Почесний громадянин Нетiшина №1 відзначає 85-річчя

 

Він затятий рибалка. Тепер вже не лише за духом і уподобанням, але й  в силу обставин: поранення в ногу, отримане на польській землі під Штецином, далось взнаки, обмежило його кипучу енергію. Споглядаючи за поплавком, він має час на осмислення минулого. І за великим рахунком, нічого б не хотів змінювати в своїй долі. Хіба що оминути війну, як факт...

 1940 року уродженця  села Андріївка Черняхівського району  Житомирської області Олексія Івановича Троценка доля закинула на Львівщину, під самісінький кордон  щойно зайнятої фашистами Польщі: батько був направлений працювати  у Піддубецьку  МТС. В останній мирний день після закінчення місцевої семирічки отримав Олексій від прикордонників френч захисного кольо­ру. І довгі роки військова форма була його основним вбранням.

О сьомій ранку 22 червня 1941 року німці уже були в селі Піддубці. 14-річний юнак внутрішньо кипів від усвідомлення наруги над  його свідомістю, вірою у світле майбуття, над односельцями. Найбільше вразили не окупанти, а «домашні» вороги -  оунівці, які вже наступного окупа­ційного дня замордували сімох активістів:  голову щойно організованого колгоспу, бригадира і ще п’ятьох молодих людей.  У спогадах чимало прикладів зради від, здавалось би, людей. Насправді ж – перевертнів.

Після визволення краю від німецько-фашистських загарбників  сімнадцятирічним юнаком у 1944 році добровольцем він потрапляє на фронт. Війна, це вам не феєрверк, а просто надважка робота, - стверджував поет.

Рядовий О.Троценко просувався у складі 1 -го Украї­нського, а пізніше  2-го Біло­руського фронту у  напрямку Берліна разом з 201 стрілецьким полком.

- Фашисти відчува­ли погибель і скаженіли. Але й ми вже не були тим гарматним м’ясом, що у 1941 році. Ми навчились воювати, - пригадує ветеран. - Найсильніша армія світу щодня втрачала свої перехвалені «тигри», пан­тери», «юнкерси».

Тут, на фронті, він пізнав відчуття справжньої дружби, зустрів людей, які в прямому і переносному сенсах за тебе в огонь і в воду.     

Наряди, навчання, виконання невідкладних команд – все це складова служби. А ще кожен фронтовик вірить, що зустрінеться з ворогом віч-на-віч і не зверне з путі. А для цього треба мати не лише жагу помсти, але й силу волі, вміння побороти ворога. Досвідчені бійці наставляли молодого воїна: без нужди під кулю не сунься, виконуй правила, які врятують тобі життя – біжи за танком, підтримуй вогонь, прикривай товариша.

Коли одного дня пролунав  лаконічний наказ: «в атаку!», він разом з товаришами побіг по полю. Свистіли­ кулі, вибухали снаряди. Все-одно,- вперед!  Раптом  танк зупинився від прямого попадання в башту. Командир відділення Мухін  наказує допомогти танкістам, що вистрибують з палаючої машини. По­раненого лейтенанта О.Троценко намагається відтягти подалі від епіцентру дій. Ось і вибоїна від снаряду, куди затягують пораненого танкіста.

Потрапив   у дивізійний лазарет, де зрештою і  зустрів День Перемоги. Вітати прийшли бойові побратими Мухін і Панін.

Після одужання -  знову у військо.  Тягнув солдатську лямку, аж до   листопада 1952 року. Страшенно кортіло додому, рідний край приходив у сни, паморочив голову. Напевно,  й далі був би О. Троценко військовим, бо державі вкрай потрібні були молоді толкові офіцери, а слова «не хочу» не існувало. Та  комбат навчив,  як все ж таки можна перехитрити комісію. Після всіх формальностей і наказу керівника  – кадрового вимуштруваного полковника - «кругом марш», - треба хвацько повернутись і  при повороті не втримати рівновагу. Таких військових, які за сім років не навчились виконувати як слід команди, він відбраковував негайно...

Кажуть, що все швидко забуваєть­ся, - ділиться враженнями Олексій Іва­нович, - але до кінця сімдесятих років я часто бачив однаковий сон, мовляв, заходжу у комендатуру і благаю: «Демобілізуйте мене, я хочу додому».

