Прапор «Енергоатома» на вершинi Казбеку

У кожного в житті свої вершини, подолання яких підносить особистість, робить життя більш значущим, осмисленим.

 Часом фігуральне значення вершини співпадає з фактичним. Як от у нашому випадку, коли троє нетішинців з нагоди 20-річчя «НАЕК «Енергоатом» ставлять за мету піднятись на одну з найвищих вершин Кавказу – гору Казбек. На відомій старшому поколінню пачці цигарок «Казбек» абрис цієї гори вималюваний без деталей, але з характерною шпилястою хвилею. Висота понад п’ять кі­ло­метрів свідчить, що кожен, хто намагатиметься піднестись на цю висоту, має здолати чимало перешкод.

Один з учасників сходження, працівник енергоремонтного підрозділу Хмельницької АЕС Олександр Веремійчук у скарбниці особистих досягнень вже має сходження на найвищу гору Європи Ельбрус (5642 м), підйом на семитисячних - пік Леніна (7134 м). Отже, Казбек, ніби тренувальний похід. Але так може думати лише той, хто не був у горах. Щоразу це несподіванка, надзвичайна пригода, неабиякі випробування. Гори не прощають легковажності. Цього року на Казбеку загинув 32 -річний український альпініст журналіст  Павло Сивокінь. Найуспішніший скелелаз світу, знаменитий швейцарський альпініст Ерхард Лоретан, один з двох десятків людей, які підкорили всі світові вершини-восьмитисячники, загинув у горах Швейцарії в свій день наро­дження.

Тож готувалась група ретельно, особливо зважаючи, що у ній йшли три «необстріляних» скелелази:  інженер виробничо-технічної служби Хмельницької АЕС Олександр Тре­тяк,  вихова­нка клубу альпі­нізму та скелелазіння Майя Максимчук та працівник дирекції компанії «НАЕК «Енергоатом» Євген Грицаєнко. Звичайно ж, кожен ходив у гори, але ж на Казбек!..

Тренер і керівник групи Олександр Веремійчук заздалегідь поцікавився у колег про особливості цієї гори. Відбулася зустріч із головою Хмельницької обласної федерації альпінізму і скелелазіння Лесею Гошовською, яка цьогоріч вже була на «побаченні» з Казбеком. Поспілкувався він і з «сніговим барсом»,  майстром спорту між­народного класу Сергієм Бубликом аби почути перед штурмом корисні настанови.

Річ у тому, що у технічному плані сходження на Казбек складніше за сходження на Ельбрус, хоча різниця у висотах понад 600 метрів. З  висоти 3200 починається льодовик, який простягається до самої вершини, багато під­ступних ушелин.

Отже, 25 червня група ді­сталась на першу відмітку у 1700 метрів, де внесла корективи у намічені плани, так як надійшли повідомлення, що погода найближчим часом зіпсується. Це може статись через день, а може й через годину. Бо гори, то є гори. Тому цього ж дня на одному диханні піднялись до монастиря на висоті 2300.  Ця будівля гордо вписується у оточуючий ландшафт і подорожній може помолитись, адже тут він значно ближчий до Бога.

26 червня група підні­ма­ється до метеостанції на висоту 3600. Ніби й не критична висота, але одному з учасників стало зле.  Дається взнаки акліматизація. Тому дана команда спуститись до 2700, а потім без рюкзаків підйом до 4000 м. Так ор­ганізм звикає до перепадів тиску, кисневого голоду.

Погода змінюється, погіршується щогодини. Група не лягає спати, аби здійснити нічний вихід прямо на вершину, бо може статись, що іншого шансу вже не буде. Але о першій ночі розпочинається гроза, падає сніг. Сходження заборонене усім групам, яких тут зібралось з півтора десятка.

Вранці вирішили піднятись до 4300 аби подивитись, які складності треба буде здолати. Вихід здійснюється вночі, важко помітити ущелини, каміння, що може вислизнути з-під ніг. Зрештою це корисно і в плані акліматизації. Згодом спустились у базовий табір.

На висоті понад три кілометри у людини пригнічується психологічний стан. З’являється головний біль, може бути нудота, розлад шлунку, пропадає апетит, в’ялість і на­віть апатія. Цьому треба пручатись, аби не забути ради чого пішов у гори.

 З 28 на 29 червня інструктори груп дають команду на сходження. Підійшли двоє поляків, попросились у зв’язку. Довелось відмовити. Адже ланцюжок з шести чоловік, у якому п’ять необстріляних бій­ців, це вже великий ризик. І виявилось, що рішення було правильним. До речі, Євген не став ризикувати, бо акліматизація, як мовиться, не пішла.

Першою вийшла група з Швейцарії, яку повів місцевий альпініст. Йому група завдячує за підтримку, щиру гостинність. О першій тридцять виходять НАЕКівці. Зірки бли­зько. Як і мета походу. Проте за якусь годину-другу картина кардинально міня­ється. Негода застає на висоті 3900. Фактично всі йдуть навпомацки, бо за метр не видно жодного орієнтиру. Лише мотузка вказує, що всі живі, рухаються, відтак все добре.

