Ці поетичні рядки, що вийшли з-під пера Люсі Квітки (Новошевської), мають своє продовження. І що не слово, то б’є у ціль. Але не ранить, лиш додає впевненості, сил, віри в себе, збадьорює і надихає. У маленькому вірші автор зуміла зібрати оптимізм всього Всесвіту, заряджаючи ним своїх читачів. Я ж отримала порцію позитиву від спілкування з начальником загального відділу Оленою Панасюк, для якої процитовані слова стали своєрідним девізом, що не потребує жодних видозмін з огляду на час і обставини. І зрозуміла чому свого часу друзі подарували Олені Леонтіївні «Диплом пожиттєвого оптиміста».
Якщо вірити гороскопам, люди народжені 5 вересня (як і моя співрозмовниця), наділені інтуїцією та схильні до фантазій. Обидві ці якості притаманні жінці. Зізнається, що справді інтуїтивно відчуває можливий розвиток подій, маючи внутрішню готовність гідно зустріти і «відпрацювати» уготований життям сценарій. Називає себе мрійницею, але не такою, що витає над хмарами, бо її мрії приземлено-життєві з чітко визначеною метою, проміжними зупинками на шляху до неї і покроковим алгоритмом дій для досягнення результату.
З раннього віку вона знала, що буде вчителькою, не сумнівалися в тому і її близькі, спостерігаючи як дівча намагається наставляти інших. У шкільні роки була здібною ученицею, якій однаково легко давалися точні і гуманітарні науки, але при виборі професії зупинилася на філології.
Перший млинець видався глевким, при вступі до Луцького педінституту, де на одне місце претендували 12 осіб, їй не вистачило всього півбала для проходження конкурсу. Не махнула рукою, не здалася. За направленням школи, як це тоді практикувалося, рік відпрацювала на заводі слюсарем контрольно-вимірювальних приладів.
Далі - знову вступні екзамени, але вже у Рівненському педінституті. Все склалося добре, і омріяний диплом Олена отримала.Близько двох десятків років віддано педагогічній діяльності у Рівному, Квасилові, що поруч з її рідним Здолбуновом, Нетішині. Випало працювати з різними віковими категоріями – дошкільнятами, старшокласниками, учнями профтехучилища, де в групах були не тільки вчорашні школярі, а й дорослі юнаки, що вирішили здобувати професію після проходження строкової служби.
На кожному з цих етапів набиралася досвіду, чомусь навчалася у тих, кому за посадою мала дати певний багаж знань. Вона назавжди чітко зрозуміла, що в кожному учневі потрібно розгледіти і поважати людину. Без цього не буде порозуміння, юна душа не відкриється, бажання і внутрішній потенціал залишаться непоміченими. Проігнорувавши їх, марно сподіватися на зацікавленість у навчанні, бажання рости і розвиватися. Отож, всіляко намагалася допомогти своїм учням розкритися, утвердитися в житті, розуміючи, що юним не потрібна опіка, то для немічних, вони ж чекають на підтримку і мудру пораду. З плином років не втратила зв'язок з багатьма, кого навчала, зокрема й першими своїми випускниками у Квасилові, де в класі, що налічував 31 учня, був 21 медаліст!
Радо зустрічає колишніх вихованців на вулицях міста, горда, що є вони у великій родині нетішинських атомників, або ж за її прикладом знайшли себе на освітянській ниві.Зростала Олена у сім'ї службовців, де культивувалися родинні цінності, високі моральні принципи, глибокі різнобічні знання. Обоє батьків мали вищу освіту, у мами – торгово-економічна, тато закінчив Львівську політехніку.
З раннього дитинства дівчинку, для її ж розвитку, віддавали до різних гуртків, вона відвідувала басейн, музичну школу, займалася художньою гімнастикою, співала у шкільному хорі, вивчала англійську. Бабуся, котра здобула освіту у польській гімназії, навчала онуку польської мови. Отож, вільного часу практично не було, бо ж і домашні обов'язки певні мала, від яких ніхто не звільняв. Але на першому місці завжди стояло навчання, все інше – виходячи з можливостей.
З навчанням проблем не було, можливо й тому, що завдяки знанням, прищепленим у сім'ї, добре володіла трьома видами сприйняття інформації: зоровим, слуховим, тактильним. Любила багато читати, книги й басейн чи будь яка відкрита водойма і зараз для неї найбільший релакс після трудових буднів. Є книги, які впродовж життя перечитала по кілька разів, завжди знаходячи на їх сторінках щось нове. Серед улюблених – «Сага про Форсайтів» Д. Голсуорсі та «Віднесені вітром» М. Мітчелл. Багато прочитала на тему психології, а зараз ось вдруге хоче повернутися до «Брама Європи» С. Плохія – історія України від скіфських воєн до часів незалежності.
Життя навчило тримати удар і рухатися вперед. Що робить її сильною? Навчилася не ображатися і пробачати. Дорожить всіма, хто зустрівся на її шляху, додавши позитивних моментів. І навіть за негатив дякує, бо це також досвід, який вчить мудрості і більш виваженого підходу до ситуації, що склалася. Єдине, чим не може поступитися, – не терпить брехні. Кого хоч раз підловила на цьому, тримає на дистанції.
На моє запитання, як не розгубити на життєвих дорогах закладені в дитинстві почуття справедливості, добра і співчуття, як не втратити оптимізму, відповідає коротко: «Вірити в себе». Йти до людей з посмішкою, не лукавити, і віддасться тобі сторицею. Не нарікати на життя, які б виверти долі воно не підготувало.
Вважає себе щасливою, бо реалізувалася в дітях. І син, і донька здобули вищу освіту, працюють: Сергій у Палаці культури в Нетішині, Ольга – в Північно-Західному апеляційному господарському суді у Рівному.
Тривалий час Олена Леонтіївна працює на ХАЕС, але й досі її вітають зі всіма освітянськими святами, кличуть на зустрічі колишні колеги і учні. Так склалися обставини, що свого часу залишила педагогічну діяльність, але це не зрада ремеслу, яке в її серці назавжди. Набутий освітянський досвід та друга вища освіта (економічна), управлінські навички знадобилися і на новій роботі.
Ні про що в житті не жалкує, і якби вдалося повернути час назад, нічого б не міняла. Хіба що не стала б відмовляти сина вступати у педагогічний інститут, схиляючи до вибору технічної професії. У пору економічної кризи, коли вчителі сиділи без зарплат, вважала, що сутужно буде йому, як майбутньому годувальнику сім'ї, заробити на прожиття.
Коли ж сама закінчувала школу і стояла перед вибором професії, її класний керівник Надія Миколаївна Гриб подарувала юнці книгу, в якій написала віршовані напутні слова. Книга й ці рядки дорогі їй дотепер. Не стану цитувати повністю, але перші два слова – ємні і глибокі за своїм змістом, наведу. «Будь щедра!» Йдеться, звісно ж, не про матеріальні щедроти, а про велич душі і ті чесноти, що роблять нас Людиною.
Слова, що стали життєвим дороговказом, який ніколи не змінює свого напрямку.
Ольга Сокол