Нетішинське видавництво. Історичний факт

Український календар майорить святами: професійні, релігійні, традиційні, ювілеї і так далі і тому подібне. Практично кожен день відмічений одним, а частіше двома, трьома, а то й більшим числом свят. Причому підходимо ми до святкувального  процесу із притаманними тільки нам, українцям, толерантністю, щедрістю та запасливістю. Викреслити бодай одне радянське свято - рука не піднімається; знову ж таки незалежна Україна запровадила свої (не знаю, як і рахувати, чи десятками, чи вже за сотню перевалило); а про закордонні (дні закоханих, хелоуїни тощо) взагалі мовчу - приживаються із першого ж посіву, навіть культивувати не потрібно. Ось і виходить, що свят у нас - досхочу. Ну, скажіть, у якій ще країні святкують: 23 лютого - День захисника Вітчизни, 26 березня - День внутрішніх військ, 28 травня - День прикордонника, 1 липня - День військ протиповітряної оборони та День військово-морських сил України, 2 серпня - День аеромобільних військ України, 8 серпня - День військ зв’язку, 7 вересня - День військового розвідника, 9 вересня - День танкіста, 3 листопада - День ракетних військ і артилерії та День інженерних військ, 6 грудня - День збройних сил України, 12 грудня - День сухопутних військ України.   Бійтесь, вороги! Ми, як добре посвяткуємо, то ніякі танки із літаками нам не потрібні. І так всіх переможемо.

А взагалі у мене закрадається підозра, що таким чином ми боремося із економічною кризою. Дуже зручно. Тільки задумався про негаразди, відразу відкривай календар і…святкуй, святкуй, святкуй! А там - якось воно буде. Ну, а якщо серйозно - свята нам, безперечно, потрібні. Можливо, і не в такій кількості. Проте, гадаю, це - справа часу. Деякі відійдуть, деякі відсіються, а деякі ми самі не захочемо святкувати.

Третя субота травня була відзначена Днем працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження. Наявність такого свята вселяє надію, що українське книговидавництво все ж таки живе. Моя колега та приятелька Світлана Позіховська, директор Музею книги та друкарства в Острозі, стверджує, що книга є другим після вогню унікальним винаходом людства. Цілком погоджуюся із цим твердженням, навіть без присвоєння порядкового номера унікальності винаходу.

Зародилося книгодрукування у 1445 році у м. Майне (Німеччина), де побачила світ перша друкована книга – Біблія (друкар Гутенберг). Всього лише через 15 років книгодрукування приходить і в Україну. У 1460 році у Львові  з’являється друкарня Степана Дропана. У 1581 році у сусідньому Острозі Іван Федоров видруковує знамениту Острозьку Біблію, котра і досі залишається шедевром друкарського мистецтва. Важко уявити, що розкішний фоліант, який має 1256 сторінок та 3240 друкованих знаків, був надрукований без жодної (!!!) помилки та помарки.

Я не випадково згадала про свято книговидавців.  Декілька місяців тому редактор газети «Перспектива»  В.П. Гусаров передав до  фондів музею 4 телефонних довідники: Ізяславського, Корецького, Хмільницького та Конотопського районів. На моє запитання, яке відношення до Нетішина мають ці видання,  почула відповідь: «Безпосереднє, адже всі вони видані у Нетішині. Про це детальніше знає Микола Руцький. Він там працював». Дійсно, всі передані довідники були видані нетішинським малим підприємством «Експресбуд» у середині 90-х років минулого століття.

За роз’ясненням ми звернулись до Миколи Миколайовича. Ось що він нам розповів: «У вересні 1991 року при приватній фірмі «Надія», яку організував Олександр Саділов (зараз проживає у Росії), відкрився видавничий комплекс. Організацію виробництва було довірено мені. У серпні 1991 року інженер Юрій Єфімчук та художник Володимир Бещук пройшли у м.Тернополі курси з роботи на комп’ютерах. Видавничий відділ було утворено у такому складі: Микола Руцький - головний редактор, Юрій Єфімчук -технічний редактор, Володимир Бещук - художній редактор, Тетяна Байрачна - редактор-коректор, Тетяна Свиридюк - набиральник текстів, Галина Дмитрієва - верстальник, Валентина Поліщук - набиральник текстів, Олена Тарасюк - коректор.

28 жовтня 1992 року фірма «Надія» змінила назву на МП «Експресбуд». У ній я працював до 25 січня 1995 року. Саме ж видавництво завершило свою діяльність орієнтовно в кінці 1996 року. За роки його функціонування було видано книги: М.Руцький «Музика одинокого грали» (1994 р.); Б. Сиваківський, збірник поезій «Народження доби» (1992); П.Мірчук «Українська повстанська армія. 1942-1952 роки» (скорочений варіант, 1992 р.); К.Гелендер «Як жінці стати  сексуальною»  (1992 р.- зараз подібного роду літературою нікого не здивуєш, тоді ж видавці цнотливо не вказали ні назви видавництва, ні жодного прізвища);  А.Комелєв «Радость" та український переклад книги у виконанні М.Руцького (1993р.), Р. Злотникова «Декоративні птахи» (1992 р.) тощо.

Видано більше десятка телефонних довідників, у тому числі міста Нетішин  (1992 р.). Саме довідники виявилися найприбутковішими. Також у 1991-1992 роках у видавництві набирали газету «Нетішинський вісник», друкували бланки, виготовляли печатки».

Ось така видавнича історія по-нетішинськи. Пройшло всього двадцять років, а ці події сприймаються, як із сивої давнини. Та й самі телефонні довідники - це вже швидше рудимент, аніж життєва необхідність (хоча вже тепер це - безцінний краєзнавчий матеріал).

Та,  хто знає, можливо згодом видавнича справа у Нетішині відродиться. Все ж таки книга була, є і залишатиметься одним із найгеніальні­ших винаходів людства.

P.S. У процесі підготовки матеріалу ми пригадали, що ряд видань було видруковано у друкарні Хмельницької АЕС. У фондах музею зокрема зберігаються: збірка поезій В.Гусарова «Средоточие» (1995), краєзнавча розвідка Л.А. Троценко «Хмельницка АЕС» (1997),збірка віршів та пісень О.Шумової «Во имя чувств, к добру зовущих» (2000). Достеменно невідомо, скільки ще видань там було надруковано.  Це стане темою наступних розвідок.

                                Оксана Кононюк,

 директор Нетішинського міського краєзнавчого музею