З Володимиром Гончаром випало познайомитись у 2003 році, коли готував кореспонденцію про введення в експлуатацію об’єктів перед пуском другого енергоблока ХАЕС. Тоді він обій­мав посаду начальника відділу супроводження монтажних робіт. На обличчі Володимира Михайловича була помітна втома, бо введення в експлуатацію важливих об’єктів нагадувало передову під час бойових дій, де основою є оперативність. А  звітувати доводилось за кожен пройдений етап. І не просто в кабінеті котрогось із колег, а на «штабі», який збирався майже щодня. Атмосфера була напруженою: могли похвалити, міг отримати й на горіхи. Але ніхто ні на кого не ображався, всі розуміли велике значення пусконалагоджувальних робіт.

- Володимире Михайловичу, як гадаєте, другий енергоблок запрацює в намічені терміни?- налаштовував на розмову.

- Іншого шляху в нас немає, - запевняв спів­розмовник. - З одним енергоблоком елек­тро­станція нагадує підстреленого птаха. Не  можна постій­но принаймні тримати кулаки, аби не сталось вимушеної зупинки і не довелось запускати пускорезервну котельню. А два блоки – це впевненість.

За рік до пуску другого енергоблока більше було проблем, ніж досягнень. Володимир           Михайлович бідкався, що для своєчасного до­тримання термінів введення в експлуа­тацію енергоблока №2  потрібно 220 мільйонів гривень, але протягом тодішніх восьми місяців  надійшло лише 120,9 мільйона гривень, що спричинило збільшення кре­диторської заборгованості. Такі обставини засмучували, але Володимир Гончар та його колеги намагалися не опускати руки і знаходити хоч якусь альтернативу, принаймні у використанні обладнання, яке було на скла­дах ХАЕС та інших АЕС.

Коли тривали пусконалагоджувальні роботи на другому енергоблоці, Володимир Михайлович часто пригадував підготовку до введення в експлуатацію першого енергоблока на РАЕС. Після закінчення Львівського політехнічного інституту він тільки-но влився у колектив рівненських атомників. Молодому спеціалістові було нелегко встигати за досвідченими енергетиками. Але він довів, що  не ликом шитий і фах інженера-електрика обрав не випадково.

Коли постало питання про створення групи спеціалістів  РАЕС для проходження стажування на посаду начальника зміни електроцеху, до її переліку було зараховано й Володимира Гончара. На новій посаді він пропрацював п’ять років.

Перед пуском першого енерголока ХАЕС виникла потреба у спеціалістах нової станції. Професійний досвід Володимира Михайловича став доречним на такій ділянці, як експлуатація електрообладнання.

Під час підготовки до пуску першого енерго­блока у місті-супутнику ХАЕС атомники жили не одними виробничими питаннями. Гостро стояли питання вирішення побутових проблем. Великі надії покладались на профспілковий комітет. У 1986 році головою профспілкової організації станції було обрано Володимира Гончара. З перших місяців роботи він засвідчив,  що є хорошим організатором.

З найнесподіванішими питаннями  звертались до профспілки працівники ХАЕС, але найактуальнішим було житло. До кабінета Володимира Михайловича часто навідувались молоді сім’ї, які мешкали у гуртожитках, і прагнули поліпшення умов проживання. У взаємовідносинах із працівниками електростанції Володимир Гончар постійно демонстрував людяність та порядність.

Розподіл квартир – це, як мовиться,  лише одна сторона медалі. Економічна криза, яка набрала обертів у період перебудови Горбачова, негативно вплинула на постачання товарів першої необхідності. Більшість з них просто перейшли у ранг дефіциту. Голові профкому довелось  змінити «амплуа» і взяти на себе обов’язки «керманича» розподілом. Без Соломонового рішення важко було обійтись, бо наявна кількість товарів не могла задовільнити всіх бажаючих.

Хорошими словами про спільну роботу із Володимиром Гончаром відгукується незмінний бухгалтер профкому Антоніна Балаян. «У най­складніших ситуаціях Володимир Михайлович,- пригадує вона, - демонстрував стриманість. Підвищувати голос –  не в його стилі. Йому  була притаманною природна вихованість. Саме цим він здобув прихильність  членів великого колективу атомників».