Змінивши солдатську гімнастерку, на якій виблискували бойові нагороди,  на цивільне вбрання, вчорашній воїн розпочав мирне життя в місті Рава-Руська на Львівщині, де  очолив районний комітет ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту). Після роботи, як і багато його однолітків, поспішав до вечірньої школи. Згодом вступив на заочне відділення  Львівського політехнічного інституту.

Долати всілякі негаразди й труднощі допомагав армійський гарт, а ще величезний потяг до знань. Після закінчення вузу, став Олексій Іванович машиністом Придніпровської ГРЕС, чи не найбільшої в тогочасній Європі. Вчився у товаришів і самовдосконалювався. Згодом піднявся щаблями службової драбини до посади начальника цеху.

Во­чевидь, за його принциповість, професійну компетентність і людяність обрали місцеві комуністи Олексія Івановича  парторгом. Як дове­ло життя, не помилилися в ньо­му однопартійці. Бо ж брав не пихою і загрібанням під себе, а людяністю, щирістю, принциповістю. Молода сім’я (дружина Любо­в Абрамівна та двоє мало­літніх синів - Олег і Сергій), тулились у звичайній «хрущовці», хоча можливості покращення житлових умов були. У зарплаті теж програв (йшов на партійну роботу з солідної та добре оплачуваної посади). А клопотів, а гризи... Зверху партійне начальство тисне, пита­ючи і за виробничі показ­ники, і за партійне життя. Знизу - живі люди із своїми турбота­ми та щоденними проблемами, проханнями про допомогу  і в побуті, і в роботі. Всюди встигав, у все вникав, та ще й паралель­но здобув другу вищу осві­ту: вже без відриву від виробництва у 1970 році закінчив енергетич­ний факультет Мос­ковського інже­нерно-економіч­ного інституту. З 1973 року він заступник головного інженера, згодом заступник директора За­порізької ГРЕС. До вій­сь­кових нагород долучились медаль «За трудову доблесть» і орден «Знак Пошани».

Вочевидь, ці  дипло­ми (насамперед – знання), життєвий досвід і напорис­тий, цілеспрямований характер  визначили його подальшу долю, яка з 1977 року  нерозривно поєдналася із долею Хмельницької АЕС та її міста-супутника Нетішина.

4 лютого 1977 року наказом за №46а Міністра енергетики СРСР П.С. Непорожнього  створено Дирекцію ХАЕС, що будувалася. Згодом її директором було призначено О.І. Троценка, який приступив до виконання своїх обов’язків 14 листопада 1977 року.

Нелегко було першопрохідникам: ліси, болота, піски, торфовища, бездоріжжя. Важко було уявити, що пройде не так вже багато часу, і з’являться перші гуртожитки, перша школа, перший дитячий садок, перший магазин, перший житловий будинок… Перший житель (Артем Франковський), що народиться вже в новому Нетішині.

Попервах О.Троценку здавалось, що  знову потрапив на фронт. Аб­солютно необлаштований побут, маса людей і техніки, котрі все прибувають і прибувають.

«Колектив Дирекції до початку будівництва був мало чисельним, всього 19 чоловік, - пригадує Олексій Іванович.-  Після ознайомлення з обстановкою протягом  кількох днів потрібно було вирішити  низку невідкладних питань, починаючи з фінансування та аналізу проекту і закінчуючи сприянням створенню Управління будівництва станції. Увесь «штаб» містився в трьох вагончиках у районі старого млина, а сама Дирекція – в маленькій хатині в м. Славута».

 Перша група будівельників прибула в Нетішин з Бурштинської ДРЕС і налічувала близько 60 чо­ловік. У своєму розпорядженні вони мали екскаватор, кілька автомобілів, бульдозер. Цей трудовий «десант», очолюваний виконробом дільниці Григорієм Фіалком, став, по суті, стартовим колекти­вом, якому випала почесна місія розпо­чати відлік нового часу, щоб на місці лісів, чагарників та боліт побудувати перший та другий енергоблоки ХАЕС, сотні об’єктів про­мислового та соціального призначення, десятки тисяч квадратних метрів житла та прокласти не один десяток кіло­метрів доріг.

