Партизансько-підпільний рух як чинник перемоги над гітлерівськими загарбниками

          30 жовтня 2001 р. Президентом України був підписаний Указ № 1020 «Про День партизанської слави», згідно з яким «з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, увічнення їх пам’яті» було встановлено свято День партизанської слави. З 2002 року це свято щорічно відзначається на державному рівні 22 вересня.

Згадані події, попри їх хронологічну віддаленість від нас, і нині виступають чинником формування суспільно-політичної та ідейно-духовної сфери України, не в останню чергу визначають громадську свідомість. Вони нерідко, хоче ми того чи ні, стають таким же повноправним об’єктом наукових та громадських дискусій, як і проблеми економіки, політики, міжнародного курсу України тощо. Тому пріоритетне завдання колективу Інституту полягає у забезпеченні конструктивного підходу до аналізу складних подій минулого заради перетворення їх у фактор творення модерної української політичної нації, консолідації суспільства навколо творення нашого спільного майбутнього.

Не випадково у виступі Президента України Віктора Януковича на урочистих заходах з нагоди Дня Незалежності України (2010 р.) підкреслювалося, що «успіх реформ, утвердження демократії неможливі без успішного гуманітарного розвитку. Ми повинні говорити про такі чутливі проблеми, як питання мови, історичних особливостей розвитку регіонів, свободи медіа». Глава держави наголосив на важливості того, щоб Україна поступово перетворилася у державу, де історико-культурне різноманіття не є перешкодою для того, «щоб усі відчували себе патріотами своєї держави в рівній мірі».

Серед ключових подій минулого України, справді святих понять нашої історичної пам’яті була і залишається Велика Вітчизняна війна, та в цілому доля українського народу у період Другої світової війни. Перемога над нацизмом не тільки врятувала український народ від знищення або рабства претендентів на всесвітнє панування, але й створила базові для сучасного державотворення цивілізаційні чинники – соборність етнічних українських земель у рамках єдиної держави, закріплені у міжнародно-правовому вимірі кордони, членство в ООН, єдиний народ.

Кожна неупереджена людина, державницькі налаштована особа має усвідомлювати цю історичну константу, віддавати належне тим мільйонам наших предків, які ратною звитягою створили передумови для існування суверенної, територіально цілісної Української держави. Без шанобливого ставлення до Перемоги важко собі уявити перебування України у колі європейських народів – таких же жертв й борців з нацизмом, її плідні стосунки із нашими сусідами, пострадянськими державами, адже українська земля рясно полита кров’ю вояків – представників багатьох народів тодішнього СРСР.

Закономірно, що Українська держава на законодавчому рівні закріпила суспільно-політичну вагомість ушанування пам’яті про Велику Вітчизняну війну, ухваливши у 2000 р. Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». Цей Закон прийнятий «відзначаючи всесвітньо-історичне значення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років, яка справила вирішальний вплив на весь хід Другої світової війни, виходячи з історичних традицій Українського народу зберігати пам'ять про захисників Вітчизни, зважаючи на необхідність постійного піклування про ветеранів Великої Вітчизняної війни та жертв нацизму». Закон наголошує, що «шанобливе ставлення до пам’яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни є священним обов'язком держави і громадян України».

Дійсно, саме наші предки зробили вирішальний внесок в порятунок людства від знищення і поневолення тими, хто претендував на світове володарювання. Адже на Східному фронті зазнали поразки 507 із 607 дивізій агресорів, знайшли могилу три чверті живої сили і техніки гітлерівської коаліції.

Одним з головних театрів військових дій Другої світової війни була українська земля. Близько 7 мільйонів вихідців з України стали до лав Діючої Армії, половина з них сплатила ціною власного життя за свободу і майбутнє прийдешніх поколінь. Загалом війна і терор окупантів забрали у вічність 8–10 мільйонів мешканців України, її матеріальні збитки становили 40 відсотків від втрат СРСР. Українську землю вкрили 280 концтаборів, 180 таборів для військовополонених. Близько 2 млн. українців потрапили до фашистського рабства.