Один з учасників сходження Олександр Третяк поділився враженнями. «Неймовірно тяжко усвідомлювати, що рухаєшся у якомусь замкненому просторі, де крок вліво чи вправо може вартувати життя. Фізичні кондиції в нормі, але сім годин суцільної хуртовини, коли лише у пів ока дивишся на незрозумілий тобі світ – це жахливо. Я був останній у зв’язці, і це додавало внутрішніх страхів. Мої навички альпініста не настільки  добрі, щоб у разі несподіванки, я автоматично «зарубався» льодорубом у грунт. Зігрівала лише думка, що вдома чекає маленький син Матвійко, якому я також присвятив цю пригоду. Схожий стан у мене вже був колись у Татрах. Тоді також подумки летів додому до своєї донечки Мілани. Напевно, про рідних думає кожен, хто потрапляє у подібну ситуацію».

Олександр Веремійчук відзначає велике значення відчуття плеча тих, хто йде, зв’язаний з тобою однією мотузкою. Дуже вчасною  і доречною була підтримка від грузина, керівника групи, за якою НАЕКівці йшли слід в слід. Його підказки, впевненість, підбадьорювання вносили у цю негативну картину елемент надійності, зрозумілості дій.

На висоті 4800 надійшла команда, що можна лишити рюкзаки і без амуніції піднятись на вершину. Це були хвилини щастя і гордості, адже група піднялась  і занесла прапор ДП «НАЕК «Енергоатом» на Казбек. Там його розгорнули, хоча жодного знімка не зробили, адже у суцільному «молоці» сніговію це зробити було неможливо. Однак, ура!..

Кожен альпініст знає, що спускатись вниз подекуди важче, ніж підніматись вгору. При спуску всі групи блудили, хоча у найдосвідченіших керівників були навігатори. Всі зібрались на плато на висоті 4500. Виявилось, що не всі спустились з вершини і найдосвідченіші пішли на їх пошуки. Це додавало тривоги. Зійшовши до 4300 група з Нетішина втішилась, що звід­си знає точну дорогу вниз. О 16 .00 спустились в базовий табір (3600). Намічали, що відразу підуть вниз, аби більше не бачити снігу, відчути тверду землю, але сил вже не було. Всі впали у сплячку. Далось взнаки  зневоднення організму.

Наступного дня раділи сонцю, гарному закінченню пригоди.

Зауважимо, що в базовому таборі для НАЕКівців група українців, яка зважила на обставини і не стала підніматись вгору, залишила значні запаси харчів, нести які вже не було необхідності.

Бенкетували від душі, дякуючи землякам. Емоції ще були десь всередині, кожен переосмислював власні відчуття, думав, наскільки годен він до можливих майбутніх підкорень наступних вершин.

Вже  у Нетішині Майя Максимчук поділилась враженням: «Ми намагаємось себе реалізувати в житті. Похід на Казбек був мрією, яку вдалось реалізувати. Трохи відійду від походу і, думаю, буду готуватись до нового сходження, адже побачити вершину, весь оточуючий простір не вдалось. На світлинах, які нам демонстрував поляк, що спустився на день рані­ше, це так дивовижно, захоплююче. Постояти практично на небі – це божевільно прекрасно. Сподіваюсь, ми здійснимо таке сходження разом з сином Ярославом, який займається в секції скелелазіння під керівництвом Олександра Веремі­йчука. Це розправляє крила».

Олександр Третяк розповів, що без підготовки подібні вилазки закінчуються погано. Необхідно запастись відповідним спорядженням. Приміром, куртку йому шила знана майстриня Віра Попова. Гусячий пух гарно захищав тіло від негоди. Потрібен пальник. Який не загасатиме від першого подиху вітру. Без надійних черевиків, термостійкої білизни, легких на вагу, але калорійних продуктів харчування годі й думати про такий-сякий вихід в гори. Це аксіоми.

 Керівник групи Олександр Веремійчук з вдячністю відізвався на адресу профспілкових комітетів компанії та Хмельницької АЕС, які виділили певні кошти на спорядження і організацію цього походу. Він закликає сміливих і амбітних займатись цим видом спорту. Бо додає впевненості і відчуття гостроти буття.

P.S. Грузія своєрідна, по-своєму неповторна країна. Саме на трасі маршруту на Казбек на тлі гори, на вершині високого схилу видно храм Цмінда Самеба, церкву Святої трійці-хрестової - єдиний тутешній купольний храм, що побудований у ранній період християнства. Святі місця, тут все просякнуто духом легенд. За однією з них храм заклали в місці, вказаному самою Пресвятою Богородицею, що явилася тут пастухам, друга розповідає про орла, котрого випустили на волю і він сів на найвищу скелю (плоске закінчення хребта Квенет-МТА (долина квітів). Точний час буді­вництва храму невідомий, історики датують його 10 століттям.

За часів ворожих набігів в храмі переховували найбільші національні святині, частку животворящого Хреста, Гвіздок, яким був розп'ятий Ісус, і хрест Святої Ніно, хрестительки і просвітительки Грузії.

Багато альпіністів, здійснюючи сходження на Казбек, зупиняються біля храму, щоб доторкнутися до його стін, прикрашених кам'яним різьбленням, відчути подих часу і отримати благословення на удачу. Храм зовні прикрашений кам'яним різьбленням, рельєфами виноградної лози, фігурок людей, сонця, тварин, схожих на ящера. Дуже цікаві важкі металеві двері, прикрашені орнаментом.

Усередині храм дуже аскетичний, голі кам'яні стіни, в декількох місцях тільки збереглися залишки фресок. На особливу увагу заслуговує іконостас 6 століття із зображенням Рівноапостольної Ніно.

Віктор Гусаров

На знімках: нарешті вдома; наш прапор буде майоріти на вершині; храм Цмінда Самеба