8 лютого 1978 р. наказом Мін­енерго СРСР було утворено Управління будівництва ХАЕС, призначене­ генеральним підрядником буді­в­ництва  об’єктів станції,  яке очолили І.Х.Малюк (начальник будівництва)  та В.В. Орловський (головний інженер) – люди енергійні, ділові, які вміли керувати підлеглими, організовувати  роботу так, щоб вона виконувалась якісно і у визначені строки. І справи пішли успішніше. У більших об’ємах почала надходити техніка, конструкції для перших об’єктів. Було запущено перший земснаряд, який намивав дорогу до майбутнього  головного корпусу та під перший мікрорайон селища. У цьому ж році вже було освоєно 5,1 млн. крб. капітальних вкладень.

На будівництві Нетішина в основному працювали люди зі Славути та навколишніх сіл, тому що приїжджим не було ще де жити. Всі були спеціалістами широкого профілю - треба було різати ліс - різали, збирати гілки - зби­рали. Бульдозером викорчовували пеньки. Бувало, видавали сокири і всі йшли вирубувати кущі, що росли на лузі. Потім бу­дували дороги.

Зима 1977-78 рр. була важкою. Створювали перевантажувальний майданчик на залізничній станції Кривин, на який приймали залізобетонні конструкції та інші будівельні матеріали і обладнання. А весна принесла сюрпризи: не витримала дорога від станції Кривин, заграла хвилями. Автомобілі тонули в багнюці. Довелось терміново укладати нову трасу, вже з бетонних плит. Житла не було. Жили на приватних квартирах,  зарплата була невисокою.

Ветеран добре затямив фронтову мудрість: як ти солда­та нагодуєш, так він і по­воює. Тому й визначив генераль­ну стратегічну лінію у своїй керівній діяльності: головним та вирішальним чинником є людський фактор: працівники, їх сім’ї,  проблеми та інтереси,  клопоти і болі ма­ють бути пріоритетом для нього і його команди. Тому  зосередив свою увагу на зведенні житла та об’єктів соц­культпобуту. «Енергоблок нас примусять спорудити за будь-яких умов і обставин, а ось житло і соц­куль­тпобут для себе маємо зводити самі, та якнайш­видше», - розмірковував директор.

«Ми, працівники Ди­-рекці­ї,- пригадує Олек­сій Троценко,-  вивчив­ш­и і про­аналізу­вавши до­кументи, розпочали «вій­ну» з проектним інститутом, домагаючись ліквідації недоліків. Після майже піврічної «боротьби» добились збільшення асигнувань  на житло та соцкультпобут.

За рекордний тер­мін були побудовані і здані в експлуатацію їдальня, магазин, гуртожиток на 470 місць, до речі -  укомплектований меблями із заправленими ліжками, килимками, що пізніше повторити це вже не вдалося. А незабаром  уже як пості­йних жителів майбутнього міста прийняли і перші житлові будинки – так звані «добротворський» і «курахів­ський». Привітно відкрив двері перед малюками перший дитсадок «Сонечко», а згодом і загальноосві­тня школа №1.  З великими труднощами було введено під виглядом навчального пункту музичну школу (вона не передбачалася кошторисом)»,- констатує Олексій Іванович.

Коли щось не передбачено проектом, то можна поступити так: будуємо навчальний пункт, і там облаштовуємо класи фортепіано, скрипки, баяна, духових інструментів, ділиться спогадами Олексій Іванович. -  Добре, що мене розумів начальник управління будівництва Іван Харитонович Малюк – людина цікава, з художнім хистом. Він нерідко сам подавав ескізи оздоблення приміщень...      

 Разом дбали, аби зберегти максимальну кількість сосен під час забудови. Було домовлено, що за кожне зрізане дерево без потреби винуватець платитиме півтори тисячі рублів. А тим, хто проявить винахідливість і збереже «мешканку» соснового бору – премія. Спрацювало!  Премія у розмірі п’ять тисяч була видана будівельникам, які замість п’ятнадцяти стовбурів зрізали на п’ять менше на першому житловому масиві...

Хоча й «на внутрішньому фронті» не все було гладко.

Начальник Управління будівництва теж був з характером. Доходило до того, що після ранкової зустрічі вони розходились «ворогами на все життя». Десь під вечір секретар  парткому будівництва Анатолій­ Іванович Третяк наполягав, що у нього є зайві десять карбованців і треба щоб «внески» здали  Троценко та  Баженов. Після імпровізованого «накриття поляни» вони мирились, але до хрипоти доводили один одному, хто правий.

Згодом І.Х. Малюка замінив  Олександр Баженов, з котрим довелося довершувати багато чого задуманого...

