Не гнівімо Україну, вона – наша мати

Незадовго до свята української незалежності відзначає свою чергову річницю НМГО «Нетішинський козацький полк Хмельниччини Міжнародного союзу козаків «Запорі­зька Січ», вік якого впритул наблизився до першої десятки. Але й за цей короткий проміжок часу козацьке об’є­днання може похвалитися вагомою низкою добрих справ в питаннях охорони громадського порядку в місті, патріотичного виховання підростаючого покоління, відродження і збереження традицій краю, благодійності і волонтерства тощо. Днями я побувала в штабі козацького полку, де мала розлогу розмову з його начальником Олександром Мірошниченком, начальником відділу кадрів Петром Сайком та керівником дитячо-юнацької козацької організації «Нетішинські джури»   Віталіною Ваник (на знімку вгорі).

Козацькому роду нема переводу

Різним був у кожного з них шлях у козацтво. Молода берегиня Віталіна про створення полку почула від свого брата і рік часу «діставала» його аби дізнався чи приймають в організацію жінок, хотілося чомусь влитися в ряди об’єднання, хоча й не знала толком чим воно займається і яку справу в разі чого довірять їй. Аж якось батько обмовився: «Козаки шукають історика». І вона, дипломований історик, без вагань пішла на спів­бесіду. З усіх прийнятих до полку, за словами Віталіни, в неї був найтриваліший випробувальний тер­мін: замість двох тижнів за прийнятою процедурою їй дозволили написати заяву про вступ лише через місяць. Зате сьогодні не натішаться сумлінністю і активністю свого під осавула, до неї тягнуться діти, яких вміє зацікавити, організувати, повести за собою. Сама Віталіна, гортаючи в пам’яті сторінки власної біографії, знаходить факти, які дивовижним чином «підводили» її до майбутньої участі саме в цій громадській організації. На екзамені в школі вона витягла білет, в якому питання про історію козацтва. На співбесіді в інституті її запитали коли було засноване козацтво, на державних екзаменах знову питання, пов’язані з козацькою добою. Ну чим не знак долі?

В уродженця Черкащини Олександра Мірошниченка своя історія. З дитинства був допитливим, багато читав, благо в його рідній Стецівці  на 3000 дворів було дві сільських бібліотеки та ще одна шкільна. Набирав повну торбу книг і читав запоєм, особливо полюбляв історичну літературу, в тому числі про славетних запорожців. А що його мала батьківщина не тільки дала світу Великого Тараса, а й була землею, де за волю України відважно билися Залізняк, Гонта з тисячами своїх побратимів, неабияк радів, коли в якомусь із художніх творів знаходив знайомі назви міст, сіл чи ярків. Це ж бо тут, зовсім поруч! Та про які криваві баталії не йшлося б, сприймав хлопчина козацькі двобої за романтику. Став підростати і його все більше вабила військова форма, як і більшість ровесників хотів бути офіцером. Не склалося зі вступом до відповідного навчального закладу через стан здоров’я, на щастя, згодом все нормалізувалося, відслужив строкову. І хоч не став кадровим військовим, не був політиком і не бив себе в груди кулаком, горлаючи на кожному повороті «Я патріот» («на моїй порадянщеній Черкащині таке не було поширеним явищем» - каже), щось від того українського бунтарства й одві­чної жаги до самостійного господарювання на своїй землі завжди було в його душі. По суті, це був оголений нерв, пронизливий біль якого сповна відчув у 2004. На хвилі національного піднесення й великої довіри до тоді ще майбутнього Президента України Ющенка він, Олександр, був переконаний, що кардинальні зміни на краще в його країні будуть. Але пройшов рік, другий, третій і посіялася в душі зневіра. Не в Україну і свій народ, а в тих керманичів, які цинічно розтоптали прагнення мільйонів жити вільно, заможно, у мирі. Хотілося змін, була готовність долучитися до того, аби голос і сила громади стали ще потужнішими і ніхто з владців не міг цим знехтувати. Пропозицію створити в Нетішині громадську організацію, яка сьогодні носить назву Козацький полк, сприйняв відразу і з перших днів в його рядах.