До осені 1943-го тут воювала майже половина радянських Збройних сил. В історію Другої світової увійшли такі масштабні операції, як звільнення Донбасу, Битва за Дніпро і звільнення Києва, стратегічні наступальні Корсунь-Шевченківська, Кримська, Львівсько-Сандомирська, Яссько-Кишинівська операції, звільнення Закарпаття.

Але був і ще один фронт Перемоги – партизансько-підпільна боротьба на окупованій агресорами території України, інших республік СРСР.

Організація партизансько-підпільного руху на початковому етапі війни супроводжувалася численними труднощами й великими жертвами. Їх можна було б уникнути, як би не серйозні прорахунки передвоєнного періоду, а також трагічні події 1930-х років. Однак вже з середини 1942 р. партизансько-підпільний рух став вагомим фактором збройного протиборства з агресором – вельми серйозним противником, адже добре відомі майстерність антипартизанських операцій, бузувірство каральних акцій та можливості спецслужб ІІІ рейху.

Десятки тисяч озброєних партизан України завдавали дошкульних ударів по тилах ворога, поставили під серйозну загрозу його комунікації, проводили масштабні диверсійні кампанії. Противник ніс відчутні втрати, але головне – підраховано, що в цілому партизани СРСР відволікли на себе до 50 розрахункових дивізій агресорів. У критичні для фронту моменти ця сила могла стати переломною…

Під час визволення України у 1943–1944 рр. було налагоджено стратегічну взаємодію між Діючою армією та партизанськими силами, які посилили удари по комунікаціях ворога, захоплювали переправи, тримали у напрузі тил ворога.

Свідченням зростання військового мистецтва партизан стали тисячокілометрові рейди по тилах противника. Важко підрахувати, скільки людей врятували народні месники від насильства й депортацій на території «партизанських країв» – самостійно визволених й утриманих партизанами регіонів України.

Плідно працювала партизанська розвідка. На базі партизанських загонів і з’єднань ефективно діяли десятки оперативних груп радянських спецслужб. Частина партизан України взяла активну участь у визволенні від нацизму слов’янських народів, на основі українських партизанських загонів та опергруп створювалися цілі партизанські бригади у державах Східної Європи.

Враховуючи масштаб партизанства, широку соціальну базу його підтримки та бойовий ефект від ударів армії партизан України, сучасники можуть упевнено вважати війну на окупованій території неабияким чинником розгрому агресорів, яскравим прикладом патріотизму, волелюбності українського народу

Доводиться визнати, що у радянські часи минуле партизанства стало ледве не найбільш ідеалізованою, лакованою сторінкою Великої Вітчизняної війни. Чимало з архівно-документальної спадщини опинилося у сумнозвісних спецхранах.

Нема де правди діти. На певні аспекти партизансько-підпільного руху взагалі поширилося повне ідеологізоване табу. Серед них – прорахунки в організації партизанства, проблема стосунків партизан з місцевим населенням та українським антикомуністичним повстанством, прояви зрадництва, гіпертрофоване подання ролі правлячої партії та спецслужб в організації партизанства, статистичні приписки у визначенні чисельності партизан та їх бойових результатів тощо. Все це обумовило інформаційний шок у суспільстві, пов'язаний із зняттям ідеологічних забобонів, відкриттям раніше недоступних масивів першоджерел, поширенням ідейно-методологічного плюралізму у суспільстві та науці, розвитком міжнародних зв’язків науковців.

Однак введення до наукового обігу раніше закритих або «ідеологічно незручних» матеріалів, критичне використання серйозних доробків зарубіжної історіографії з проблеми, застосування новітніх методів науково-історичних досліджень не мають призвести до ігнорування очевидних макроісторичних обставин.

Не припустимо, щоб таке масштабне й стратегічно значуще явище як партизансько-підпільний рух, при всіх прикрих аспектах його буття, зводилося у суспільній свідомості до простецьких й принизливих штампів. Не може кимось висмикнуте фото Сидора Ковпака, який танцює на підпитку, стати справжнім символом народного опору найстрашнішому в історії людства агресора.