Головне завдання на той час формулювалося однозначно – пуск атомної! Тому, будь-яке відхилення від визначених планів та першочергових завдань, а також термінів їх виконання суворо контролювалось партійними, профспілковими та комсомольськими органами. Досить часто Олексію Івановичу перепадало «на горіхи».

Перший серйозний конфлікт між О.Троценком та вищими ешелонами вла­ди виник напередодні здачі в експлуа­тацію першої  школи. Так співпало, що на той час  готували до пус­ку перший енергоблок Рівненсь­кої АЕС, де чомусь бракувало будівельників. Тому «згори» на адресу О.Троценка на­ді­йшла ди­ректива: терміново направити до Кузнецовська, міста-супутника Рівненської АЕС, групу опоряджувальників. Але в такому разі доведеться припинити опоря­д­жувальні роботи на школі? І це перед початком навчаль­ного року!.. Він пішов на хитрість, спеціалістів залишив, а  відправив людей, без яких можна було  і в Нетішині обійтися. Школа запрацювала вчасно, а  Олексію Івановичу в республіканському Міністерстві енергетики та електрифікації вчи­нили формений рознос. Не знай­шовши спільної мови із міністерськими «чинами», Олексій Іванович помандрував шука­ти правди­ у Москві. Проте й там наштовхнувся на подібну чинов­ницьку черствість і нажив особи­стого впливового недруга.

Секретар Славутського міськкому партії Анатолій Григорович Роздобудько пригадав повсякденний епізод з виробничого життя директора ХАЕС, який дає гарне уявлення про турботу Олексія Івановича за зручності для нетішинців, зокрема - школярів.

За проектом в міському кінотеатрі  мав бути ресторан. Споруда вже була у високій готовності, здається, збиралися монтувати обладнання. І от тоді виникло питання про приміщення для роботи з дітьми, щось подібне до того, що раніше називали будинком піонерів. За­пропонували влаштувати такі кімнати в кінотеатрі. Директор без вагань прийняв рішення переробити рестора­н під будинок піонерів, дав від­повідне завдання спочатку проектувальникам, а потім і -  будівельникам. І ця добра справа ще й досі слугує юним нетішинцям.

До пуску першого енергоблока було споруджено: палац культури «Енергетик», музичну школу, кінотеатр «Юність», гуртожитки, магазини, дитячі садки, дві загальноосвітні школи, автовокзал, басейн, поліклініку, готель «Горинь», тільки протягом одного року було заселено 960 квартир...

Звичайно, він добре усвідомлював, що головне його завдання, як директора - дати країні перший енерго­блок. Цього жорстко вимагало міністерство енергетики і електрифікації СРСР. І колектив дирекції разом з будівельними і монтажними органі­заціями самовіддано працювали над здійсненням цього завдання.

За рахунок кошторису будівництва Хмельницької АЕС було повністю або частково профі­нансовано спорудження деяких об’єктів виробничого призначення в Славутському районі. Спочатку побудували асфальтовану дорогу Славута-Нетішин. Пізніше став до ладу цех силікатної цегли потужністю 60 млн. шт. цегли за рік на Славутському заводі силікатних матеріа­лів, згодом поряд з солодовим заводо­м постав Славутський масло­робний комбінат на 400 т молока за добу, найбільше молокопереробне підприємство в області.

 Тодішній парті­йний куратор секретар Славутського міськкому компартії України Анатолій Роздобудько вважає, що ім’я Троценка можна присвоїти автотранспортному шляхопроводу на станції Славута. Раніше рух автотранспорту через колії станції регулювався залізничним переїздом, який часто закривався для пропуску потягів. За добу проходило до ста пар поїздів, крім того станція приймала і відправляла значний потік вантажів для таких підприємств Славути, як завод залізобетонних конструкцій, силікатних стінових матеріалів, «Будфарфор», руберойдовий, скловиробів, ремонтно-механічний, для деревообробного комбінату, комбінату хлібопродуктів, будівельно-монтажного управління «Промбуд», заготконтори, хімзаводу, райо­нних об’єднань «Сільгосптехніка» і «Сільгоспхімія», лісгоспзагу та інших. За обрахунками залізничний переїзд був закритим для руху автотранспорту в цілому до 14 годин на добу. Власних коштів на будівництво шляхопроводу Славутський район не мав, домогтися централізованих державних капіталовкладень ніяк не вдавалося.

