«ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ПРАВ І СВОБОД ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО», АБО Ж «КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА»

Початок XVIII століття в українському державотворчому процесі став добою чергових доленосних змін. Спроба Івана Мазепи побудувати державу під протекцією швед­ського короля Карла ХІІ закінчилась поразкою. Невдовзі й сам гетьман знесилений, зморений важкою мандрівкою на чужину попрощався з життям у Бендерах вночі з 21 на 22 жовтня 1709 року. Перед політичними емігрантами постало непросте питання: як бути далі?

5 квітня 1710 року гетьманом обрали Пилипа Орлика (1672 – 1742). Він походив із чеського баронського роду Орликів. Із часом одна його гілка з’явилась у Західній Білорусі, де й народився майбутній глава держави. Навчався у Вілен­ській єзуїтській, згодом – у Києво-Могилянській академіях. По тому став секретарем канцелярії київського митрополита. З 1702 року Пилип Орлик працював у Генеральній військовій канцелярії. Тут у 1706 році отримав становище генерального писаря – став очільником цієї інституції. Відтак, був одним із наближених та довірених осіб Мазепи й цю посаду обіймав до кінця його життя.

Того самого дня, коли новообра­ному гетьманові довірили стерно державного корабля, з’явився доку­мент під назвою «Пакти й конститу­ції прав і свобод Війська Запорозького», відомий в історіографії також під лаконічними назвами «Конституція Пилипа Орлика», «Бендер­­сь­ка Конституція». Він складається із преамбули та 16 параграфів, у яких виписано низку засад державного устрою та соці­альних взаємин у козацькій державі.

Серед іншого, мовиться про обмеження авторитарної, неконтрольованої влади гетьмана та про те, що всі головні державні справи очі­льник повинен обговорювати із генеральною старшиною. «З усіма цими генеральними особами, полковниками та генеральними радниками теперішній ясновельможний гетьман та його наступники повинні будуть радитися про цілісність Вітчизни, її добробут та про всі справи публічні і нічого без їхньої волі своєю владою не розпочинати, не встановлювати і рішень не приймати». При цьому, проведення генеральних рад визначалося тричі на рік. «Якщо ж виникнуть якісь громадські справи, що потребують швидкого управління та виправлення, тоді ясновельможний гетьман буде повновладний у тому, щоб з радою генеральної старшини такі справи вирішувати відповідно до своїх гетьманських повноважень».

Поряд із владою гетьмана та генеральної старшини, «Пакти й конституції…» декларують існування й такої інституції, як генеральний військовий суд: «Якщо б хтось із генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства чи інших військових урядників, особливо з черні, образив гетьманську честь чи в чомусь іншому провинився, то ясновельможний гетьман не має права сам покарати їх, а повинен буде подати до генерального військового суду кримінальну чи некримінальну справу». Дехто схильний бачити в існуванні генеральної старшини, гетьмана та військового суду ідею поділу державної влади на три гілки – законодавчу, виконавчу й судову.

Державною скарбницею повинен відати генеральний підскарбій – «людина значна, заслужена, ма­єтна та добросовісна, яка б наглядала за військовим скарбом, млинами та завідувала усілякими прибутками державними і з гетьманського відома направляла їх на потреби громадські та військові, а не на приватні».

Значну увагу в тексті «Конституції Пилипа Орлика» приділено добробуту мешканців козацької держави: «Ясновельможний гетьман за своєю посадою має дбати про лад у Вітчизні Запорізькій, а особливо повинен пильнувати, щоб людям військовим і посполитим не чинилися збиткові тягарі, податки, пригнічення та здирства… Для цього треба, щоб панове полковники, сотники, отамани з усіма військовими та посполитими урядниками не наважувалися виконувати панщин та відробітки на своїх приватних господарствах силами козаків та посполитих, особливо тих, які ані до урядів їх, ані їм безпосередньо не належать: не примушувати до косіння сіна, збирання з полів урожаю та гатіння гребель, не віднімати та силою не змушувати продавати землю, не відбирати за будь-яку провину рухоме та нерухоме майно, не змушувати ремісників безоплатно виконувати свої домашні справи і козаків до розсилки приватної не залучати». Понад те, в документі йдеться про кордони, вольності Війська Запорозького Низового, привілеї українських міст тощо.

В сучасній українській історіо­графії немає одностайності щодо оцінки суті та важливості «Конституції Пилипа Орлика». Знаний по­літик, учений і громадський діяч  Микола Томенко у праці «Україна: історія Конституції» (2015) ствер­джує: «“Пакти й конституції…”, написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його сподвижниками і прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, фактично є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні».

Відома знавчиня старополь­ської шляхетської культури та ментальності Наталя Яковенко у книзі «Нарис­ історії середньовічної та ранньомодерної України» (2005) зазначає: «Цю угоду, відому під наз­вою «Конституція прав і свобод Війська Запорозького» (…), нерідко (…) трактують як «першу конституцію Української держави», вкладаючи новітній зміст у формулу «pacta et constitutiones». Насправді ж укладачі акту 1710 р. мислили його як традиційні для Речі Посполитої pacta conventa [«договірні пункти»], на дотримання яких обраний володар (там – король, тут – гетьман) при­сягав перед «вільним народом» (там – шляхтою, тут – козацтвом). Ідеал договірного правління являв собою стрижень річпосполитської політичної культури, і саме на цей взірець орієнтувалися Орлик та його старшина, надавши своїй угоді навіть ідентичну з річпосполитськими практиками назву – pacta et consti­tu­tiones».

Колектив авторів словника-дові­дника «Українське державотворення» (1997) вважає, що «Бендерські конституції продовжили процес українського конституціоналізму, започаткований Зборівським і Бі­лоцерківським договорами, Переяславськими, Батуринськими, Московським­и, Глухівськими, Конотопськими і Коломацькими конституціями (по-іншому – статтями, угодами. – Т. В.) у середині і другій половині XVII ст. (…) Автори конституцій не зробили якихось концептуальних відкриттів, не створювали нових державних моделей, не проголошували невідомих до них правлінських принципів, а досить творчо підійшли до досвіду своїх пращурів і виклали на папері те, що склалося на практиці і пройшло багатолітнє випробування».

«Конституції Пилипа Орлика» судилося залишитися лише на папері. Спроби відновити політичний вплив на теренах України для Орлика виявилися невдалими. Несприятлива для новообраного гетьмана геополітична ситуація змусила його залишити Туреччину та податися до Європи. Відтак, «Пакти й конститу­ції…» ніколи не діяли в Україні і з часом утратили юридичну силу навіть у середовищі українських емігрантів. Сьогодні «Бендерська Конституція», відома у скороченому латиномовному та повному україномовному оригіналах, є віддзеркаленням епохи, пам’ят­кою української політично-правової думки та важливим історичним джерелом.

Тарас Вихованець