За умов конституційно закріпленого ідеологічного плюралізму, певних історико-культурних відмінностей між регіонами України, саме вдячна історична пам'ять про перемогу над нацизмом, визволення України від німецько-фашистських окупантів, на сьогодні виступає провідним важелем історичної пам’яті як інструменту формування української політичної нації, консолідованого суспільства й соборної держави.

Введення до наукового обігу раніш закритих або ідеологічно незручних матеріалів, критичне використання серйозних доробків зарубіжної історіографії проблеми, застосування новітніх методів науково-історичних досліджень не мають призвести до ігнорування очевидних макроісторичних обставин.

Серед проблемних, дискусійних вузлів історії партизанського руху – питання про співвідношення народної волі до опору агресорам й ролі держави в організації партизансько-підпільної боротьби. Складається враження, що окремі сучасні автори за головну мету звернення до теми партизанства обирають доведення «штучного характеру» боротьби у тилу ворога, яку мовляв, насаджували проти волі населення сталінські спецслужби й партійні органи. Значних зусиль докладається до утвердження думки про примусовий характер партизанства, протиставлення держави й народів СРСР. Думається, що такі праці в кінцевому випадку спрямовані не стільки на поглиблене вивчення історії партизанства, скільки на доведення ідеологізованої тези про «чужу» для українського народу війну, «зміну однієї окупації іншою», і врешті – дискредитацію загальнонародного опору на фронті, за смугою фронту, трудової звитяги у тилу.

Імовірно, головний стимул цих зусиль, що розгортаються на фоні демагогічних закликів до «усунення комплексу меншовартості малороса» – не в здобутті істини, а в спробі позбавити свідомість українського народу одного із «олтарних каменів» – гордості за вирішальний внесок у Перемогу над найбільш страшним агресором в історії людства. Перемогу, нагадаємо, яка досягнута нами спільно з іншим народами СРСР та Об’єднаними Націями, що взагалі прирікає нас на викреслення із контексту архіважливих подій світової історії.

Справді, держави та її спеціальні служби виступали організаторами зафронтової боротьби. Тим, хто знає історію світового партизанства, відомо, що звернення держави до організації партизанських дій є ефективним способом протистояння агресору за умов скрутного становища на основних фронтах (що і мало місце в умовах катастрофічних поразок Червоної Армії у 1941–1942 рр., окупації всієї території України).

 Більше того, труднощі початкового етапу партизанського руху якраз і обумовила стратегічна помилка воєнно-політичного керівництва СРСР із згортання попередньої підготовки до партизанської війни. Ще з 1925 р. розгортається мережа спецшкіл, що готували командирів партизанських загонів, радистів, підривників (серед випускників – десяток майбутніх командирів уславлених партизанських загонів). П’ять спецшкіл Українського військового округу навчили 80 диверсійно-організаторських груп (600 професіоналів), здатних діяти в тилу супротивника. У західних регіонах осіли на проживання організатори підпільних груп, які опанували для прикриття цивільними ремеслами. Були створені передові зразки мінно-вибухової техніки, що відмінно зарекомендували себе під час громадянської війни в Іспанії.

В українських лісах заклали 73 бази і сховища для "п’ятої колони" на особливий період. Однак з 1934 року в СРСР узяла гору доктрина "наступальної війни малою кров’ю на чужій території", і як наслідок – програму підготовки до війни в тилу поспішно згорнули, бази ліквідували, знищили навіть навчальні посібники.

У роки "Великого терору"  чимало "профі" репресували, уцілів один їх відсоток! Припинили навчання армійських командирів азів партизанства. Згадаємо, що усього в 1941 р. в оточення потрапило 16 радянських армій. Як би ці війська приступили до масштабної партизанської війни, бої, напевно, не йшли б у десятках метрів від Волги. У період війни в Україні, писав легендарний "головний диверсант Червоної Армії" Ілля Старинов, не загинуло жодне партизанське формування під керівництвом "професійних партизанів". На жаль, до початку фашистської агресії в СРСР навіть не було налагоджено виробництво компактних рацій для партизансько-підпільних формувань. Волюнтаризм у ставленні до "малої війни" згодом коштував великої крові.

