Щоб пам’ятали героя
Мальовниче село Улашанівка розкинулось на тлі розлогих полів та правічного лісу, що зеленим муром видніється з боку Славути. Тут живуть працелюбні хлібороби, які щоденно піклуються про хліб насущний. Серед них провів дитячі та юнацькі роки Володимир Марковський. Коли пришов час ставати на самостійну життєву стежину, Володимир особливо не вагався – обрав військову службу. Вирішальним став приклад дядька Олександра Супрунця, - полковника, який обіймав одну із керівних посад у штабі командування ВПС. Дядько пропонував племіннику йти його стопами, та Володимир бачив себе лише десантником. Він марив небом, стрімкими польотами під куполом білосніжного парашута.
…Торік на різдвяні свята сумна звістка прилетіла на Славутчину – біля Донецька загинув уродженець села Улашанівка капітан Володимир Марковський. Воїн повернувся до рідного краю у домовині…
Через кілька місяців полеглому земляку на приміщенні місцевої школи встановили пам’ятну дошку. На церемонії її відкриття були присутніми побратими Володимира Геннадійовича з 95 аеромобільної бригади, воїни-афганці Славутської організації ветеранів, делегація районної державної адміністрації, односельчани та рідні загиблого. У центрі села за підтримки місцевої влади відбувся урочистий мітинг.
У День захисника Вітчизни, на Покрову громадськість Славутчини, рідні та знайомі Володимира Марковського знову зібрались у центрі Улашанівки, де славному сину України віднині встановлено меморіальний знак, автором якого є нетішинка Світлана Бегутова-Лелях.
Хвилиною мовчання учасники урочистостей вшанували пам’ять військовослужбовця. Про подвиг уродженця Улашанівки у своїх промовах згадали представники владних структур Славутського району, місцевої школи, сільради. Були й земляки Сітлани Бегутової-Лелях, представники Нетішина – заступник голови правління ПраТ «УБ ХАЕС» Олександр Степанюк, член Національної спілки письменників України Микола Руцький. Присутні з з хвилюванням слухали виступи військовослужбовців, з якими пліч-о-пліч служив Володимир Марковський. Комбат, Герой України, майор Олександр Порхун розповів про обставини загибелі молодого офіцера.
…Володимир Марковський й гадки не мав, що військову теорію доведеться перевіряти на практиці – на Донбас прийшла війна. На той час він обіймав посаду командира роти, отримавши достроково чергове військове звання капітана. Доля розпорядилася бути з перших днів проведення так званої АТО на передовій. Капітан Марковський виконував різні завдання. Під час однієї із бойових операцій був контужений під населеним пунктом Степанівка неподалік Волновахи. Лікувався у Харкові, а після одужання й реабілітації одразу ж повернувся до своєї роти.
Військові побратими розповіли, що в ніч на 19 січня 2015 року підрозділ капітана Марковського був готовий здійснити ротацію з іншим підрозділом бригади у Донецькому аеропорту. Та завадив сильний туман. Тому у напрямку аеропорту була відряджена розвідувальна група, яка виявила велику кількість мін на шляху пересування... Здійснити ротацію вирішили на світанку. Колона десантників вирушила до місця призначення. Не доїжджаючи до аеропорту, перша машина - бронеавтомобіль розвідників - підірвалася на фугасі. Командир прийняв рішення евакуювати поранених і миттєво розвернув свій автомобіль бортом у напрямку, з якого міг вести вогонь противник. Щойно десантники почали витягати з підбитої машини поранених бійців, як поруч розірвався снаряд. Осколки посікли руки, ноги, голову Володимира. Разом із ним на місці загинув ще один боєць роти, четверо десантників були поранені…
Ціною власного життя Володимир Марковський врятував побратимів. Його мама лише згодом довідалась, що позивним сина було псевдо «Кіборг». Цим, можливо, й все сказано. Зрештою слово стало характеристикою захисників Донецького аеропорту.
На пам’ятнику, який виготовила за авторським проектом скульптор Світлана Лелях, портрет капітана з Улашанівки відтворений на мармуровій плиті, обрамленій емблемою аєромобільних військ. Саме з цими військами пов’язав свою долю Володимир Марковський. Спочатку навчався у Одеському виші, а потім у Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на аеромобільному факультеті. Був в числі кращих курсантів. Неодноразово заохочувався керівництвом Академії та командуванням, отримав кілька відзнак, серед яких почесний знак «Відмінник військової служби», п’ять подяк, у тому числі і від Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.
Як пригадують побратими Володимира Геннадійовича, він вважав за велику честь служити у славнозвісній 95-й аеромобільній бригаді. Молодий офіцер дуже швидко довів своєю службою й сумлінністю у виконанні службових обов’язків, що курсантські нагороди не були випадковістю, і він здатний на більше. Вже невдовзі здібного командира аеромобільного взводу було призначено на посаду заступника командира роти з парашутно-десантної підготовки. Згодом було навчання й набуття професійного досвіду у Німеччині та Великій Британії, численні навчання на території України, постійне самовдосконалення. У нього було гарне професійне майбутнє. Але підступний ворог завершив його земний шлях. Про подвиг Володимира свідчить орден Богдана Хмельницького III ступеня, яким він нагороджений посмертно.
Під час відкриття меморіального знака Світлана Бегутова-Лелях наполягала на необхідності вшанування пам’яті всіх українських героїв, які віддали життя за рідну землю. Нині вона готує низку нових ескізів, аби увічнити героїв. Потрібна підтримка благодійників, щоб задуми втілились у життя. А про подвиг Володимира Марковського нагадуватиме не тільки його образ у камені, а й місцева школа, яка від нині носитиме ім’я славного земляка.
Олександр Шустерук
Фото автора
