Океаном Альберто Васкеса-Фiгероа попливемо з Володимиром Станчуком
Лише допитливі поціновувачі зарубіжної літератури звертають увагу на прізвище перекладача творів того, чи іншого автора, вважаючи це не суттєвим фактором. Але саме від перекладача значною мірою залежить, чи полюбиться твір, чи збережеться колорит діалогів, і сентенцій, які закладав автор. І ми з вдячністю згадуємо імена непересічних майстрів перекладу на українську мову, таких як Пантелеймон Куліш, який доніс нам філософію трагедій Шекспіра, Михайла Старицького, що збагатив нас думками Байрона і Гейне. Дуже потужними, а подекуди і геніальними переспівувачами творів польських, англійських та німецьких поетів та прозаїків були Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Дмитро Павличко. Іспанську літературу для нас відкривали Сергій Борщевський та Віктор Шовкун. А ще є болгарська, німецька, французька, китайська, сербська, грузинська, аварська та сотні інших літератур, недоступних нам у «чистому» вигляді через незнання мови. І перекладачі роблять велику справу донесення скарбів світової літератури до українського, російського чи угорського читача.
Приміром, я для себе відкрив барвисте, фантастичне світосприймання життя іспанського письменника Альберто Васкеса-Фігероа завдяки нетішинцю, колишньому працівникові Хмельницької АЕС Володимиру Міновичу Станчуку. Саме в перекладі цієї людини вийшли у московському видавництві «Рипол Классик» на російській мові надзвичайно популярні у західного читача твори «Бора-Бора» та перша частина трилогії «Океан» (Альберто Васкес-Фигероа. Бора-Бора = Bora Bora / В. Станчук. — Рипол Классик, 2011. — ISBN 978-5-386-03395-8. Альберто Васкес-Фигероа. Океан = Oceano / В. Станчук. — Рипол Классик, 2013. — ISBN 978-5-386-04989-8).
То ж не познайомити земляків з нашим сучасником, що спокусився на перекладацькі лаври творів видатного іспанця, не можу. Тим більше, що він скромно приховує факт своєї літературної діяльності, щодня на дачі у Комарівці опрацьовуючи по десяток сторінок нових текстів цього автора. Зібравши близько сорока творів Фігероа, він встиг перекласти на російську двадцять три. І, сподіваємось, вони дочекаються виходу в світ.
Отже, на Хмельницькій АЕС його звали просто – Мінич. Він влився у колектив 10 серпня 1985 року. І весь час, аж до пенсії, рахувався черговим слюсарем шостої групи з обслуговування засобів теплової автоматики і вимірювань цеху ТАВ. Претензій до його роботи не було, а повага звучала просто – Мінич. Дехто вважав, що Волидимир був пов’язаний на флоті з мінами, і тому так його прозвали. Зазвичай, це фантазії. Батька звали Мина, а відтак син Минович, а в українській інтерпретації його все ж таки називали Мінович. Хоча про міни він дійсно дещо знав...
Море покликало Володимира після школи, і він не зраджував йому довгі роки, завершивши службу у званні старшого мічмана. Був на ходових випробуваннях підводного човна, знає усі принади життя у постійній тривозі.
А підступав до покликання перед призовом у армію у радіоклубі міста Мурманська. Попервах служив начальником радіостанції морської частини прикордонних військ. Потім юнака переодягли у зелену форму, і він став сухопутним сержантом, начальником вузла зв’язку військової частини № 2146 73-го Двічі Червонопрапорного прикордонного загону, що розташовувався на межі з Фінляндією.
Під кінець строкової йому запропонували продовжити службу на Центральному вузлі зв’язку прикордонних військ у Москві. Повчився у Вищій школі зв’язку, збагатився сучасними знаннями. Через деякий час Володимира знову перепідпорядковують флоту. Чудове володіння технікою в сфері радіоапаратури вивело його в кращі спеціалісти. Мінича призначають техніком-начальником зміні, техніком–помічником чергового з радіозв’язку Центрального радіоцентру Військово-Морського флоту, що підпорядковувався безпосередньо начальнику зв’язку ВМФ у складі Центрального Командного Пункту. У службових справах побував на всіх флотах та значній кількості військових баз від Калінінграда до Петропавловська-Камчатського, на пунктах зв’зку у Баку, Фрунзе, Ташкенті тощо.По лінії Генштабу Збройних Сил СССР в кінці 1975 року його відряджають на Кубу.