Поза сумнівом – передвоєнна політика сталінізму забезпечила окупантам чимало добровільних помічників. В чималій мірі співробітництво частини радянських громадян із окупантами було викликано репресивною політикою радянської влади у 1920–1930-х рр., жорсткими методами розбудови нової соціально-економічної моделі “мобілізаційного” або “казарменого” соціалізму того періоду. Навіть історики КДБ СРСР, досліджуючи кримінальні справи на засуджених осіб цієї категорії доходили висновку, що майже 80 % засуджених за участь у карально-репресивних формуваннях радянських громадян перейшли на сторону ворога з певних політичних міркувань, через прагнення помститися за утиски у передвоєнному сталінському СРСР. Так, «вороже ставлення до радянського державного й суспільного ладу» становило мотиви переходу на сторону ворога в 44 % випадків, «незгода з політичним режимом в СРСР» – 13 %, «буржуазно-націоналістичні погляди» – 10 % (у  Західній Україні – чверть випадків), «зневіра у перемогу» – 11 %.

Під час окупації до своїх господарств повернулося близько 20 тис. “розкуркулених” заможних селян, котрі створили (за визнанням органів НКДБ) значну кількість груп для відновлення своїх майнових прав та співпрацювали з окупантами, мстилися за кривди радянської влади. Наприклад, у Миколаївській області група заможного селянина Б. “Месники” видала окупантам понад 20 партизан і членів компартії, частина членів групи стала агентами гітлерівських каральних органів. Там саме “Комітет репресованих й скривджених” (десятки колишніх “куркулів”) співпрацював з окупантами, за їх наводкою гітлерівці стратили понад 20 громадян.

Однак усталена в історичній науці цифра у 1,5 млн. радянських громадян, що співпрацювали з окупантами, разюче контрастує із тією часткою народів, які встали на захист Батьківщини (у діючий армії билося понад 6 млн. українців й вихідців лише з України).

Окремо варто торкнутися проблеми чисельності партизан України. До цікавого висновку прийшов, до речі, відомий радянський дослідник партизанської боротьби полковник КДБ В. Боярський: до 20 % населення візьмуть участь у боротьбі проти окупантів, до 10 % – стануть колаборантами, а 70 % займуть пасивно-вичікувальну позицію.

Вже після війни М. Хрущов назвав цифру в 220 тис. партизан України, надалі канонізовану. Між тим, реальна чисельність активних партизан і не може бути величезною, з огляду на природні умови України та властиву всім партизанам й єдино прийнятну для них тактику дій малими групами («малої війни»). За перші три місяці війни органи держбезпеки залишили на окупованій території 314 партизанських загонів і груп (11249 учасників) і 69 диверсійних груп (800 осіб). Після створення в липні 1942-го Українського штабу партизанського руху Четверте управління НКВС УРСР передало йому 1017 партизанських загонів (25 тисяч чоловік); у березні 1943 р. ЦШПР доповідав Й.Сталіну, що в Україні партизанять 12631 осіб, плюс (оціночно) до 50 тис. у загонах, з якими втрачений зв'язок.

Сили партизан зростали навіть у скрутний для СРСР час. Якщо С. Ковпак у вересні 1941 р. пішов у ліс з 4 соратниками, то вже у 1942 р. його загін вдається до зухвалих рейдів по тилах ворога, а влітку 1943 р., перед знаменитим Карпатським рейдом, Сумське партизанське з’єднання дорівнювало майже 2 тис. бійців.

Нагадаємо, що за оцінками спеціалістів з партизанської й контрпартизанської боротьби, один партизан приковує до 10 солдат військово-поліцейських сил противника. До 50 розрахункових дивізій Німеччини та її союзників, які відтягнули на себе партизани СРСР, у критичні моменти на фронтах могли принести перемогу агресору. Вважається, що за весь період війни партизани України відволікли на себе понад 780 тис. вояків армії та допоміжних формувань Німеччини та її союзників.

