Почесний громадянин міста. Воздамо по честі
22 липня першому директору Хмельницької АЕС Олексію Івановичу Троценку виповнилося б 95 років. Таке враження, що він нібито десь «загубився» у щоденних своїх турботах, але невдовзі з’явиться «на людях», щоб зустрітися, погомоніти про справи буденні та прийдешні, згадати минуле…
До приїзду на будівництво Хмельницької АЕС Олексій Іванович працював заступником генерального директора Запорізької АЕС. 14 листопада 1977 року стало його першим робочим днем у якості директора Хмельницької АЕС, що будувалась.
Не кожному місту випадає знати свого засновника, хоча, як правило, його ім’я залишається в історії переказом, символом або ж легендою. В Нетішині його знали як батька з конкретною біографією та ім’ям. Він ступив на цю землю не лише як директор, а і як першопроходець, будівничий і творець.
Поранило його під час бою за місто Щецін,– вже на берлінському напрямку в останні дні війни. Тому великий День Перемоги боєць Троценко зустрів у дивізіонному лазареті. Після одужання знову став до строю. Тягнув солдатську лямку уже сержантом аж до листопада 1952 року на території Польщі.Долати всілякі негаразди й труднощі допомагав армійський гарт, а ще величезний потяг до знань. Після закінчення Львівського політехнічного інституту, став Олексій Іванович машиністом Придніпровської ГРЕС, чи не найбільшої в тогочасній Європі.Від машиніста енергоблока до начальника турбінного цеху – такий послужний список О. І. Троценка. До військових нагород додалася медаль «За трудовую доблесть» і орден «Знак Почета».
Олексій Іванович знову пішов вчитися, тепер вже фаховий рівень, здобував на енергетичному факультет Московського інженерно-економічного інституту. З 1974 року він взявся за найважливішу справу свого життя.
Нелегко було першопрохідникам: ліси, болота, піски, торфовища, бездоріжжя. Але люди не відступали. Важко було уявити, що пройде не так вже багато часу і з’являться перші гуртожитки, перша школа, перший дитячий садок, перший магазин, перший житловий будинок… Перший житель, що народиться вже в новому Нетішині. Рік за роком буде зростати місто, у якого ще не було імені, але був ясний, до деталей розроблений план його забудови.
Як пригадував Олексій Іванович: «Колектив Дирекції до початку будівництва був малочисельним, всього 19 чоловік. Після ознайомлення з обстановкою протягом декількох днів потрібно було вирішити цілий ряд невідкладних питань, починаючи з фінансування та аналізу проекту і закінчуючи сприянням створенню Управління будівництва станції. Увесь «штаб» містився в трьох вагончиках у районі старого млина, а сама Дирекція – в маленькій хатині в м. Славута».Головне завдання на той час формулювалося так – пуск атомної! Тому, будь-яке відхилення від визначених планів та першочергових завдань, а також термінів їх виконання суворо контролювалось партійними, профспілковими та комсомольськими органами.
Високе начальство, яке навідувалось на будову, завжди допікало і з презирливим та зверхнім тоном вказувало і наголошувало: «Бачте, блока ще не видно з котловану, а Троценко державні кошти «всадив» у Будинок культури. І стадіон, йому конче потрібен, ніби там має грати столична команда. Гуртожитки один за одним закладає, бо йому так мило на новосілля до молоді ходити... А де вісімдесят дерев’яних бараків? Де будівельникам жити зараз, сьогодні? На Півневій Горі? Він нас тут переконує, що, мовляв, не війна ж тепер, щоб в халупи людей заганяти, ще й закликає нас отямитися, теревенячи, що коли поставить ті хижі, – слово ж таке знайшов, – то з них не виліземо й через п’ятдесят років. Пророк! Хіба це не замах на лінію партії та уряду? І при такій бездарності він насмілюється просити на житло ще й для вчителів, медиків, працівників відділу робітничого постачання, тобто ще 32 мільйони карбованців. Буцімто у проекті вони не передбачені і це є помилкою. Нечуване зухвальство!»