Як засвідчує Мінич, саме там захопився іспанською. На рятівному судні «Алдан», куди потрапив В.Станчук, було троє кубинців: механік, перекладач і радист. Механік знав російську мову краще перекладача. З ним Мінич і потоваришував. Два місяці дрейфу біля острова Пінос стали основою для поглибленого вивчення мови. Став цікавитись підручниками, а через шість місяців отримав «добро» на відвідування курсів іспанської мови при Міністерстві іноземних справ Куби. Публіка була інтернаціональна, що підігрівало інтерес. Отримав перший сертифікат про знання мови. Коли повернувся у Радянський Союз – продовжив навчання на державних курсах інязу для спеціалістів, що направляються за кордон. Далі – читання книжок у оригіналі, спілкування з іспаномовним контингентом. Останні п’ять років служби провів у складі Командного пункту Главкому ВМФ на посаді старшого повітряного радиста - помічника начальника бортового вузла зв’язку.
Розслаблятись не давали, та й звик бути мобільним, відповідальним, націлював себе на нові звершення. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» за виконання особливо важливого завдания під час арабо-ізраїльського військового конфлікту 1971 року.
Неодноразово відзначений як фахівець радіозв’язку. У червні 1985 року отримав запрошення на роботу на ХАЕС. А у серпні, тільки-но приступивши до виконання посадових обов’язків, був тимчасово «приписаний» в якості перекладача до групи кубинських фахівців, які прибули на ХАЕС на стажування.
Згодом, у серпні 1988 року на тиждень знову перекваліфікувався у перекладача нової групи кубинських спеціалістів-атомників.
Знання мови потрібне було ще і ще раз у 1996 році, коли приймали місію ОСАРТ. З листопада 1999 по грудень 2002 року здійснював послуги з перекладу технічної документації для представників іспанської компанії IBERDROLA.
Крім цього з 1997 по 2002 рік сім разів відвідав Іспанію в якості перекладача із одним з місцевих підприємців, викладав факульататив у одній із шкіл Нетішина. Допомагав нетішинському турбюро, коли групи з України відвідували Іспанію. Саме під час такої подорожі в Іспанію познайомився з творчістю письменника і публіциста Альберто Васкеса-Фигероа. І закохався в його творчість. І став підтримувати зв’язки з цим автором. І вже займатись перекладом стало душевною потребою, особливо коли пішов на пенсію, з’явилось більше часу для самореалізації.
Отже, Володимир Станчук зробив свій внесок у наближення нас до Іспанії, а у випадку з пригодницьким романом «Бора-Бора», завів нас на маленький острів у Тихому океані, де живуть миролюбиві полінезійці, на яких зненацька напали варвари, і взяли у полон кілька жінок племені. Чоловіки кидаються у великі мандри за варварами з жагою помсти. Великий Океан стає на їх шляху...
Життєвий досвід, сміливість, надзвичайна спроможність протистояти стихії – складові сюжету. Побут і звичаї полінезійців вражають, астрономічні знання викликають повагу.
Своєрідною інтерпретацією «Бора-Бора», продовженням, переспівом, можна вважати трилогію «Океан», до першої частини перекладу якої приклав руку наш земляк.
...На Лансароті, невеликому острові Канарського архіпелага живе сім’я Пердомо: батько, мати двоє синів і донька Айза, що підкорює красою і викликає похотливі погляди чоловіків. Брат вступається за честь сестри і зненацька вбиває сина заможного негідника. Пердомо мусять втікати від помсти, а для цього мають перепливти Океан...
Рекомендую читачам ці твори, бо сюжети захоплюють, сентенції заставляють переосмислювати життя. До перекладу маю масу зауважень, насамперед через надмірне вживання прислівних та дієприслівних оборотів, що вказує на певну «нелітературність» перекладача. Проте зміст, що вкладений у книжки Альберто Васкесом Фігероа, згладжує ці недоліки. В Океані образів розчиняться критичні стріли, згладиться дискомфорт від певних недоречностей. Попливли!..
Віктор Гусаров
На знімках: В.Станчук «при параді» та на робочому місці