І от якогось дня на початку 1982 року у бесіді голови Славутського райвиконкому А.М.Гуменюка із заступником голови Хмельницького обл­виконкому Є.Я.Гусельниковим в присутності О.І.Троценка зайшла мова про будівництво шляхопроводу в Славуті. Олексій Іванович зразу ж запропонував реальний варіант вирішення цього питання. Він відзначив, що об’єкт можна було б збудувати за рахунок коштів, передбачених у кошторисі ХАЕС на спорудження шляхопроводів через залізни­чну колію в селах Крупець та Кривин. У зв’язку з тим, що на цих лініях проходить за добу три-чотири потяги, гострої потреби в зазначених шляхопроводах немає, а тому кошти доцільніше направити на мостовий перехід на станції Славута. Після цієї імпрові­зованої наради і усних домовленостей розгорнулася активна підготовка до будівництва шляхопроводу. У квітні 1982 року комісія в складі представників місцевої влади, дирекції ХАЕС, Козятинського відділення Південно-Західної залізниці обрала місце під майбутній шляхо­провід і за розпорядженням О.І.Троценка була замовлена проектно-технічна документація об’єкту.

Дирекція ХАЕС зобов’язувалася надати всю необхідну кабельно-провідну продукцію для переносу електричних ліній, виконати розбивку осей  під опори шляхопроводу, ну і, найголовніше, забезпечити фінансування робіт. Управління будівництва ХАЕС мало поставити на об’єкт 195 палів та заготовки арматури під ростверки, разом з залізничниками забезпечити будівельний майданчик електроенергією, а спільно з дільницею тресту «Гідроспецбуд» передати МО-2 техніку потрібну для занурювання палів. 1 червня 1983 року почалося забивання палів, а в кінці року шляхопровід було введено в експлуатацію.

Очоливши дирекцію, він ніколи не вів офіційних розмов при прийомі на роботу, в основному цікавився професійним багажем, вдивлявся, прицінювався, порівнював... Охоче розповідав про перспективи будівництва, можливо іноді й занадто, але таким чином агітував до когорти однодумців. Він вів вдумливий, цілісний, різнобічний аналіз особистостей, який допомагав  якісному підбору кадрів.

Майбутні експлуатаційники задовольнялися запевненнями, що незабаром настане краще життя і неслися на крилах надії, до своєї родини за сто, а іноді і за тисячі кілометрів, аби сповістити про те, що невдовзі неподалік мальовничої поліської річки Горинь поміж сосен з’являться гуртожитки та житлові будинки.

 - Перебираючи у пам’яті минуле, не слід до тих днів підходити з позиції сьогочасних мірок, - пояснює Олексій Іванович, – проблеми вирішувати важко, це факт.  Те, що було зроблене на початку 80-х минулого століття,  давало багато надій та сподівань. Коли почали монтувати шахту реактора, з очевидністю  почали вимальовуватися наші плани щодо конкретних термінів закінчення будівництва першого енергоблока. В цей час були організовані турбінний, автотранспортний цех, цех теплової автоматики та вимірювань, згодом – реакторний, цех централізованого ремонту, інші підрозділи. Паралельно розпочалися роботи на сусідньому другому блоці. Таке поєднання вражало своєю масштабністю. І коли повновладними господарями об’єктів і приміщень ставав експлуатаційний персонал, то у блок разом з ними заходив і дух пускового бажання. Це був час адаптації випускників інститутів, які починали з того, що зубрили «географію» АЕС. Хто її не знав, міг надовго заблукати в переходах та коридорах поверхів та напівповерхів. Нагода для вільного вивчення приміщень енергоблока існує тільки впродовж невеликого проміжку часу до пуску, після чого це стає майже неможливим, а в окремих місцях ти вже, не побуваєш ніколи. Їм належало здобути основні знання з технології в цілому, адже йшлося про здатність гарантувати безпеку та надійну експлуатацію енергоблока.

Люди мобілізовували всю свою духовно-інтелектуальну потугу, вивчали схеми, композиції датчиків, принципи систем безпеки... Болісно сприймали прояви абсурду, але знали: пускати треба, і кожен у собі знаходив внутрішні резерви, що дивуєшся зараз, де бралися сили і  звідки надходила ота відчайдушна енергія. На перший план виступала необхідність оволодівати предметними виробничими знаннями, аби потім грамотно і вміло діяти в будь-яких умовах, незалежно від ситуації. Утверджувалася виробнича культура, то був час зародження добрих взаємовідносин між цехами, в основі якої готовність діяти синхронно, не створювати труднощі іншим. Тобто те, чим сьогодні сильний колектив ХАЕС».