Петра Сайка в ході розмови я жартома назвала уссурійським козаком. Адже народився і виріс чоловік в Росії, неподалік Уссурійська і впродовж 23 років жодного разу не був на своїй історичній батьківщині. Адже обоє батьків родом з України, тато з Городоцького району, що на Хмельниччині, мати з вінницької Жмеринки. Цікаву історію знайомства своїх рідних повідав чоловік. На Далекому Сході родина Сайків опинилася напередодні другої світової війни, туди в пошуках кращого життя переїхали дідусь Петро Максимович зі своєю дружиною Пелагеєю Артемівною. У сім’ї було троє дітей, найстарший з них, батько нашого співрозмовника, мав на той час іти в четвертий клас. Спливав рік за роком, повиростали діти, пішов Григорій у солдати і служити йому з 1950 по 1953 випало в Китаї, де були радянські війська. Дізнався в одного з товаришів по службі, що в того є сестра на виданні, попросив адресу. Дівчина на лист відповіла, зав’язалося листування. Демобілізувавшись, юнак вирішив провідати  рідню в Україні, заодно завернув у Жмеринку. І хоч до цього жодного разу не зустрічався зі своєю Надійкою, як тільки побачив, відразу забрав із собою. Відтоді її домі­вкою став Далекий Схід.

Петро Григорович пригадує, що в їхньому домі завжди була українська література, намагався читати, хоча й не все розумів, перепитував. Завжди кортіло побачити край, в якому коріння його роду. Поїхав аж у свої 23, погостював тиждень-другий та й вирішив залишитися. Розумів, що мусить працевлаштовуватися й заробляти на себе сам, дорослий бо вже. Тим паче, що вдома ще двоє молодших братів і сестра, вчаться хто в школі, хто в технікумі. Авіапошта швидко донесла лист до батьків, яким сповістив їх про своє рішення. Мама з відповіддю не забарилася, відмовляла, але Петро настояв аби вислала документи, він таки залишається. Почав працювати, зустрів дівчину, котра стала дружиною і з нею в парі дотепер. За комсомольською путівкою згодом приїхав у Нетішин, 11 років працював у «Львівенергоремонті», тоді влаштувався на ХАЕС. Міцно пустив коріння в Україні, нелегка доля якої завжди бентежила душу. Він відразу підтримав Майдан 2004 року, їздив туди двічі чи тричі, щоб особисто долучитися до всенародного спротиву несправедливості. І був глибоко розчарований подальшими подіями, які поставили на очікуваних мріях народу жирну крапку. В пору другого Майдану ілюзіями себе не тішив, хоча прагнення співвітчизників змусити владу стати слугами народу розділяв.

У Нетішинському козацькому полку бачив саме ту громадську організацію, де сповна може проявити свої знання і здібності, знайти однодумців. Разом з ними радо зустріли ідею створення на базі організації  формування з охорони громадського порядку в місті, в якому він заступник командира. Стверджує, що їх патрулювання дає позитивні результати і згортати роботу не збираються. Козацький «кадровик» каже, що випадкових людей в полку немає, такі швидко відсіюються. Залишаються справжні патріоти, готові працювати і брати на себе відповідальність, не шкодуючи за втраченим вільним часом, захопленнями тощо. Нетішинські козаки знаходять підтримку в інших населених пунктах, їх ряди поповнюються, в тому числі ростуть дитячі організації, чисельність яких зараз 90 осіб.

Чиїх батьків, які ми діти?

- Кожен народ, як і окремо взята людина, прагне знати своє коріння. Наскільки глибоко знаєте свій родовід, з яких джерел черпали інформацію про предків? – поцікавилася в співрозмовників.

- Великим багажем знань про свій родовід похвалитися не можу, - каже Олександр Мірошниченко. – Із найстарших представників попередніх поколінь особисто пам’ятаю тільки бабусю по батьківській лінії Олімпіаду.

- Рідкісне як для Черкащини ім’я.

- Із розповідей знаю, що прадід чимось образив сільського дячка, той у відповідь і покарав так свого кривдника, нарікши новонароджену дівчинку не Христиною чи Галиною, наприклад, а саме Олімпіадою. На сільський лад кликали її всі Лампією.

Чому мало знаю про своїх рідних? Напевне тому, що багато  їх, як от мамині батьки, рано пішли з життя. Від ще більших втрат врятувало те, що діда (по батькові) Макара в 1933 році вислали з сім’єю в Алтайський край. Адже на Черкащині саме панував страшний голод і хтозна чи вдалося б вижити тут.

- І я далі діда-баби нікого не знаю, на жаль, - вторить Олександру Петро Сайко. - Одних пам’ятаю, про інших знаю з розповідей рідних.