Зараз перед істориками стоїть вельми непросте, але необхідне завдання ретельного архівного пошуку, застосування новітніх методик дослідження для з’ясування хай орієнтовної, але позбавленої офіціозних приписок статистики партизанства.

Для належної оцінки вагомості партизанської боротьби, розвитку воєнно-історичних студій у царині історії Великої Вітчизняної війни актуальною є проблема розвитку військового та спеціального мистецтва партизансько-підпільного руху.

Передовсім, науковцям доцільно об’єктивно оцінити серйозні труднощі початкового етапу (1941–1942 рр.) розгортання партизанського руху. Навіть у червні-липні 1942-го з перекинених на окуповану територію 216 партизанських загонів і організаторських груп, 394 окремих розвідників і диверсантів залишилося менш чверті.

До 30 травня 1942 р. поточне керівництво партизанськими силами України здійснювало 4-е Управління НКВС УРСР, відколи постановою Держкомітету оборони при Ставці Верховного головнокомандувача створюється Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військовій раді Південно-західного напрямку – Український ШПР. Самі ж працівники спецорганів зосередилися на формуванні й виведенні в тил ворога оперативних груп, загонів та розвідувальних резидентур. Загалом в Україні у війну діяло до 95 таких формувань. 4-ті підрозділи НКВС–НКДБ переорієнтовуються винятково на агентурно-оперативну роботу, у тому числі на контррозвідувальний захист партизанських формувань.

В 1943 р. вдалося налагодити якісну і всебічну підготовку (3–4 місяці замість 3–4 тижнів) командирів партизанських загонів і спецгруп. У партизанські школи стали зараховувати бойових офіцерів, командирів з вищою інженерною освітою. В Україні “лісові академії” випустили 5 тис. диверсантів, здатних з асортименту аптек і фотомагазинів улаштувати “фейрверк” загарбникам. Це одразу позначилося на результатах. Половина убитих солдатів і три чверті знищеної техніки супротивника за лінією фронту – робота народних месників. При здійсненні диверсій партизанські втрати склали не більш 5 % їх загальних. При цьому шкоди ворогу наносила кожна четверта міна, встановлена партизанами, тоді як в армійських саперів на один підбитий танк приходилося чотири тисячі. За 10 місяців 1943–1944 рр. тільки Чернигівсько-Волинське з’єднання пустило під укіс 500 ешелонів, втративши лише 15 чоловік.

Щоправда, офіціозна історіографія післявоєнних часів ретельно обминала "незручні" сторінки партизанської війни, заразом і штучно збільшивши реальну кількість народних месників в Україні в три рази. В усі підручники історії ввійшли диверсійні операції "Концерт" і "Рейкова війна", суть яких полягала у масовому підриві залізничних рейок під час битви на Курській дузі і наступальної операції 1944-го в Білорусії ("Багратіон"). 120 тисяч партизанів від Карелії до Дніпра здійснили величезну кількість підривів. І тільки через десятиліття заступник начальника УШПР по диверсіях полковник, професор І. Старинов аргументовано довів – реального збитку противнику ці кампанії майже не нанесли, вантажопотік вермахту зменшився незначно, підриви на другорядних магістралях призвели до розпилення сил і марної витрати вибухівки. У той час, як наказ Верховного вимагав знищувати мости, віадуки, рухомий склад, стрілки, станційні спорудження, партизани кинулися рвати легко відновлювані рейки. Резонно розсудивши, що наступаючим комунікації куди потрібніше, німці не заважали і самі розбирали полотно, вивозячи метал у печі Круппа. Справді грамотно спрацювали тільки партизани, тимчасово вивівши з ладу залізничні вузли Сарн, Здолбунова, Ковеля – німці недоодержали 129 ешелонів.

Проте військова майстерність партизан зростала. І вищим її проявом стали тривалі рейди по зайнятій ворогом території, у ході яких проходили сотні боїв з армійськими й каральними частинами, знищувалися штаби, склади, комунікації, нафтопромисли. Ці рейди стали вищим досягненням військового мистецтва партизан. З 1 лютого до 6 квітня 1943 р. 2800 бійців партизанського з’єднання  М. Наумова на санях і верхи здійснило нечуваний 2400-километровий рейд по степових (!) і лісостепових районах Сумської, Полтавської, Кіровградської, Одеської, Вінницької і Житомирської областей. Пересуваючись ночами, вони громили залоги окупантів, і наробили паніки, з’явившись зненацька в районі ставки Гітлера "Вервольф" під Вінницею.

