У річницю Перемоги в селі Копачівка Деражнянського району відкрито пам’ятник солдату Великої Вітчизняної війни Й.Д.Нікітюку, кошти на виготовлення якого виділила Хмельницька АЕС

Про нерозквітлу долю цього двадцятилітнього юнака ми двічі розповідали на сторінках «Перспективи» минулої весни. Спокійний і добрий зростав Йосип у простій селянській родині, до призову в армію встиг навіть спробувати, що воно таке колгоспна праця. Ішов на службу і не думав, що востаннє бачить село, родину, друзів. Йосипа призвали в листопаді 1940 року, а вже наступного літа молодий необстріляний солдат, про якого впору казати - молоко на губах не обсохло,- потрапив у воєнну круговерть. Достеменно невідомо, коли саме перестало битися серце молодого подолянина: від нього не було жодного листа з фронту. Але вже в перший рік війни родина отримала звістку про те, що їх син і брат пропав безвісти. Що було думати, дивлячись на отой папір­ець, від якого віяло холодом? Вірили і не вірили, не знаючи просити в Господа здоров’я хлопцю чи молитися за його упокій. В надії на більш конкретну звістку жила згорьо­вана мати, та так і відійшла у потойбіччя, не знаючи що насправді спіткало її Йосипа – настигла ворожа куля, потрапив у полон, від ран помер, чи, може, живий та десь у чужих світах поне­віряється. Дива не сталося, хоча в списку безвісти зниклих він таки вже не значиться.

Копачівка провела на фронт 250 своїх жителів, за якийсь час село зазнало ще одного суттєвого знекровлення – на каторжні роботи в Німеччину німці забрали понад півсотні молодих людей. З тих, хто пішов захищати Вітчизну, додому не повернулася майже половина. Односельці свято шанують па­м’ять земляків, котрі ціною власного життя кували Перемогу. На плитах пам’ятника загиблим воїнам висічені їх імена, серед яких і прізвище Йосипа Нікітюка. Поминали разом з іншими, не відаючи, що колись він таки повернеться в Копачівку. Що­правда, в домовині. Так і не змігши порадіти за її сьогодення, побачити всіх, хто дорогий серцю.

З колись багатодітної родини в живих залишилося дві наймолодших Йосипові сестри - Ніна і Ганна, обом уже за вісімдесят. Звісно ж, вони хотіли бачити брата живим, відчувати його підтримку. Але якщо вже не судилося йому звідати дорослого життя та пустити коріння на батьківщині, то бодай прах нехай покоїться тут, у рідних місцях. Сестри безтямно раді, що дожили до того дня, коли можуть прийти помолитися на могилу свого вічно молодого Йосипа, вклонитися його пам’яті. Вони не можуть надякув­а­тися тим «добри­м і скромним росій­сь­ким­­ хлопцям Альоші і Колі», які, віднайшовши останки солдата та іденти­фі­кувавши його за медальйоном з зазначеними там особистими даними, в тому числі місцем наро­дження і призову, взялися розшукувати рідню. Нагадаємо, це сталося на Смоленщині.

2007 року в Десногорську, місту-супутнику Смоленської АЕС народився пошуковий загін, який об’єд­нав пошукові загони АЕС Росії. В Десногорську біля Кургану Слави знайшли останній прихисток понад 130 воїнів, тільки шість з них позбулись статусу «невідомий». Молоді небайдужі та не черстві душею атомники, котрі взялися за цю благородну справу, ретельно дослі­джують місця, де точилися запеклі бої. Працюючи в урочищі Варушкіно, що неподалік міста Єльня, вони й натрапили на останки Йосипа, котрий сім десятиліть вважався безвісти зниклим. Далі – справа техніки. Працівники інформаційного центру Смоленської АЕС звернулися за допомогою до атомників Хмельниччини. У колективі ХАЕС перейнялися долею земляка, віднайшли рідних, взяли участь у перевезенні праху на малу батьківщину полеглого солдата. Минулого року 7 травня його за рішенням місцевої сільради перепоховано поруч з обеліском загиблим односельчанам. Ще тоді, на цій скорботній і щемливій церемонії, нетішинські атомники пообіцяли виділити кошти на пам’ятник Йосипу Нікітюку. Слова свого дотримали, і ось вже за рік відбулося його відкриття.

На мітинг прийшло багато односельчан, у тому числі й сестра Ніна, Ганна трохи прихворіла і не змогла бути присутньою. Але нам вдалося порозмовляти з обома. Ковтаючи сльози, жінки промовляють слова вдячності російським пошуковцям та колективу Хмельницької АЕС за проявлені турботу і чуйність. Самотужки вони не змогли б вирішити таку клопітну справу, а так тепер «усі вкупці». Незважаючи на прожиті літа, обидві ще досить жваві та оптимістичні. Багато випало повидати на віку, але не ремствують на долю, яка не раз випробовувала на міцність. Он бабуся Ганна поховала дочку, не меншою втратою була трагічна смерть онука. Скільки то виплакала над домовинами, скільки натужилася. Та не падає духом, не відмовиш їй у гуморі, по доброму позаздриш вмінню жити і вивищуватися над бідою. Вона б так хотіла поїхати на Смоленщину, щоб бодай побачити той клаптик землі, де стільки літ пролежав Йосип. Що з того, що давно та територія поросла лісом і нічим не прикметна сторонньому оку. Але ж там десятиліттями покоївся неоплаканий Йосип. Ніна Дмитрівна каже, що після перевезення його праху в Копачівку брат став приходити їй уві снах, чого раніше не бувало. Все каже, що він таки має право на спочинок у рідній землі. Присутній на мітингу начальник cоціального розвитку ХАЕС Сергій Ільющенков пообіцяв сестрам, що передасть їх побажання відвідати місце загибелі Й.Д.Нікітюка на Смоленську АЕС. Гадає, що там не будуть перечити. До слова, Сергія Олександровича жінки уже сприймають як свого, бо ж він безпосередньо був задіяний у перевезенні та перепохованні воїна, отож тісно спілкувався з копачівцями. За розмовою, майже в унісон з сільським головою Миколою Савчуком, він зазначив: «Нас Йосип поріднив».

На мітингу односельці згадали поіменно всіх, хто поліг на полі бою чи помер від ран уже по війні, солдатських вдів, усіх, хто звідав нелегкого хліба на каторжних роботах у Німеччині. Дирекція місцевого господарства знайшла можливість підтримати матеріально шанованих людей, котрим випало дожити до нинішньої річниці Перемоги. Сільські аматори з числа дітей і дорослих підготували змістовний концерт, а по його закінченні місцевий священик відслужив панахиду за убієнними. Віриться, що Йосип Нікітюк, якого прийняла рідна земля, тепер упокоїться з миром і не тужитиме його душа.

Ольга Сокол

Фото   Валерія   Валуєва