Однак, конфлікт зрів, і до самостійного директора стали частіше застосовуватись засоби впливу у вигляді зняття премій, доган, накладання штрафу. Для ряду підприємств генпідрядника головним критерієм став так званий вал, а не реальна кількість і якість виконаної роботи. Московський чиновник, якому не сподобалось правдо шукання О. Троценка, «капав» на мізки товаришам по міністерству про неспроможність Олексія Івановича бути керівником такого будівництва. П’ятнадцять доган за існуючі та неіснуючі провини таки далися взнаки. 18 лютого 1986 року  Олексій Іванович написав на ім’я Міністра енергетики й електрифікації СРСР  А.І. Майорця наступну заяву.

«Шановний Анатолію Івановичу!

Прошу вибачити мене за те, що забираю у вac час. Однак, зробити це я змушений, тому що стан справ по введенню першого енергоблока  та й не тільки першого, але й наступних на Хмельницькій АЕС, загрозливий і неприпустимий. Однак, належної реакції з боку ВО «Союзатом­енергобуд» та необхідних заходів щодо ліквідації такого стану справ ніхто не вживає, про що свідчить наступне.

У   квітні 1985 року Хмельницьку АЕС відвідав заступник Голови Радміну СРСР  Борис Євдокимович Щербина. Перед його відвідуванням протягом кількох днів були              складені заходи й графіки буді­вельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт, затверджені заступником  Міністра Олександром Миколайовичем Семеновим­, що забезпечують введення I енерго­блока у 1986 році. Час на пусконалаго­джувальні роботи, навіть теоретично необхідний, відводився скорочений до край­нощів, що вимагало від експлуатаційників і налагоджувальників серйозної роботи над  вишукуванням можливостей скорочення часу на пусконалагоджувальні роботи, що й робиться в цей час.  

За сприяння Б.Є.Щербини, Мі­ні­стерства, були ви­рішені питання сто­-совн­о наближення поставок електротехнічного й іншого устаткування, у результаті чого на сьогоднішній день його нагромадилося на  складах на 120 млн.карбован­ців, у тому числі панелей понад 3 тисячі штук. Однак, з перших же днів роботи виконання заходів і графі­ка будіве­льно-монтажних робіт зривалося, а до кінця 1985 року відставання у виконанні цього графіка становило в середньому  5 місяців.

Замість виконання тематики, що забезпечує фронт робіт для теплоенергомонтажників, електромонтажників, генпідрядник і управлі­ння тресту «Атом­энергомонтаж» ВО «Сою­з­атоменергобуд» прагнули виконати план по валу. Все це призвело до того, що фронту робіт для монтажу устаткування  не було.

Вдаване благополуччя з виконанням плану призвело до того, що з квітня  ніхто з керівництва ВО «Союз­атоменергобуд» і Міністерства будівництво не від­-відав, не вник у справжній стан справ, не надав УБ XAЕС необхідну допомогу, хоча я неодноразово звертався із цим проханням до керівництва об’єдна­ння.

Останнє моє звернення телетайпограмою до заступника міністра О.М.Семенова 19 листопада 1985 р. про те, що через відсутність кількох десятків панелей і 25-30 тонн металоконструкцій, а також невиконання робіт з покрівлі машзалу, у зиму входимо з ненакритим машзалом, що стримає монтажні роботи з турбінного устаткування, залишилося без відповіді й реакції.

І тільки 20 січня 1986 року при відвідуванні будівництва О.М.Семенов  переконався, що монтаж устаткування, бетонування фундаменту турбогенератора ведеться під дощем, при морозі й т.д.

До приїзду О.М.Семенова і до проведення бюро Хмельницького обкому Компартії України з будівництва Хмельницької АЕС знову були складені заходи й графік будівельно-монтажних робіт, виконання яких має забезпечити введення енергоблока в 1986 році. Заходи складені, однак їх виконання нічим не обґрунтовано, а на пусконалагоджувальні роботи часу майже не залишено.