Лише одиниці знають, що його у прямому сенсі ставили «до стінки» за самоуправство, що партійні виговори позначились на здоров’ї. Стійко витримував усі напади, стукав в усі владні кабінети, в тому числі московські, ріжучи в очі правду-матінку його господарям. Таку вже натуру мав – доводити свою правоту ділом, чого б це йому не коштувало. Бо не звик відступати, потурати вказівкам, які суперечать реаліям, а зрештою і життєвим принципам, сформованим у родині та загартованим на війні і відбудові країни від руйнації. Так виходило, що на чергову догану директор рапортував здачею нового соціального об`єкта в Нетішині. Це був найпереконливіший аргумент на користь своєї непохитної позиції.
За таку наполегливість у досягненні поставленої мети заслужив Олексій Іванович шану і повагу нетішинців, котрі з роками по-праву нарекли невгамовного будівничого батьком нашого міста.До пуску першого енергоблока було споруджено: Палац культури «Енергетик», музичну школу, кінотеатр «Юність», гуртожитки, магазини, дитячі садки, дві загальноосвітні школи, автовокзал, басейн, поліклініку, готель «Горинь», тільки протягом одного року було заселено 960 квартир...
Тим не менше, від свого директор не відступився. У листі до міністра енергетики та електрифікації СРСР А.Майорця він обґрунтував свою позицію чітко та однозначно: стан справ, не дивлячись на зовнішні показники, загрозливий, окозамилювання неприпустиме… Відтак, напередодні пуску першого енергоблока директором було призначено іншого.
– Перебираючи у пам’яті минуле, не слід до тих днів підходити з позиції сьогочасних мірок, – пояснював свого часу Олексій Іванович, – проблеми вирішувати важко, це фікт. Те, що було зроблене на початку 80-х минулого століття, давало багато надій та сподівань. Коли почали монтувати шахту реактора, з очевидністю почали вимальовуватися наші плани щодо конкретних термінів закінчення будівництва першого ененргоблока. В цей час були організовані турбінний, автотранспортний цехи, цех теплової автоматики та вимірювань, згодом – реакторний, цех централізованого ремонту, інші підрозділи. Паралельно розпочалися роботи на сусідньому другому блоці.
Таке поєднання вражало своєю масштабністю. І коли повновладними господарями об’єктів і приміщень ставав експлуатаційний персонал, то у блок разом з ними заходив і дух пускового бажання. Це був час адаптації випускників інститутів, які починали з того, що зубрили «географію» АЕС. Хто її не знав, міг надовго заблукати в переходах та коридорах поверхів та напівповерхів. Нагода для вільного вивчення приміщень енергоблока існує тільки впродовж невеликого проміжку часу до пуску, після чого це стає майже неможливим, а в окремих місцях вже не побуваєш ніколи. Їм належало здобути основні знання з технології в цілому, адже йшлося про здатність гарантувати безпеку та надійну експлуатацію енергоблока.
Не провина Олексія Івановича, що свого часу, був введений мораторій на добудову атомних блоків. Для нього це, осколок міни, який колись він «отримав» на самому бруствері.
Майже до кінця другого тисячоліття працював Олексій Іванович спочатку заступником генерального директора з кадрів та соціальних питань, а згодом очолив відділ підсобного господарства ХАЕС.Саме під його керівництвом організовувались, будувались рибне та тепличне господарства. Олексію Івановичу коштувало чималих фізичних і моральних зусиль, щоб підняти і поставити на ноги занедбаний колгосп у Цвітосі. І він свого часу з цим питанням успішно справився. Адже ніколи не стояв осторонь труднощів, завжди йшов на їх подолання, а іноді випереджав їх. Його не зіпсували високі посади. Про його організаторські здібності атомники розповідають неймовірні історії...
Він залишив за собою помітний слід. Дивно, що перейменовуючи нині вулиці міста, депутати забувають про яскраве ім’я Людини з великої літери – Олексія Івановича Троценка. Він заслужив на шану і повагу у громаді.
Віктор Войковський
