Ці поетичні рядки, що вийшли з-під пера Люсі Квітки (Новошевської), мають своє продовження. І що не слово, то б’є у ціль. Але не ранить, лиш додає впевненості, сил, віри в себе, збадьорює і надихає. У маленькому вірші автор зуміла зібрати оптимізм всього Всесвіту, заряджаючи ним своїх читачів. Я ж отримала порцію позитиву від спілкування з начальником загального відділу Оленою Панасюк, для якої процитовані слова стали своєрідним девізом, що не потребує жодних видозмін з огляду на час і обставини. І зрозуміла чому свого часу друзі подарували Олені Леонтіївні «Дип­лом пожиттєвого оптиміста».

Якщо вірити гороскопам, люди народжені 5 вересня (як і моя співрозмовниця), наділені інтуїцією та схильні до фантазій. Обидві ці якості притаманні жінці. Зізнається, що справді інтуїтивно відчуває можливий розвиток подій, маючи внутрішню готовність гідно зустріти і «відпрацювати» уготований життям сце­на­рій. Називає себе мрійницею, але не такою, що витає над хмарами, бо її мрії приземлено-життєві з чітко визначеною метою, проміжними зупинками на шляху до неї і покроковим алгоритмом дій для досягнення результату.

З раннього віку вона знала, що буде вчителькою, не сумнівалися в тому і її близькі, спостерігаючи як дівча намагається наставляти інших. У шкільні роки була здібною ученицею, якій однаково легко давалися точні і гуманітарні науки, але при виборі професії зупинилася на філології.

Перший млинець видався гле­в­ким, при вступі до Луцького педінституту, де на одне місце претендували 12 осіб, їй не вистачило всього півбала для проходження конкурсу. Не махнула ру­кою, не здалася. За направленням школи, як це тоді практикувалося, рік відпрацювала на заводі слюсарем конт­рольно-вимірювальних приладів.

Далі - знову вступні екзамени, але вже у Рівненському педінституті. Все склалося до­бре, і омріяний диплом Олена отримала.Близько двох десятків років віддано педагогічній діяльності у Рівному, Квасилові, що поруч з її рідним Здолбуновом, Нетішині. Випало працювати з різними віковими категоріями – дошкільнятами, старшокласниками, учнями профтехучилища, де в групах були не тільки вчорашні школярі, а й дорослі юнаки, що вирішили здобувати професію після проходження строкової служби.

На кожному з цих етапів набиралася досвіду, чомусь навчалася у тих, кому за посадою мала дати певний багаж знань. Вона назавжди чітко зрозуміла, що в кожному учневі потрібно розгледіти і поважати людину. Без цього не буде порозуміння, юна душа не відкриється, бажання і внутрішній потенціал залишаться непоміченими. Проігнорувавши їх, марно сподіватися на зацікавленість у навчанні, бажання рости і розвиватися. Отож, всіляко намагалася допомогти своїм учням розкритися, утвердитися в житті, розуміючи, що юним не потрібна опіка, то для немічних, вони ж чекають на підтримку і мудру пораду. З плином років не втратила зв'язок з багатьма, кого навчала, зокрема й першими своїми випускниками у Квасилові, де в класі, що налічував 31 учня, був 21 медаліст!

Радо зустрічає колишніх вихованців на вулицях міста, горда, що є вони у великій родині нетішинських атомників, або ж за її прикладом знайшли себе на освітянській ниві.Зростала Олена у сім'ї службовців, де культивувалися родинні цінності, високі моральні принципи, глибокі різнобічні знання. Обоє батьків мали вищу освіту, у мами – торгово-економічна, тато закінчив Львівську політехніку.

З раннього дитинства дівчинку, для її ж розвитку, віддавали до різних гуртків, вона відвідувала басейн, музичну школу, займалася художньою гімнастикою, співала у шкільному хорі, вивчала англійську. Бабуся, котра здобула освіту у польській гімназії, навчала онуку польської мови. Отож, вільного часу практично не було, бо ж і домашні обов'язки певні мала, від яких ніхто не звільняв. Але на першому місці завжди стояло навчання, все інше – виходячи з можливостей.

З навчанням проблем не було, можливо й тому, що завдяки знанням, прищепленим у сім'ї, добре володіла трьома видами сприйняття інформації: зоровим, слуховим, тактильним. Любила багато читати, книги й басейн чи будь яка відкрита водойма і зараз для неї найбільший релакс після трудових буднів. Є книги, які впродовж життя перечитала по кілька разів, завжди знаходячи на їх сторінках щось нове. Серед улюблених – «Сага про Форсайтів» Д. Голсуорсі та «Віднесені вітром» М. Мітчелл. Багато прочитала на тему психології, а зараз ось вдруге хоче повернутися до «Брама Європи» С. Плохія – історія України від скіфських воєн до часів незалежності.

Життя навчило тримати удар і рухатися вперед. Що робить її сильною? Навчилася не ображатися і пробачати. Дорожить всіма, хто зустрівся на її шляху, додавши позитивних моментів. І навіть за негатив дякує, бо це також досвід, який вчить мудрості і більш виваженого підходу до ситуації, що склалася. Єдине, чим не може поступитися, – не терпить брехні. Кого хоч раз підловила на цьому, тримає на дистанції.

На моє запитання, як не розгубити на життєвих дорогах закладені в дитинстві почуття справедливості, добра і співчуття, як не втратити оптимізму, відповідає коротко: «Вірити в себе». Йти до людей з посмішкою, не лукавити, і віддасться тобі сторицею. Не нарікати на життя, які б виверти долі воно не підготувало.

Вважає себе щасливою, бо реалізувалася в дітях. І син, і донька здобули вищу освіту, працюють: Сергій у Палаці культури в Нетішині, Ольга – в Північно-Західному апеляційному господарському суді у Рівному.

Тривалий час Олена Леонтіївна працює на ХАЕС, але й досі її вітають зі всіма освітянськими святами, кличуть на зустрічі колишні колеги і учні. Так склалися обставини, що свого часу залишила педагогічну діяльність, але це не зрада ремеслу, яке в її серці назавжди. Набутий освітянський досвід та друга вища освіта (економічна), управлінські навички знадобилися і на новій роботі.

Ні про що в житті не жалкує, і якби вдалося повернути час назад, нічого б не міняла. Хіба що не стала б відмовляти сина вступати у педагогічний інститут, схиляючи до вибору технічної професії. У пору економічної кризи, коли вчителі сиділи без зарплат, вважала, що сутужно буде йому, як майбутньому годувальнику сім'ї, заробити на прожиття.

Коли ж сама закінчувала школу і стояла перед вибором професії, її класний керівник Надія Миколаївна Гриб подарувала юнці книгу, в якій написала віршовані напутні слова. Книга й ці рядки дорогі їй дотепер. Не стану цитувати повністю, але перші два слова – ємні і глибокі за своїм змістом, наведу. «Будь щедра!» Йдеться, звісно ж, не про матеріальні щедроти, а про велич душі і ті чесноти, що роблять нас Людиною.

Слова, що стали життєвим дороговказом, який ніколи не змінює свого напрямку.

Ольга Сокол