На мою пропозицію про те, що роботу інституту «Атомэнергобуд­проект» ВО «Союзатоменергобуд» треба спрямувати на те, щоб знаходити можливості скорочувати строки тривалості спорудження, монтажу і так далі будь-якого вузла навіть на години, ніхто навіть не звернув уваги.

Замість  роботи в три зміни, буді­вельно-монтажні роботи здійснюються в основному у дві зміни, та й то неповні. У три зміни працює тільки частина тепломонтажників і півден­енергомонтажників. Як і раніше, не вистачає металу й інших матеріалів. Енергокомплект не поставив багато обладнання, навіть того, що повинен був поставити ще у 1984 році.

У результаті незадовільної організації будівництва Хмельницької АЕС за 47 минулих днів цього року відставання, наприклад, від графіка проведення робіт по гермозоні реакторного відділення, склало в середньому 15-17 днів.

Здача електротехнічних приміщень під монтаж устаткування ведеться вкрай повільно й становить від 3 до 10%, необхідних сьогодні.

Ненормальна ситуація склалася  і з забезпеченням експлуатаційних кадрів житлом.

За вказівкою заступника Міні­с­тра О.М.Семенова систематично від­дається частка житла, яке виділялося для експлуатаційників, під гуртожиток будівельникам, монтажним кадрам. Так, наприклад, у 1984 році експлуатаційники одержали замість 40% тільки 23%, а у 1985 році замість 40% - 21%. Це призвело до того, що набрані в 1984 і 1985 роках експлуатаційні кадри на блок, житлом забезпечені всього на                         12-18%, що не дає можливості укомплектувати енергоблок кваліфікованими кадрами.

Таким чином, справи на будівництві Хмельницької АЕС уже сьогодні не дозволяють забезпечити введення енергоблока у 1986 році, про що, чомусь, ніхто не бажає прямо й відверто сказати.

У зв’язку з тим, що за таких обставин на мої вимоги й прохання ген­підрядник і його вище керівництво практично не реагує, переконливо прошу вас звільнити мене із займаної посади, і дати можливість продовжувати  роботу в цьому ж колективі».

О.І.Троценка було звільнено за два дні до аварії на Чорнобильській АЕС.

Майже до кінця другого тисячо­ліття працював  Олексій Іванович  спочатку заступником генерального директора з кадрів та соціальних питань, а згодом опікувався  підсобним господарством ХАЕС.         

Саме під його керівництвом організовувалось, будувалось рибне  та тепличне господарство. Щоб підняти і поставити на ноги занедбаний колгосп в Цвітосі, Олексій   Іванович доклав чимало фізичних і моральних  зусиль.

Здавалося, що його енергію підживлює пам’ять про своє сільське походження - з такою любов’ю і натхненням він займався дорученою справою. Цвітоське господарство після приєднання до ХАЕС набуло такого потужного розвитку, якого ще ніколи не знало. Збудували конюшню, свинарник, тракторний парк, склад паливно-мастильних матеріалів, млин, дороги, завели табун чистопорідних коней, утримували до 600 голів свиней породи велика біла, кілька сотень великої рогатої худоби. Значно зросла врожайність сільськогосподарських культур, налагодили кормову базу в тваринництві. В селі Цвітоха поставили декілька котеджів для спеці­алістів, в Кам’янці - фельдшерсько-акушерський пункт. Ось у цій розбудові і є вагома частка органі­заторської праці Олексія Івановича­.

Кілька епізодів з життя ювіляра. Журналіст Олександр Дейкалюк потрапив у обідню перерву в робітничу їдальню №1. «Черга робітників та службовців, інженерно-технічних працівників – десь чоловік на 40, яка поволі рухається до місця роздачі. Дивлюсь, а переді мною, тобто крайнім у ній, з підносом у руках сам директор   О. І. Троценко! Помітивши його, в черзі захвилювались: Олексію Івановичу, у вас і так обмаль часу, тож ідіть без черги. «Та ні, ось і нагода буде поспілкуватися з вами, так би мовити у неформа­льній обстано­вці», –  була його відповідь.

Або ще один приклад, - вже стосовно його принциповості.

 Вщент переповнений Славутський Будинок офіцерів, в якому проходи­ть звітно-­виборча конференція Славутської місь­к­районної партійної організації.