- А походження прізвищ своїх не намагалися з’ясувати?

- Ну, нас Мірошниченків з Мельниками хоч греблю гати, - включається Олександр. - І зміст цих прізвищ очевидний.

- То ви добре знаєтеся на борошномельній спра­ві?

- Я добре хліб їм, - сміється, - люблю дуже хліб їсти.

- А я якими б джерелами не послуговувався, знайшов два варіанти можливого походження свого прізвища: від Ісая (церковне ім’я) трансформованого у Сайко і так само видозміненого сойка. Хоча більшість дослідників сходяться на першому варіанті.

- Козацтво – не тільки героїка й мужність, завдяки яким вистояла Україна в нелегкій борні. Це ще й величезний пласт історії, культури, традицій, нетлінних пам’яток. Яке враження справило на вас від­відання Хортиці?

- Був разів шість чи сім, - каже П.Г.Сайко, - і кожного разу як вперше. Ця земля, скроплена кров’ю і встелена кістками, оповита легендами випромінює якусь особливу енергетику. Це відчувається на кожному кроці, аж мурашки по тілу. Приплив сил відчуваєш, піднесення.

- А я відповім словами свого джури, які він сказав після першого відвідання Хортиці, - підхопила розмову Віталіна. – «Я стояв на справжній козацькій землі, то і я зараз справжній козак». Щось подібне таки відчувається.

У тривалій розмові ми не обійшли теми нашої дороги до незалежності, яка й досі, на жаль, залишається доволі хиткою, Україна продовжує втрачати кращих синів і доньок у протистоянні з поневолювачами.

- Це протистояння не тільки на лінії розмежування, мусимо визнати, - гірко мовить Олександр Мірошниченко, - а й в на­ших умах. І з болем пригадує, як у 2014 році серце кров’ю обливалося від побаченого на екранах телевізора: зривають і топчуть український прапор, вивішуючи натомість на адмінбудівлі триколори, паплюжать наш гімн. А вчорашній однокурсник і товариш, земляк і родич телефоном із луганського Красного Луча пихато і гордовито каже: «Завтра ми будемо жити в іншій країні». Боже, він же українець, що таке каже, куди ми йдемо?!

Вислухавши емоційний запал колеги, Петро Сайко з не меншою гіркотою відкриває  особисті переживання, породжені  виром цих буремних подій.

- Так трапилося, що у свідоцтві про народження одного з моїх братів в сільраді помилково записали росіянин. Поміняти метрику тоді була ціла проблема, махнули рукою. І от після подій у Криму й на Донбасі знаходжу в нього на сторінці запис: «Горджуся тим, що я один зі всіх записаний росіянином». Все в моїй душі перевернулося, нема тепер в мене брата. Якщо раніше листувалися, згодом послуговувалися можливостями комп’ютерного зв’язку, (їздити часто через далеку відстань і дорогі квитки не випадало, двічі лишень був у рідних після переїзду в Україну), то тепер спілкуємося вряди-годи. І то так, для протоколу. Болить невимовно від тих слів, це ж ти від роду свого відмовився, від батька-матері, зрадив їх.

Натомість сам Петро Григорович нітрохи не шкодує про своє рішення, яке зробив у 1982 році. Так, він народився і виріс в Росії, там залишилася рідня, але його Батьківщина тут і складні часи, які проживає Україна, він проживе разом з нею.

- Що побажаєте нетішинцям в переддень Незалежності?

- Важка історія нашої незалежності, постійно Україну хтось гнобив, поневолював, - бере слово Олександр Мірошниченко. - І навіть після 1991 року ще довго в рот Москві заглядали, добре, що трохи змінився вектор і ми вибрали нормальний шлях розвитку. І хоча й досі багато цьому є спротиву, ставлять нам палки в колеса, мусимо перетерпіти і вистояти, не поступившись нікому своєю незалежністю.

Слава Богу, що маємо це свято, що є у нас Вона, Незалежність і є Україна. Шануймо її неньку, не гнівімо й не ображаймо, будьмо достойними дітьми своєї матері.

- І нехай наш патріотизм проявляється у добрих справах, чистих помислах, а не порожніх гаслах, - додає Віталіна. – Добра, миру і щастя всім у незалежній Україні.

Ольга Сокол

Фото Олександра Шустерука

та з архіву козацького полку