У селі Завадівка, що на Вінниччині, у травні білим молозивом цвітуть сади. Спочатку здається, що у природі сталось якесь непорозуміння і над пагорбами, які туляться до річки Південний Буг, знялася віхола. Але це лише вітер бавиться зірваним з вишень, яблунь, груш цвітом.

Таку пору року Петро Кальніченко полюбив назавжди. Хіба можна бути байдужим, коли на твоїх очах все оживає. Він у дитячі роки й не здогадувався, що доведеться весну зустрічати у чужих краях. Тоді здавалось: весь світ обмежується рідним селом. А за його межами існує щось незвідане та таємниче.

Про рідне село Петру Кальніченку нагадує садок, який він власноручно посадив і виплекав на дачній ділянці у Старому Кривині. Більше трьох десятків фруктових дерев щороку дарують щедрий врожай. Петро Трохимович любить милуватись тим, до чого довелося прикласти руки. І не тільки деревами. На  його очах зросло місто будівельників та енергетиків Нетішин. Хоча промайнуло майже три десятки років, але, здається, все було ніби вчора.

До села Нетішин, Петро Трохимович Кальніченко приїхав 1980 року. Тут розпочалось спорудження майбутнього міста  і чотирьох енергоблоків АЕС. Він очолив роботу будівельно-монтажної дільниці  будівельного управління №2 Всесоюзного об’єднання “Союзенергожитлобуд”, яка займалась спору­дженням житлових будинків. Довелося пройти своєрідне нетішинське «бойове хрещення» - спорудити першу п’ятиповерхову оселю.

-Добре пам’ятаю,- пригадує Петро Трохимович,-  що приступили ми до роботи 22 квітня 1980 року, в день комуністичного суботника. Фундаменти уже були готові. Ми їх прийняли. У Кривині нам виділили майданчик під прийом  залізобетонних конструкцій та інших вантажів. Ліс намагалися не знищувати і підтвердженням цьому є високі стрункі сосни навколо першого будинку. Комашники огороджували, намагалися зберегти. Білок можна було часто бачити навіть на стрілі баштового крана. Спочатку працювали в одну зміну, потім - у дві. А коли приїхав бригадир Анатолій Іванович Костюк знайомий мені ще по Ладижину і Кузнецовську, то почали працювати цілодобово. Чотири ланки по п’ять чоловік. Вихідні - лише по графіку і святкові дні. Постачання залізобетонних конструкцій була із Бурштина, де спеціально тримали свого представника, аби не було зривів із матеріалами. І приблизно через півроку - у жовтні - ми будинок здали. Це був успіх, бо коли приступали, то на їншому будинку - № 229 (пр. Курчатова, 7)- вже йшли опоряджувальні роботи, в монтажі знаходилися дитячий садок та школа. Наш ентузіазм приніс успіх. А згодом відбулася й видача ордерів. Їх майбутні власники квартир одержували прямо біля будинку. Приїхав заступник міністра і коли дізнався, що ми за такий короткий  термін і з якістю здали будинок, то ще й особисто преміював мене, вручивши 220 карбованців. Все було дуже хвилююче і урочисто. Люди раділи, що нарешті матимуть власне житло.  А що стосується таблички з написом «Я - перший!», то з’явилася вона на будинку не випадково. Ще на початку будівництва майстер В. Мартинюк написав на першій укладеній ним панелі «Я - перший!». З його легкої руки пізніше, коли будинок здали і про це з’явилася замітка в газеті «Правда», було вирішено офіційно закріпити на будинку дошку з такими словами. А ось оригінал напису не зберігся. До речі, на урочистому мітингу, присвяченому новосіллю, В. Мартинюку вручили ордер на квартиру в першому під’їзді першого будинку. А до кінця року ми завершили будівництво ще трьох житлових будинків.

Не зважаючи на велику завантаженість будівельники знаходили й час для відпочинку. Чудові краєвиди із неповторною продою манили до себе. Тут, як мовиться, тільки не лінуйся – гриби, ягоди. А для любителів риболовлі є озера та річка Горинь. У вільний від роботи час Петро Трохимович любив помилуватись красою правічного лісу, буйнотравих луків. Траплялось, що з друзями відважувався потрапити на футбольні баталії до Рівного, Києва. Такий вид спорту подобався Кальніченку, та сам під час спорудження житлових об’єктів у Кузнецовську виступав за тамтешню футбольну команду ветеранів.

Для кожної людини важливий життєвий досвід. А він приходить з роками. Основи будівельної справи Петро Кальніченко підзнав під час навчання у будівельному технікумі. Його трудова біографія розпочалась в Уманському міжколгоспбуді. На посаді виконроба  будував  місто  для  енергетиків Ладижинської ДРЕС. Згодом його досвід став у пригоді на Нововоронезькій, Чорнобильській та Рівненській АЕС. Без відриву від виробництва Кальніченко закінчив Рівненський інститут інженерів водного господарства.

За період роботи будівельно-монтажної дільниці, якою керував Кальніченко, було споруджено більше сімдесяти відсотків житла. Знайшлася робота й на підсобному та тепличному господарствах. Вже одинадцять років Петро Трохимович трудиться на відповідальних посадах управління капітального будівництва ХАЕС.

Автор цих рядків завітав до Петра Кальніченка після того, як стало відомо, що рішенням тридцять девятої сесії Нетішинської міської ради П.Т.Кальніченку, а також переможцям олімпіаді в Пекіні Ользі Жовнір, Галині Пундик та тренеру збірної України з шаблі Валерію Штурбабіну присвоєно звання «Почесний громадянин Нетішина».

-Які ваші враження від такого благородного жесту місцевих депутатів?

-Приємно, що не забули. Але це не головне. Місто будував не один Кальніченко. У кожному квадратному метрі вкладена праця сотень і сотень будівельників, монтажників. На жаль, багатьох сьогодні вже не має на цьому світі. Молоде покоління повинне пам’ятати історію свого міста, до речі, самого красивого в Україні. Я не перебільшую. Ми маємо багато переваг принаймні у порівнянні із життям у мегаполісах. А місцева неповторна природа? Де ще можна побачити білочку на балконі будинку, для якої добрі люди часто залишають гостинці. Мені завжди приємно спостерігати як місто оновлюється, з’являються нові житлові будинки, а щасливі сім’ї святкують новосілля.

 О.Шустерук