Приблизно після 3-4 виступу слово надається делегатові конференції від парті­йної організації Хме­ль­ницької АЕС, її директору О.І. Троценку. Від перших слів його виступу в залі була мертва тиша, а потім – загуло, неначе у розбурханому вулику. Та й не дивно – такої сміливої критики, напевно, місцеві партійні функціонери на свою адресу ще не чули. Головне – справедливої, конструктивної, принципової. В президії почали перемовлятися, із залу почулися обурені вигуки. Не встиг промовець завершити виступ, як  негайно було оголошено перерву, - «з технічних причин».

Перерва тривала хвилин 10-15, а після неї розпочалася наче арт­підготовка перед масованою атакою. Обурені промовці ледве встигали міняти одне одного на трибуні, вихлюпуючи на попереднього промовця всілякий бруд. Після цього і без того доволі натягнуті стосунки між керівництвом ХАЕС та місцевою партійною верхівкою вилилось у відкрите протистояння. Розрядило його напевно, лише те, що згодом партійна організація Нетішина отримала автономію.

Він –  людина особливого гарту. До сьогодні веде постійний діалог з читачами газет.  А спонукають  його до цього звинувачення на адресу атомників, які можуть завдати значну шкоду довкіллю. Не стерлася з людської пам’яті чорнобильська трагедія, до якої привів людський фактор.  У своїх публікаціях Олексій Іванович закликає вести розмову фактами, доказами,  а не розгнузданою кампанією та огульною критикою.

 - «Хіба це розумно, коли вже змонтоване обладнання розвалюється, гине на твоїх очах, коли мільйони викинуто на вітер?.. 

Напевно, що я набагато більше знаю про технічні параметри ХАЕС, її технологічні можливості та якість обладнання, яке встановлене на діючих енергоблоках», - запевняє у своїх публікаціях тих, хто  безсоромно розповсюджує брехню та нісенітниці. - «Давайте поставимо під всенародний контроль безпечну роботу АЕС та будемо вимагати таких дій від уряду та вчених», - закликає всіх, кому не байдужа доля України.

Він свого часу був одержимий великою справою для прийдешніх поколінь. Міцні моральні якості і належна професійна майстерність та прагнення завершити задумане – хіба  для минулого і сьогоднішнього часу  такі генеруючі  риси є зайвими? 

Хоч і на заслуженому відпочинку Олексій Іванович, але завжди в курсі справ, подій, які відбуваються на станції і в місті. Вдома не сидить.  Донедавна більшість часу проводив на невеличкій дачі, що мало не впирається в споруди ХАЕС. Поряд ліс, озеро, свіже повітря і риба, яка досить частенько «запливає» до його казанка. 

У нього багато товаришів та друзів. Але, тепліше і затишніше вдома.  З дружиною, Любов’ю Абрамівною, разом вже 57 років.  Виростили двох синів – Олега і Сергія, які також присвятили життя атомній енергетиці. Олег нині працює за контрактом  в Ірані, Сергій – головний тех­нолог ХАЕС. Четверо внуків теж знайшли своє вагоме місце в житті: Ольга після закінчення Дніпропетровського політехнічного інституту працює на трубопрокатному  заводі, Юля  закінчила Київську консерваторію, Ліза - інженер в компанії «Атом­енерго», Павло  трудиться у приватній фірмі в Києві.  

 Він залишив за собою помітний слід, яким впевнено крокують його сини, внуки… Людяність – це одна з характерних рис ювіляра. Відкрито дивитись в очі  людям - не кожному випадає така розкіш.

Саме йому першому було вручено посвідчення №1 почесного  громадянина Нетішина. Він носить звання «Заслужений енергетик України». Відзначений  бойовими та трудовими відзнаками. Зокрема орденом «Великої Вітчизняної війни» ІІ ступеня, орденами «Знак Пошани», «Богдана Хмельницького», «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За доблесну працю», Почесною грамотою Кабінету Міністрів України...

Олексій Іванович ніколи  не прагнув до багатства, бо мета його життя була іншою, більш моральною:                 з честю і достоїнством служити своїй Вітчизні, своєму народу, самовід­дано виконувати свої службові обов’язки­, займати активну громадянську позицію, творити людям добро. І це йому вдалося. Тому й повага до Олексія Івановича вічна, щира й глибока.

 Підготували

Віктор Войковський та

 Віктор Гусаров

Фото  з  архіву  ювіляра,  Віктора  Войковського та Валерія Валуєва