Згадаємо і Карпатський рейд Сидора Ковпака 1943 року (2 тис. км за 4 місяці), Львівсько-Варшавський Петра Вершигори в січні-липні 1944-го, три кавалерійських рейди 1943-1944 років по Правобережній і Західній Україні М. Наумова (10 тис. км із 300 боями). Тільки в Київській наступальній операції війська відчули підтримку 17 тис. народних месників, котрі захопили й утримували 25 переправ.

Зрозуміло, що критичного аналізу потребує і статистика бойових успіхів партизан. Однак проведене ще під час війни співставлення доповідей партизан про диверсії на залізницях та відповідних німецьких документів довело, що в цілому ці дані співпадають.

Партизанські формування стали головною базою для розгортання спеціальної діяльності за лінією фронту. Основним знаряддям оперативно-бойової роботи органів держбезпеки стали спеціальні зафронтові формування (загони, групи, резидентури) 4-го Управління НКВС-НКДБ, які діяли, переважно, із баз партизан. Спецназ вів розвідку, викривав ворожу агентуру, вчиняв диверсії, теракти проти командного складу й адміністрації окупантів.

Відповідно до наказу народного комісара оборони СРСР № 00189 від 5 вересня 1942 р. запроваджуються посади заступників командирів партизанських загонів з розвідки і для їх заміщення направляються за лінію фронту 367 осіб, переважно оперпрацівників НКВС.

Значно зросла ефективність партизанської розвідки з літа 1943 р. внаслідок закріплення за з‘єднаннями та загонами оперативних груп НКВС-НКДБ УРСР. Кваліфікованими розвідниками підсилили розвідвідділ УШПР. Досить сказати, що розвідниця “Аня” із з’єднання Шангіна влаштувалася секретарем генерал-губернатора дистрикту “Галичина” Вехтера, особисто контактувала й збирала конфіденційну інформацію від інших високих чиновників окупаційної адміністрації. Важливість добутої нею інформації важко переоцінити. З жовтня 1942 до квітня 1943 рр. підпорядковані УШПР з‘єднання та загони здобули до 800 цінних розвідувальних даних.

Результативністю відзначилися зафронтові формування НКДБ УРСР “Переможці” Д. Медведєва, “Унітарці” В. Хондожко, „Дружба” М. Онищука, “Розгром” Г. Бурлаченка, “Волинці” П. Форманчука і багато інших.

Мабуть, найбільш відома звитяга загону особливого призначення "Переможці" під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Дмитра Медведєва. До березня 1944-го його підлеглі витримали 92 боїв з елітними частинами противника (у тому числі Берлінськими поліцейськими полками, а також сумно відомої по придушенню Варшавського повстання 1944-го бригадою СС Дерливангера), знищили понад 2 тис. військовослужбовців гітлерівців і 6 тис. бійців його допоміжних формувань, підірвали 81 ешелон з живою силою і технікою. Ними ж були здобуті вельми цінні дані про підготовку деблокади армії Паулюса під Сталінградом, перекидання резервів вермахту з Європи і Північної Африки, наступ на Курській дузі, розробці "дива-зброї" – крилатих ракет "Фау".

Щоб рельєфніше представити реальну віддачу зафронтової роботи, приведемо такі дані: з початку 1944 року і до кінця війни бійцями спеціальних зафронтових підрозділів республіканського НКДБ було знищено або виведене з ладу 22,5 тисячі гітлерівців, узято в полон до 10 тисяч, висаджено 20 військових підприємств, 18 складів, 9 бронепоїздів, 207 військових ешелонів, 110 мостів, знищено понад 106 танків і 675 автомашин.

