Роблять продукцiю з …повiтря

І ця продукція не що інше як газоподібний та рідкий азот і кисень, які використовуються на виробництві. На Хмельницькій АЕС їх отримують на азотно-кисневій станції, де днями я мала розмову з апаратником повітроподілу групи з експлуатації АКС реакторного цеху Т.В.Дроздою. Родом з Первоуральська вона вже майже тридцять років живе й працює в Україні, на Хмельницькій АЕС.

- І якими вітрами занесло вас в атомну енергетику? – цікавлюся в співрозмовниці.

- Закінчила свого часу Білоярський енергетичний технікум за спеціальністю реакторні установки, парогенератори.

- Чим зацікавили молоду дівчину реакторні установки?

- Вийшло так, що я вступала в Уральський політехнічний інститут. Я пройшла, а подруга ні. Вирішили пошукати щастя в іншому місці, подалися в Уральський політехнічний технікум, в якому була серед інших спеціальність «програмування». У ті роки тільки набували поширення ЕОМ, отож програмісти, звісно, були затребувані. Але й там не склалося, бо зарахування на навчання вже відбулося. Хоча мене в принципі готові були прийняти, а от подрузі запропонували перездати екзамен. Вона відмовилася навідріз, за компанію і я не стала залишатися в політехні­чному технікумі. Молоді, наївні і вперті поїхали 1 вересня куди очі бачать. На щастя, в Білоярському енергетичному технікумі був недобір, зарахували без проблем.

Вже в технікумі Тетяна почала розуміти, що обрана спеціальність ще не є перепусткою на роботу в реакторний цех. Пригадує, як заступник директора технікуму з виробничої практики чітко дав зрозуміти, що перевагу в таких підрозділах надають чоловікам. Вона навіть гнівно запитала: «А для чого ж я навчаюся». І почула у відповідь напівсерйозні, напівжартівливі слова: «Щоб мала про що з чоловіком поговорити».

Але це не зупинило дівчину, навчання було до душі. Із їх малокомплектної групи – 4 дівчини і 8 хлопців – роз`їхалися за направленням хто куди. Дві юнки – на Хмельницьку АЕС, дві – на Балаковську. Хлопці – хто на Балаковську, хто на Чорнобильську. Уродженці Уралу Хмельниччина видавалася ледь не краєм землі, а тут ще й подруги додавали жару в вогонь: «Там же бандерівщина, напевне, дивись і собі знайдеш якого». Вона на те лиш махнула рукою, мовляв, і там брати по крові росіяни є, отож з женихами проблем не буде.

- Кажуть же, не зарікайся, - сміється Тетяна. – За українця вийшла, двох доньок народила, двох патріоток. Старша Леся гордиться, що народилася 1991 року і стала ровесницею незалежності України, в пору оранжевої революції все поривалася їхати на Майдан. Довго переконувала, що підліткам, а їй тоді було 13, не варто цього робити.

- А як, Тетяно Володимирі­вно, застереження вашого колишнього викладача про те, що в реакторному цеху жінки не затребувані? Ви звідки починали свій трудовий шлях?

- З хімцеху, і тут через свою молодість не без пригод. Прийшла з дипломом, а виписку з оцінками не подумала взяти. Подивився тодіш­ній начальник цеху М.С.Круглов та й каже: «Звідки мені знати чого вас там учили». Пояснила, що спеціалі­зація атомні станції зобов’язувала проходити і спецводоочищення, і масляне господарство, і реактори, і турбіни…

На ХАЕС вона прийшла молодим спеціалістом і першим робочим місцем юної Тетяни стала компресорна станція, яка тоді відносилася до хімічного цеху. З роками на підприємстві відбувалися певні структурні зміни, перепідпорядкування тих чи інших дільниць. Так вона стала працювати в ЦЦР, а вже після виходу з декретної відпустки все-таки перейшла в реакторний цех. Не жалкує нітрохи, особливих труднощів на новому місці не відчувала, знання, набуті в технікумі, навчання в НТЦ, стажування допомогли швидко опанувати нові для себе функції.

- І в чому вони полягають?

- В принципі основне завдання апаратників – обслуговування обладнання, подача параметрів споживачам  нашої продукції.

- Хто ці споживачі?

- В основному реакторний цех. Не буде перебільшенням, якщо скажу, що колектив АКС працює на безпеку. А взагалі, ми ж тут справжні чарівники, із повітря робимо…

- Гроші? - жартома зупиняю на півслові.

- Ні, - сміється, - це до банкірів. Ми отримуємо з повітря азот і кисень у газоподібному і рідкому стані.

- Скільки апаратників у зміні?

- 12, кожен з яких може замінити один одного. Приходять до нас молоді працівники, навчаємо своєму ремеслу. Молодь зі свого боку навчає нас, старших, знаходити порозуміння з електронікою.

- На малій батьківщині буваєте часто?

- Уже ні, найближчих родичів, на жаль, нема в живих, так що особливо ні до кого їхати. Раніше влітку з дітьми старалася побувати на морі, взимку – на Уралі. Там свої принади: снігові скульптури, льодові гірки…Зараз поїздки на батьківщину перейшли у спілкування в соці­альних мережах, про новини рідного міста дізнаюся від земляків, які також працюють на ХАЕС і періодично навідують рідних.

- Чим захоплюєтеся поза виробництвом?

- Як і кожна жінка, трохи в’яжу, вишиваю, пораюся на дачі. А найбі­льша втіха – онуки, двох синочків народила старша Леся. Доньки заміжні обоє, і Леся, й Анна живуть у Києві. Тепер уже не Дрозди, вилетіли пташечки з нашого гнізда. І немає для мами щасливішої миті, коли «прилітають» сюди бодай ненадовго.

 Ольга Сокол

Фото Олександра Шустерука