«Нетiшинськi джури» ще заявлять про себе

а тиждень до Дня незалежності 10-у річницю з моменту утворення відзначив місцевий осередок громадської організації «Нетішинський козацький полк Хмельниччини». А двома роками пізніше (18.08.2011) зареєстровано дитячо-юнацьку організацію «Нетішинські джури», незмінним керівником та ідейним натхненником якої була і залишається Віталіна Ваник.

За всі роки існування «Нетішинські джури» об’єднали в своїх рядах добру сотню юних мешканців міста. Що ж приваблює їх?

- Приходять не з примусу, а за власним бажанням, - каже В.В.Ваник. – Найбільше до вподоби можливість ходити у походи, заводити нові знайомства, брати участь у змаганнях. Не всі з великим завзяттям відвідують заняття з історії, але це обов’язковий напрямок нашої роботи. Та й на змаганнях одним з етапів є знання історії, отож команда не може претендувати на високі місця, демонструючи посередні знання минувшини своєї держави й народу. Намагаємося знаходити цікаві форми занять, живу розмову замість заштампованих фраз.

- У яких змаганнях брали участь наші джури?­

- Передусім, в обласних, і завжди пробивалися в п’ятірку лідерів.

- У чому вправлялися майбутні козаки?

- Змагання, як правило, багатоетапні. Тут і стройова підготовка, і стрільба, збір-розбір автомата, долання смуги перешкод, знання історії, пред­ставлення команди, теренова гра в її сучасній інтерпретації тощо. Тож кожного разу готуємося дуже ретельно.

У своєму запитанні я не випадково назвала джур майбутніми козаками. Адже багато хто, досягши 18-ліття, не полишає організацію, а вступає до коза­цького полку. В якому є вже свої династії з кількох поколінь. Найбільш потужн­а  династія Стукало – у лавах козацтва аж шестеро осіб, найстарший представник цього роду Павло Миколайович уже, на жаль, завершив своє земне життя. Але естафету підхопили син, онуки зі своїми половинками. Є й інші родини, які «делегували» в полк брата, сестру, дружину брата або ж батька і сина, наприклад.

 Потихеньку вимальовується і династія Ваник, донька Віталіни Ангеліна вже в джурах ходить­. Дівчинка зізнається, що подобається їй в цій організації абсолютно все: бувати в походах, ночувати в наметах і готувати юшку, марширувати, і пильнувати кожного ранку аби на місці залишався прапор – святиню ж бо потрібно берегти.  Не зважаючи на свій юний вік, Ангеліна дуже проситься разом з дорослими патрулювати вулиці нічного міста, слідкуючи за дотриманням громадського порядку. Цілком серйозно заявляє, що в разі чого може поставити на місце порушників спокою.

- Я трохи бойова, - каже, - бо ж бойовим гопаком займаюся.

Ну як тут не порадіти за таку позитивну налаштованість і готовність юного чада підставити своє плече дорослим. Ймовірно, невдовзі мама, котра, за можливості, ходить у патруль, візьме з собою доньку. Наразі й сама не завжди може собі це дозволити через обмаль часу, здобуває другу вищу освіту. Адже відважилася на кардинальну зміну своєї діяльності. В минулому залишилася робота  в краєзнавчому центрі після закінчення економіко-гуманітарного університету в м.Рівне з дипломом історика на руках. Зараз вона навчається в Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І.Огієнка, обравши для себе далекий від історії напрям – олігофренопедагогіка, логопедія. Чому так? Справа в тім, що вже певний час вона працює в центрі соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Спочатку в якості вихователя, зараз – логопеда.

 Каже, що з особливими дітьми працювати їй легко і цікаво. Окрім функцій логопеда виношує ідею створити в центрі гурток «Джури» і бодай по півгодини щотижня займатися з ними. Особливо старшим діткам, на її переконання, буде цікаво. Відразу після відпустки хоче активно цим зайнятися, якщо отримає на те згоду і підтримку керівника реабцентру. Якщо все піде, як задумала, з часом, за згоди батьків, могла б повезти команду на змагання, довівши, що особливі діти нічим не відрізняються від тих, у кого зі здоро­в’ям все гаразд. Мала вже з приводу цього в області попередню розмову, розуміє, що деякі етапи змагань для команди реабілітаційного центру не під силу, а тому програма для цих учасників у чомусь буде спрощеною.

Ідеї Віталіни – не просто теоретичні розмірковування, вже розробила в минулому році програму з патріотичного виховання «Джура для особливих дітей». Її затвердили в департаменті освіти і науки Хмельницької ОДА, далі програму мають розглянути в профільному освітньому міністерстві. Автор робить ухил на прищеплення любові до рідного краю, пізнання його історії через малювання, ліплення. Заодно і дрібна моторика розвиватиметься у дітей.

На моє запитання де те джерело, з якого черпає енергію й ентузіазм, співрозмовниця відповідає: «В моїй душі». Що окриляє? Результат, який не вимірюється жодною валютою, ані літрами-метрами-кілограмами. Це сяючі очі дітей після кожного походу цікавими місцями, кожної екскурсії. Зі своїми джурами вони не раз побували на Голубих озерах, у Прикарпатті й Закарпатті, подорожували різними містами західної України, і вже тричі побували на Хортиці. Там емоції дітей зашкалювали. Енергетика місця, де кожен сантиметр землі просочений кров’ю незламних борців за Україну, де скелясті дніпровські пороги впродовж століть залишаються німими свідками жорстоких побоїщ, справляє незабутні враження. Є щось магічне у Хортиці, яку не хочеться покидати, або ж повертатися сюди знову і знову.

За всі вісім років існування «Нетішинські джури», як зізнається В.В.Ваник, переживали злети і падіння. Останні два роки називає пері­одом застою, але розуміє, що так не має бути. Діти цікавляться, батьки телефонують. Отож, негоже опускати руки, дала собі чітку установку: «Я сильна, справлюся». Вже у вересні побуває у всіх школах, розповідатиме про очолювану організацію, прагнучи залучити все більше бажаючих поповнити її ряди. Зробити це можна будь-коли протягом року. Твердо переконана, що «Джури» знову заявлять про себе і ми неодмінно побачимо їх у якості прапороносців на чолі святкової колони під час урочистостей, вони нестимуть почесну варту біля пам’ятників полеглим за рідну землю, милуватимемося хвацькими виступами козачат на різного штибу змаганнях. І будемо горді за юних патріотів, готових продовжити справу своїх батьків і дідів.

Звідкіля така віра, здавалося б, коли юне покоління з головою поринуло у віртуальний світ, не помічаючи нічого й нікого довкола. Покладається на свій досвід, здібності й бажання  працювати з дітьми. У цьому вона знайшла себе, йдучи до мрії ще зі шкільної лави. Здобувала успіхи, набивала гулі, але не розчаровувалася, не зневірилася, а ще більше утвердилася в прагненні підняти виплекану нею організацію на нові висоти. Надихають на добрі справи її юні помічники, котрі впродовж років залишаються дуже активними і небайдужими. Такими, наприклад, як Роман Паска, Сергій Похитун.

Ольга Сокол