Вагомим досягненням стали великі “партизанські краї” – на Рівненщині в 10 тис. кв. км із населенням в 300 тисяч, у квадраті Олевск-Овруч-Мозир-Турів – 14 адмінрайонів з 200 тисячами жителів. Тут створюються органи самоуправління, налагоджується господарство (аж до місцевої промисловості), відкриваються школи, виходять газети.

Для розуміння величі й міжнародного значення Перемоги, суттєвого внеску до неї «партизанської армії» України важливе значення має дослідження участі партизанських формувань УРСР у визволенні народів Східної Європи від гітлерівської неволі. Інтереси забезпечення стратегічного наступу Червоної Армії обумовили надання навесні 1944 р. завдання 28 опергрупам, що діяли на території УРСР, передислокуватися на захід для розвідувально-підривної роботи в тилу противника. Згодом, на прохання командування 1-го Українського фронту, опергрупи зосереджують зусилля на диверсійних акціях. Лише з липня 1944 до січня 1945 р. спецформуваннями було здійснено в Польщі 114 підривів залізничних мостів та 5 військово-промислових об’єктів. На базі окремих опергруп за рахунок поповнення патріотами-антифашистами країн Східної Європи виростали сильні партизанські бригади, які виявилися спроможними до результативних бойових дій. Так, в жовтні 1944 р. бригада, утворена на базі опергрупи НКДБ УРСР “Мисливці”, упродовж 2 діб спільно з військами утримувала стратегічний перевал Бескид до підходу основних сил 4-го Українського фронту.

Частину сил спеціального призначення НКДБ УРСР – 53 опергрупи (780 бійців), а також 759 агентів-одинаків – згодом вивели на терени Польщі, Словаччини, Чехії, де вони допомагали патріотичним силам боротися проти окупантів. Молодий офіцер НКДБ УРСР Микола Радул відзначився як командир багатонаціональної партизанської бригади на території Чехословаччини. Відчутних ударів ворогу завдавало формування Олександра Святогорова, нагородженого орденами країн Східної Європи.

До переможного року тільки в Чехословаччині діяли 21 партизанська бригада і 13 окремих загонів, створених органами держбезпеки та партизанами України. У Празькому повстанні травня 1945-го взяло участь 10 українських опергрупп – “Шквал”, “Ураган”, “Вперед” та інші. Завдяки їм Генштаб Червоної Армії мав правдиві відомості про перебіг повстання в різних містах Чехословаччини. Навіть 9 травня опергрупи продовжували бої з гітлерівцями, які не склали зброю.   

Серед таких, що активно досліджується й дискутується в останні роки варто виокремити проблему стосунків радянських партизан й українських повстанців (УПА та інші нерадянські озброєні формування на окупованій території).

Збройні сутички між повстанцями та радянським партизанами починаються з 1943 р., коли достатньо великі з’єднання останніх починають рейди або передислокацію з території суміжних районів Білорусі та Російської Федерації до українського Полісся. 21 січня 1943 р. зафіксовано перший великий бій між націоналістичним загоном ім. Богуна та бійцями партизанського з‘єднання С. Ковпака біля с. Владинополь Любомльського району Волинської області. У звітах партизанських командирів зазначалося, що при їх наближенні до контрольованої повстанцями території останні не вагаючись вступають у бій. За свідченням колишнього командувача УНС О. Луцького, саме наближення рейду С. Ковпака до Прикарпаття у червні 1943 р. стало причиною вказівки Р. Шухевича про формування там самооборони та її сутичок із партизанами.

Особливого розмаху протиборство набуває після переходу на терен “колиски” УПА великих партизанських з‘єднань. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. відбулося 54 бої УПА з червоними партизанами. Як повідомляли партизанські командири (вересень 1943 р.), особливу активність повстанці виявляли у знищенні радянських розвідувально-диверсійних груп.

