Навколишню красу треба вмiти бачити
Із пагорбів Кам’янця-Подільського добре видно Стару фортецю. Її численні бійниці у стінах нагадують про славне велике минуле: здається, що через мить ворухнуться мури і станеться диво…
Лілія у вільний від уроків час любила із друзями навідуватись до давньої споруди. Тут все було овіяне таємничістю. А коли заходиш в один із казематів, де знаходиться муляж фігури народного месника Устима Кармелюка, стає лячно. Ще мить… і бранець розірве металеві ланцюги, щоб відчути ковток свободи. Але він під пильним поглядом яничарів, зіниці яких випромінюють злість та підступність...
Коли Лілія виходила на оглядовий майданчик вежі, перед нею відкривались краєвиди великого міста. Воно особливо гарне у травні, коли дерева садків наливаються цвітом і створюють оману, що, мовляв, зима знову повернулась. Найбільше дівчині подобалось розглядати квіти. Їх у старовинному місті принаймні влітку, як мовиться, видимо-невидимо. Лілія часто ставала свідком, як тато, Олександр Юхимович, художник за фахом, за допомогою фарб відтворював оази місцевої природної краси. Вона дивувалась вмінню бачити неповторне у звичайних, як на перший погляд, ракурсах.
У Кам’янці-Подільському Лілія Ковальчук закінчила лише три класи. А потім доля розпорядилась так, що дівчина мешкала у Харківській області, де і закінчувала середню школу. Вчителі були задоволені ученицею, бо вона намагалася не тільки добре засвоїти предмети, а й знаходила додаткову інформацію поза навчальною програмою. Але «золотої» медалі так і не вдалось одержати, бо все «знівелювала» четвірка із англійської мови. Школярка її знала на відмінно, але одного разу зробила підказку товаришеві і це не сподобалось суворій вчительці. Ця «справедливість» і вплинула на остаточний результат в атестаті.
Коли прийшов час обирати життєву стежину, Лілія Ковальчук мала на меті навчатись у будівельному технікумі, але в останній момент подала документи до професійно-технічного училища на спеціальність облицювальника мозаїкою. Лілії не довелось працювати на будівництві (на руках мала диплом з відзнакою), бо пішла на навчання в ательє з пошиття легкого жіночого одягу, стала майстром. Тут з’явилась нагода для постійних пошуків та експериментів. Ліля намагалася шити сучасно і добротно. Принаймні їй було приємно у місті зустріти місцеву модницю у одязі, до виготовлення якого довелось докласти свої вмілі руки. Охочих держати обновку від Лілії завжди вистачало.
Одного разу для молодої жінки надійшла пропозиція попрацювати кресляркою у відділі головного технолога місцевого заводу. Спочатку вона вагалась, бо робота була для неї новою, але швидко вникла у специфіку виготовлення креслень.
До Нетішина Лілія Ковальчук переїхала 1987 року. Тут її чекала ще одна «перекваліфікація»: прийняли на посаду електромонтера житлово-комунального об’єднання. Траплялось, що одержувала завдання про відключення від електромережі боржників. Але тут жінка діяла, як мовиться, не за інструкціями. Коли довідувалась, що у сім’ї є малі діти, то виходила на начальство з проханням, щоб відстрочити процедуру відключення. За таке людяне ставлення до споживачів у неї з’явилось багато хороших знайомих.
Під час утворення комунального господарства ХАЕС знайшлося місце і для Лілії Ковальчук. Тут вона почала працювати оператором очисних споруд, а згодом перейшла на прибиральницю адміністративного приміщення.
Комусь, можливо, здасться, що наводити елементарну чистоту – просто. Але це не так, бо будь-яку роботу можна робити по-різному. До створення комфорту в роботі управлінського персоналу Лілія Олександрівна підходить з великою відповідальністю. Вона не тільки ліквідовує бруд, а й пильним поглядом визначить місця, куди закралась пилюка. Працівники господарства звикли до чемної та привітної жінки, яка дбає про створення хороших умов для роботи. Це проявляється не тільки у виконанні своїх професійних обов’язків, а й у творчому підході до роботи. Майже у кожному кабінеті адміністративного корпусу комунального господарства можна побачити оригінальні вироби з бісеру. Це квіткові композиції, аналогів яким у торговельній мережі просто не має. Вони створені завдяки вмінню та фантазіям талановитої жінки.
Під час зустрічі із Лілією Ковальчук почув цікаву розповідь про різні види образотворчого мистецтва. Для мене було незнайомим слово «квілінг».
- Це треба побачити на власні очі, - сказала Лілія Олександрівна, і запропонувала зайти в один із кабінетів.
Підвазонник прикрашала композиція з крученого кольорового паперу.
Лілія Олександрівна добре знається на техніці в’язання, її п’ятеро дітей у своєму гардеробі мають мамині ексклюзиви.
Торік Лілія Ковальчук стала учасницею виставки творчих робіт жителів міста енергетиків, яка демонструвалась у міському Палаці культури. Тут вона представила кращі квіткові композиції з бісеру. Як це не парадоксально, але майже всі її роботи комусь подаровані. Принаймні їх можна побачити у технічному ліцеї, дитячих садочках. Такі подарунки Лілія Олександрівна робить від щирого серця.
- Мені Господь дав талант, - каже майстриня, - я хочу, щоб він служив людям для добра, любові.
Будь-яка творчість вимагає не тільки матеріальних затрат, а й часу. Важко збагнути, як Лілії вдається все встигнути, бо ж багатодітна мама. Вона й розкрила один із секретів. Виявляється, що у їх сім’ї всі мають свої господарські обов’язки, запроваджено чергування на кухні. Доньки Інна, Оля та син Дмитро піклуються, щоб в оселі завжди було чисто і охайно. Найменшого Владика, який навчається у четвертому класі, поки-що всі жаліють, мовляв, прийде час і для нього.
Довго мріяло подружжя Ковальчуків про покращення житлових умов, бо ж зростає п’ять дітей. У 2004-му відбувся пуск другого енергоблока і візит до Нетішина Президента України Леоніда Кучми. Тоді в урочистій обстановці очільник держави вручив Лілії Олександрівні та її чоловікові Віталію Дмитровичу ключі від п’ятикімнатної квартири.
У новій квартирі створені умови, щоб для дітей був затишок і можливість поглиблювати знання, творчо розвиватись. Донька Ірина зараз опановує навики пошиття одягу, син Дмитро згодом матиме спеціальність електрослюсаря. Нещодавно у родині Ковальчуків трапилась радісна подія – старша донька Марина, яка мешкає на малій батьківщині мами у Кам’янці-Подільському, вийшла заміж. На весіллі звучали напутні слова, побажання жити в мирі і злагоді і дотримуватись християнських традицій.
Кажуть, що творчих людей вражає неспокій. Ним пройнята і Лілія Олександрівна. Вона мріє створити велику колекцію власних виробів у різних техніках образотворчого мистецтва, яка буде постійнодіючою в їх оселі. Тут завжди раді добрим і щирим гостям.
Олександр Шустерук
Фото Валерія Валуєва