Коли підійшов час звітів та виборів у профкомі, Володимир Гончар продемонстрував, що  не прагне утриматись на посаді голови за будь-яких обставин і створив атмосферу здорової конкуренції за демократичними принципами. Він  демонстрував відкритість і був готовий до будь-якої критики,  як з боку рядових членів профспілкової організації, так і від претендентів на посаду голови профкому. Його не засмутив програш у виборах. Тоді Володимир Михайлович  для себе вирішив, що більше уваги приділятиме вирішенню виробничих питань електроцеху на посаді провідного інженера з експлуатації.

Після успішного пуску другого енергоблока Володимиру Гончару було запропоновано очолити відділ модернізації та реконструкції. Саме під його керівництвом почав впроваджуватись процес виконання низки заходів із підвищення безпеки на діючих енергоблоках. Досвідчений енергетик впевнено доводив, що другий енергоблок за рівнем оснащення не буде поступатись багатьом іноземним. Про це він часто розповідав  учасникам численних делегацій, які відвідували ХАЕС.

Кажуть, що захоплені та працьовиті люди плину часу не помічають. Не зоглядівся Володимир Михайлович, як минуло три десятиліття роботи у атомній енергетиці. Нещодавно  зустрів 55-річний ювілей. Так розпорядився Всевишній, що Володимир Гончар світ побачив 9 травня.

- Кожен мій день народження супрово­джується піднесеним настроєм ветеранів, їх рідних та близьких, - розповідає Володимир Гончар. - У війни безліч облич, але  вона залишається війною, навіть коли кажуть про неї з великим пафосом. Це завжди трагедія. Принаймні для моєї родини, яка мешкає у селі   Завидів Острозького району, адже війна принесла в нашу сім’ю немало незагойних душевних ран.

Нині у Володимира Гончара також відповідальна місія, - на посаді провідного інженера цеху налагодження та випробування устаткування опікується експлуатацією електротехнічного устаткування,  намагається передати набутий досвід та знання молодшим колегам. Він був свідком пуску трьох українських енергоблоків і мріє про час, коли нарешті повноцінно запрацює обладнання на третьому та четвертому  енергоблоках ХАЕС.

- Тоді я, напевно, буду пенсіонером. Але радітиму досягненням земляків не менше.  Переконаний, що мою естафету продовжать діти, – зауважив Володимир Михайлович.

Тепер можна впевнено казати, що енергетична династія Гончарів відбулася. Син Володимира Михайловича працює в електроцеху на посаді інженера, а його дружина Інна – у відділі модернізації та реконструкції. Донька Наталія знається на принципах контролю металу, а зять Ігор виконує професійні обов’язки у відділі фізичного захисту.

Сьогодні дідусь намагається багато часу приділити внуку Владиславу, якому виповнилось лише шість років. Навчив його грати у шахи. Володимир Михайлович переконаний, що ця древня гра допомагає розвивати логіку та інтуїцію, які сприяють у дорослому житті вирішувати складні завдання.

Не зважаючи на постійну зайнятість, Володимир Гончар знаходить час і для громадської роботи. Він є депутатом міської ради і опікується такими важливими питаннями для міста енергетиків, як освіта, культура, спорт.

Хоча Володимир  більшу частину свого життя прожив у  місті,  душею все ж таки тяжіє до сільської роботи. Торік у вічність відійшли мама й тато, тому у рідному  Завидові хата без господаря. Однак батьківське подвір’я не заростає   бур’яном, туди часто навідується Володимир, якому не соромно перед пам’яттю близьких людей, бо їх життєвої настанови «будь-що залишайся людиною» притримується і плекає в дітях та онуках.

Олександр Шустерук

P.S. Коли готувався номер, стало відомо, що у Володимира Гончара народилась внучка, яку нарекли ім`ям Валерія. Редакція газети щиро здоровить дідуся і всю його родину.