Піклується  про  атомне  «серце» електростанції

Дитинство старшого майстра з ремонту комплексної дільниці з палива та реактора енергоремонтного підрозділу Хмельницької АЕС Олександра Замрачила пройшло у старовинному Меджибожі. Цей по­діль­ський населений пункт належить до  історичної архітектурної пам’ятки, яку чи не щодня відвідують до­питливі дослідники минувшини, спраглі на позитивні емоції туристи.

Для місцевої дітвори великий замок із вежами та бійницями нагадував камінного велетня, що заціпенів на шляху постійної навали чужинців. Від часів князя Данила Галицького війн тут відбулось чимало. Спокуса на щед­ро­ти благодатного краю була пості­йною. Тут гарцювали коні під­ступних татар та чванливих поляків. Нерідко язики полум’я здіймались від братовбивчої війни між прихильниками того чи іншого вельможі. Олександр пригадує, як старші за нього дітлахи часто хизувались цікавими знахідками, які довгий час приховувала сплюндрова­на війною земля. То були наконечники  стріл, старі монети, козацькі люльки.

Спогади про Меджибож згодом приходили до Олександра вже на Харківщині, бо сюди довелось переїхати його родині. Юнак сповна пізнав нелегку селянську працю. Під час літніх канікул не передбачалось гайнути у табір відпочинку, чи просто побайдикувати. Все обмежувалось сільським полем.

Хлопець тяжів до техніки. Спочатку навчився їздити на мопеді та мотоциклі, пізнав їх особливості під час лагодження. Коли трапилась слушна нагода, сів за кермо трак­тора.

Не зважаючи на юний вік, Олександр встиг побувати й у ролі помічника комбайнера. Від перших у житті жнив залишились переважно приємні спогади.

- Це важко описати, - пригадує Олександр Замрачило. - Сонце безжалісно обпікає кабіну комбайна, що й важко дихати. А тут ще й  пил, який змішується на тілі з потом. Але, підійдеш до шнека комбайна, підставиш пригорщі, а у них товстою цівкою сиплеться золоте зерно. Воно ще вологе, і потребує особливої турботи на току. Його запах неможливо за­бути…

На рідну Хмельниччину повернувся Олександр Замрачило у 1989 році. Того року він влаштувався у житлово-комунальне управління Нетішина і займався лагодженням міських вентиляційних систем. Через­ кілька років випала нагода зайнятись значно відповідальнішими ремонтами реактора електростанції.

Кожна ремонтна кампанія відповідальна і певною мірою нова. Тут не існує другорядних робіт, бо безпека експлуатації залежить не тільки від якості металу обладнання реакторного, турбінного від­ді­лень, а й від на­дій­но­сті звичай­них болтів, якими кріп­ляться десятки кілометрів трубопроводів.

Разом із ко­лективом ремонтників Олександр Замрачило пройнявся відповідальністю за ремонт обладнання, яке безпосередньо пов’язане із безпекою експлуатації реактора, що заслужено вважається серцем електростанції.

Поступово Олександр Володимирович вник у специфіку технологічних процесів реакторної установки. Без цього аж ніяк: кожен ремонтник повинен знати досконало як поводить себе той чи інший агрегат в умовах екс­плуатації. Від­повідальність надзвичайна, бо більшість робіт пов’язана із ядерною та радіаційною безпекою. Крім лагодження реактора Олександр Замрачило разом зі своїми колег­ами бере участь у перемі­щенні сві­жого та відпрацьова­ного ядерного па­лива.

Першою сходинкою зростання слюсаря Олександра Замрачила у професійній іє­рар­хії стала посада майстра. Згодом до цієї посади додалось слово «старший». Це засвідчило велику довіру спеціалісту, який протягом роботи на електростанції засвідчив­ свій професіоналізм. Не випадкове­ й те, що йому довіряють виконувати обов’язки начальника дільниці.

- Колектив я можу характеризувати винятково позитивно, - каже Олександр Володимирович, - ми один одного знаємо як п’ять своїх пальців. У нас випадкових людей немає, бо кожен на конкретних справах доводить свої значення та користь під час планово-попере­джувальних ремонтів.

Нещодавно Олександр Замрачило зустрів власний «золотий» юві­лей. З відстані років професіоналу є що пригадати. Зроблено багато корисних справ. Найважливіша з них –  гарантія, що краю, де мешкають його рідні та близькі, добрі друзі, хороші знайомі, не загрожує екологічна нестабільність від ймовірних огріхів у роботі основного обладнання Хме­льницької АЕС.

Кожного року на Великодні свята Олександр Замрачило наві­ду­є­ться  до рідного Меджибожа, щоб вклонитись могилі батька Володимира. Це своєрідний звіт кожного прожитого дня. Основну із  настанов­ батька – «Будь людиною» - він виконує.

Кажуть, що  подружнє життя нерідко  супроводжується моральною втомою, коли твоя половинка працює за схожим фахом. У Олександра Володимировича дружина Галина Павлюк трудиться провідним інженером конструкторсько-технологічного відділу електростанції. Вдома вони намагаються не обговорювати проблеми виробництва,  вільний час присвячують благородній селянській праці. У селі Бадівка Острозького району, де помешкання подружжя, садиба має привабливий вигляд. Тут до­глянуті газони, біля яких чепуряться виплекані Галиною Тихонівною квіти. Восени до збору врожаю кличе й город, на якому дозрівають різні овочі. Чимало часу забирає й турбота про живність - подружжя розводить кролів, курей. Все це нагадує Олександру Володимировичу роки, проведені на Харківщині. Будь-яка праця важлива і почесна, коли бачиш її результати.

Олександр Шустерук

Фото автора