У рідних Чотирбоках, що на Шепетівщині, Василь Пундик був на видноті: мріяв бути льотчиком, а відтак багато займався спортом. Шкільна гандбольна команда, у якій він почувався як риба у воді, вийшла до фіналу обласних змагань і на полі обласного центру перемогла студентський колектив місцевого інституту. Чи не привід це для гордості!

Після закінчення десятирічки Василь вступає у Шепетівське ПТУ №10 та здобуває професію електрика. Згодом працює електромонтером на  заводі «Комуніст». Та мрія про небо не полишала хлопця. Він вступає на навчання у Васильківське військово-авіаційне технічне училище і здобуває спеціальність техніка-механіка літаків та двигунів. В училищі згодились заняття  важкою атлетикою, адже навантаження були чималими як на нервову систему і розум, так і на м’язи. З серпня 1985 року лейтенант В.Пундик на службі: спочатку старший авіаційний технік, згодом старший бортовий авіаційний технік. Це була по-суті підготовка до головних подій. Перший виліт у Афганістан екіпаж здійснив  23 лютого 1986 року в Баграм, де базувався 203 загін циві­льної оборони. Кожен наступний виліт таїв значну небезпеку. Під час одного  через пуск ракет неможливо було приземлитись на призначений аеродром, а при зльоті з аеродрому м.Шандант загорівся двигун. Добре, що стрілок Андрій Бучко помітив небезпеку. Тож врятувались. По 400-500 вильотів у місяць на рахунку авіатехніка. У капітана В.Пундика  зберігся щоденник обліку вильотів з 1986 по 1991 рік. За кожним підняттям у повітря і посадкою машини багато спогадів і подій.

Про службу Василь Васильович розповідає неохоче. Про друзів – з настроєм і шаною. Це побратими Сергій Шишко з Кобрина, що у Білорусії, Михайло Кошелев з російського Старого Осколу.  Сергій Ткаченко та Олександр Шуваєв мешкають у Ростові-на-Дону. Вони час від часу зустрічаються, аби пораді­ти спілкуванню. Ветеранам необ’явленої війни радісно усвідомлювати, що залишились у живих, що склалось життя, що є продовжувачі справи.

Василь Васильович  після розпаду СРСР деякий час служив на Скнилівському аеродромі під Львовом, а у 1996 році звільнився у запас. Оселився у Нетішині. Займається виготовленням меблів.

Він щасливий у родині, бо разом з дружиною Надією підняв на крило двійко зоряних дітей. Хіба що неук не знає у Нетішині ім’я Галини Пундик, яка у складі шабельної фехтувальної збірної країни здобула на Пекінській Олімпіаді  золоті медалі. Нині донька - заслужений майстер спорту, почесний громадянин Нетішина, одна з провідних шаблісток планети. Син Дмитро також в числі найкращих фехтувальників країни. В арсеналі Дмитра перемоги на Європейській та світовій аренах.  Разом із сестрою в складі збірної України він бореться за здобуття ліцензії на Лондонську Олімпіаду. Батьки щиро співпереживають за дітей і жадають їм мирного неба.

15 лютого, у чергову річницю виводу радянських військ з Афганістану В.Пундик прийде до пам’ятного знака у центрі Нетішина, аби згадати воїнів-побратимів. Він був в числі тих, хто ініціював появу цього пам’ятного знака і доклав чимало зусиль, аби знак з’явився. Це данина шани побратимам, нагадування, що навіть локальні війни усіяні жертвами і що пам’ять робить нас вищими.

Петро Глібовицький

На знімку: капітан запасу В.Пундик із донькою