляді пістолета чи автомата. Тому діти намагались їх робити із дерева. У бібліотеці шукали літературу про війну, змальовували зображення зброї і на основі таких ескізів майстрували для себе головні атрибути забав. Під час виготовлення муля­жів Олександр виступав, як мовиться, головним консультантом, бо ж його дідусь Василь столярував і привчав внука правильно тримати в руках деревообробний інструмент.

Траплялось, що якийсь господар на своєму паркані не дораховувався кількох штахетин.

Непосидючих хлопчаків вабив футбол. Олександру завжди діставалась роль нападника. Так повелося, що гравцям, які руйнують атаки­ суперника, несамовито просуваються до чужих воріт, щоб влучним ударом змусити суперника засмутитись, дістається найчастіше по ногах. До численних синців, подряпин у Олександра виробилась звичка – переболить та й перестане.

Одного разу радісна звістка наді­йшла із районного відділу освіти: учні Березненської школи поїдуть на екскурсію у Ленінград. До групи зарахували й Олександра Богуша.

Місто на Неві надзвичайно вразило сільського хлопця. Він здивовано розглядав своєрідну архітектуру, розпитував екскурсовода про місця,  описані у шкільних підручниках з історії.

Так співпало, що тоді ж за поді­б­ною програмою відбувалась екскурсія учнів із Білорусії. Про приїзд школярів стало відомо гравцеві ленінградської футбольної команди «Зеніт», який організував поєдинок юнаків двох республік на справжньому футбольному полі. У протистоянні ровесників із України та Білорусії з рахунком 4:2 перемогли подоляни. Професійному футболісту сподобалась гра Олександра Богуша, якому він  подарував футбольний м’яч та ковзани. Як на ті часи, це був царський подарунок і мрія багатьох сільських хлопчаків.

Своїми спогадами про дитинство Олександр Богуш не раз ділився із колегами ремонтно-механічного цеху енергоремонтного підрозділу ХАЕС, в якому він обій­має посаду майстра. Із його розповідей можна зробити висновок, що найкращий учитель – життя. Багато залежить від того, чи відчує людина свою само­стійність і пройметься відповідальністю  за вчинки­, чи ні. У 1985 році започатковувався цех централізованого ремонту і його структурний підрозділ – ремонтно-механічна майстерня, до організації роботи якої був причетний Олександр Миколайович.

- Перед приходом на ХАЕС,- пригадує Олександр Богуш, - я ще не мав необхідного професійного досвіду. До армії закінчив Кам’янець-Подільський індустріальний технікум за спеціальністю «гірничий майстер» і кілька місяців попрацював помічником машиніста екскаватора. Мені не доводилось бувати на таких об’єктах, як АЕС. Не міг навіть уявити, що буду слюсарем саме на такому об’єкті. Коли вперше побачив господарство електростанції, то був вражений кількістю обладнання, механізмів, пристроїв. Вражало, як може все це синхронно працювати. У перші місяці роботи брав участь у ревізії арматури, ремонті теплотраси.

У цеху централізованого ремонту Олександр Миколайович позна­йомився із спеціалістами, які вже мали досвід пусконалагоджувальних робіт на інших АЕС Радянського Союзу. Крім виробничих премудростей часто розмовляли про милі з дитинства міста. Край, де народився Олександр, знаний. Його минувшина пов’язана із родиною князів Острозьких. Про це і зараз нагадує стара фортеця у Старокостянтинові. А  місто посагу князів – Острог, де 1577 року князь Костянтин заснував перший вищий навчальний заклад для східного слов’янства – Острозьку академію,  Олександру Миколайовичу був  цікавим не лише спільністю історичних постатей і подій, але й помітним слідом у культурі, мистецтві, науці, військовій сфері держави.

- Багато хто чув про українського гетьмана Петра Сагайдачного,- каже Олександр Богуш,- але не всі знають, що він закінчив саме Острозьку академію. З Острозькою гімназією пов’язані долі відомого науковця і перекладача Агатангела Кримського, генерала армії Олексія Антонова, який був учасником Нюрнбергського процесу над фашизмом. Не всі знають, що письменник Микола Островський – автор відомого роману «Як гартувалася сталь»,- народився в селі Вілія Острозького району. А відтоді, як Олександр переїхав у Нетішин і став навіть фізично ближчим до сусіднього Острога, він може розповідати про нього довго і грунтовно. Зрештою і про Нетішин, хоча історія його практично пишеться на очах.

У ремонтно-механічному цеху про Олександра Богуша можна почути чимало схвальних відгуків. Зауважують, що крім професійних, має гарні людські якості. Йому притаманні товариськість, бажання прийти на виручку. Посада майстра вимагає великої відповідальності за виконання виробничих завдань. Коли під час  ремонтних кампаній виникає потреба в оперативному виготовленні запасних деталей, Олександр Миколайович може стати й за свердлильний верстат чи гільйотину, інше обладнання.

- Сьогодні в економіці держави склалась парадоксальна ситуація, - каже Олександр Богуш. - Широко пропагуються професії економістів, юристів тощо. Саме серед представників цих напрямків найбільше безробітних. Мало хто звертає увагу на професійно-технічне навчання. Стали дефіцитними спеціа­лісти з токарної, фрезерувальної справи. Промайне трохи часу і чимало моїх колег (зрештою і я),- підуть на заслужений відпочинок. Хто прийде на заміну? У ремонтно-механічному цеху не зможе працювати абихто. Робота з металом вима­гає великої відповідальності. А справжніми спеціалістами стають не відразу, не за один рік.

Олександр Миколайович часто пригадує початок своєї виробничої діяльності на Хмельницькій АЕС. Він прислухався до настанов та порад старших колег і не соромився бути у ранзі учня. Це допомогло стати професіоналом. Подібним шляхом йшли його колеги Микола Карауш, Леонід Русаков, Олександр Кулик, Володимир Зощук, Валерій Дзядович, Олександр Окорський, Валентин Бренчик.

Організаторський хист допомагає Олександру Миколайовичу не тільки успішно вирішувати виробничі завдання, а й відстоювати інтереси колективу у профкомі електростанції. Його неодноразово обирали головою цехового комітету. Багато працівників підрозділу пам’ятають організовані ним екскурсійні поїздки в Київ, Умань, але найчастіше доводилось сприяти в одержанні путівок колегами на санаторно-курортне лікування, матеріальної допомоги у зв’язку із сімейними обставинами. Така діяльність важлива, бо позитивний настрій – неабиякий важіль у виробництві.

Олександр Миколайович й зараз відстоює інтереси колективу ХАЕС на значно вищому рівні – він є членом Центрального Комітету Атомпрофспілки. У дев’яностих роках обирався депутатом міськради­.

Життя – це  не лише  виробничі досягнення, важливо мати і надій­ний «тил». Це сім’я, родина, хороші взаємини із друзями та знайомими. Дружина Олександра Мико­­лайо­вича, Ганна Василівна, яка працює заступником головного бухгалт­ера ПАТ «УБ ХАЕС», вважає свого чоловіка надійною опорою у житті.

Богуші радіють синам Святославу та Артему, внукові Назару, невістці Олені та її родині. Звичайно, бажають всім тільки добра. Ганна Василівна власноручно вишила на весілля Святослава всі рушники, які використовуються для обряду, а тепер працює над щедрим творчим подарунком для Назара. Хай стелиться благодатними візерунками життєва стежина цього роду, де його голова Олександр Богуш щойно відзначив піввіковий ювілей!

Олександр Шустерук

Фото  автора