Бойові сутички були вкрай жорсткими. Як ішлося у записці щодо агентурної розвідки УПА партизанського з‘єднання І. Шитова (3 серпня 1943 р.), учасники боїв проти повстанців із числа досвідчених партизан, „котрі були у десятках боїв, кажуть, що вони вперше вели такий запеклий бій з такими нахабами, які сунуть на „ура” на станкові кулемети”. У бойові дії втягуються значні сили повстанців. Так, наприкінці вересня командувач УПА „Північ” Д. Клячківський провів нараду з планування удару з‘єднаннями УПА “Турів” і “Заграва” по партизанському формуванню О. Федорова. Навіть влітку 1944 р. УПА мала бойові можливості заблокувати спроби Українського штабу партизанського руху (УШПР), вивести до Галичини 17-тисячне партизанське з‘єднання.

Отже, протиборство між партизанами й повстанцями носило свідомий, цілеспрямований та запеклий характер, набуло рис братовбивчого конфлікту між українцями. Об’єктивно таке протистояння було на руку агресорам. Причини його слід шукати у тягарі довоєнних репресій та зловживань влади, які поширили антирадянські настрої серед мешканців Західної України, переході повстанських формувань під політичний контроль ОУН (Б) (як зазначається у висновках робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, «на всіх етапах існування УПА головним ворогом українських націоналістів була радянська влада з усіма її політичними та силовими структурами»), непримиренному ставленні комуністичної влади до будь-яких націоналістичних рухів або альтернативних воєнно-політичних сил.

Водночас, з погляду відновлення історичної справедливості, інтересів подолання конфронтаційних моментів спільної історії важливо не забувати, що згідно п.16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій. Серйозний характер бойових дій УПА, свідчать документи УШПР, неодноразово відзначався і радянською партизанською розвідкою.

Водночас, доводиться констатувати, що воєнно-політичні пріоритети керівництва ОУН (Б) з 1944 р. призвели до використання частини бойових та спеціальних можливостей УПА та озброєного підпілля на користь агресорів, що об’єктивно перешкоджало розгрому противника та діяльності партизанського руху зокрема.

Як наслідок поглиблення конфронтації, у серпні 1944 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило рішення передати партизанську дивізію ім. С. Ковпака у розпорядження НКВС „для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд”. Створюються і спеціалізовані на розвідувально-підривній діяльності проти націоналістів підрозділи, наприклад, 7 та 12-й батальйони з‘єднання О. Сабурова (Л. Берія змушений був інформувати високі інстанції про мародерство й насильство по відношенню до цивільного населення з боку цих підрозділів). Це також посилювало братовбивчий характер конфлікту, покладало на партизан не властиві їм карально-поліцейські функції.

Однак неупереджені сучасники не можуть не згадувати і про спроби порозуміння між партизанами й селянською за своїм складом УПА. Відомі, зокрема, переговори між командирами партизанських формувань Сабуровим, Бринським та іншими про спільні дії проти гітлерівців, консультації, які вели з повстанцями співробітники радянських спецслужб, які діяли з позицій партизанських загонів. За словами секретаря Рівненського підпільного обкому партії В. Бегми, «окремі командири партизанських загонів стали на шлях переговорів» з польовими командирами УПА і «навіть заключали з ними договори про нейтралітет». Такі факти зайвий раз свідчать, що український народ чудово усвідомлював смертельну небезпеку, яку ніс нацизм, розуміння необхідності творення єдиного фронту боротьби з окупантами. Прикро, але інтереси «великої політики» та безкомпромісного протистояння ідеологій взяли гору над інтересами вигнання спільного ворогу.

Не можна обходити мовчанкою документально зафіксовану проблему правопорушень з боку «червоних» партизан по відношенню до цивільного населення на окупованій території, з якими (у мірі зафронтових можливостей)  намагалися боротися партизанські командири та співробітники контррозвідки. Так, лише по з’єднанню С. Ковпака тричі видавалися накази із забороною мародерства, вживалися суворі дисциплінарні та каральні заходи.  Водночас не варто забувати і про створення німцями, майстрами антипартизанської боротьби, лже-партизанських загонів, котрі, зокрема, дискредитували партизан безчинствами над мирним населенням.

В цілому на бойовому рахунку партизан України 465 тис. виведених із ладу солдатів і офіцерів, 1,5 тис. одиниць бронетехніки, 211 літаків, майже 5 тис. ешелонів противника.