Слід інтелектуала та фахівця
Минуло більше десятка років як з посади начальника відділу технічного контролю Хмельницької АЕС на заслужений відпочинок пішов Іван Хмілевський. Ніби непомітно до нього наблизилась і поважна дата – 80 років від дня народження. Про це нагадали колишні колеги по роботі, з якими Іван Іванович пліч-о-пліч трудився більше двадцяти років.
… Населенного пункту Вітольдівка, де з’явився на світ Іван Хмілевський, вже не існує на карті Острозького району. Це невеличке село у двадцятому столітті налічувало більше двох десятків дворів і розташовувалось неподалік Оженина.
Тут унікальна місцина. З одного боку до хат підступав правічний ліс із кремезними дубами, грабами, а з іншого – велика низина, у якій розкинулось село Оженин. Далі знову пагорб із селом Новосілки, що належать вже до Здолбунівського району. Краєвидами можна милуватись у будь-яку пору року. Але найпривабливішими вони бувають пізньої весни або ж влітку, коли поля вкриваються смарагдом недоспілої пшениці та цукрових буряків. Малого Івана найбільше вабив ліс. Це було пристанище для дитячих пустощів і місце, де народжувались мрії про майбутнє життя.
Корови слухняно блукали між кущами та деревами у пошуках соковитої трави, а для Хмілевського наставав часу для читання книг. Серед ровесників він славився ґрунтовними знаннями, значно глибшими, ніж цього вимагала шкільна програма. Він напрочуд швидко запам’ятовував вірші і декламував їх завжди із притаманним артистизмом.
Іван Хмілевський першим серед однолітків Оженина навчився водити сільськогосподарську техніку, бо у чотирнадцять років поступив на курси Оженинської машино-тракторної станції. У такому віці зазвичай на навчання не брали (не вистачало двох років), але допомогла старша сестра, яка підготувала відповідні документи.
Хлопцеві запам’ятались перші жнива. В загінки ходив на комбайні з написом на борту «№8». То був недосконалий агрегат, який постійно ламався. Але Іван доклав чимало зусиль, щоб віджнивувати своєчасно. Велика радість переповнювала серце молодого комбайнера, коли привіз додому свій перший колгоспний заробіток – майже тонну зерна. У післявоєнні п’ятдесяті роки селяни жили бідно, отож можна зрозуміти, якою була Іванова підмога для родини. Хоча перші свої гроші Іван заробив раніше, коли під час літніх канікул пас у лісі сусідську худобу. Тоді за доглянуту корову щодня платили по карбованцю. З тих грошей мама щось виділяла на підручники та одяг.
Отримавши атестат про закінчення Оженинської семирічної школи, Іван «замахнувся» на повноцінну середню освіту. Найближча десятирічна школа була у селі Хорів. До неї учень діставався за сім кілометрів через ліс і поля за будь-якої погоди. У ті роки за навчання у середній школі потрібно було платити сто п’ятдесят карбованців на рік. Згодом випускник порадував рідних атестатом зрілості з відзнакою.
Далі доля розпорядилась так, що Івану Хмілевському звичний селянський одяг змінити на військову гімнастерку. Він брав участь у збиранні «шарових» зарядів атомної бомби. За час військової служби здобув вищу освіту і спеціальність техніка-механіка реактивних двигунів і установок. У складі Головного управління стратегічних військ і артилерії довелось працювати на військових об’єктах Семипалатинська, Томська, Челябинська. Той досвід став корисним під час роботи на Хмельницькій АЕС на посаді начальника технічного відділу.
Тут Іван Іванович зумів проявити не тільки професійні якості, а й людські, бо у кожному працівникові бачив насамперед особистість. Підвищувати голос або переходити на менторський тон – не в його стилі. Він завжди стояв на демократичних засадах, де слово колеги завжди має вагу. Тільки радячись та обговорюючи проблему колегіально можна вирішити складні завдання. Можливо й в цьому секрет успішної роботи колективу відділу, який він очолював. Він найбільшого значення надавав виваженості, бо поспішність у таких справах, як технічний контроль, може створити проблеми. Не даремно разом з ним пораділи колеги відзнаці «Почесний працівник атомної енергетики», яким відзначено шлях ветерана у цій галузі.
- Іване Івановичу, більше десятка років ви практично не переступаєте поріг Хмельницької АЕС. Скучаєте за колективом?
- Найважчим для мене був перший рік повноцінного перебування на пенсії. Підкрадались думки, що став нікому не потрібен. Але це не зовсім так, бо інколи колишні колеги звертались за порадою – техніка на електростанції складна і потребує ретельного контролю за багатьма напрямками. Я пишаюсь тим, що працівники відділу контролю металу, які при мені робили свої перші кроки як технарі, сьогодні визнаються досвідченими професіоналами. Про кожного можу сказати багато хороших слів.
Коли я залишив роботу на електростанції, до виконання обов’язків начальника відділу приступив Олександр Шийка. Це рішення було правильним. Особисто завжди відзначав його надійність та професіоналізм. Пліч-о-пліч з ним у відділі пропрацював тринадцять років. Тоді особлива увага базувалась на контролі ремонту і реконструкції та модернізації першого та другого енергоблоків. Я часто нагадував про давню настанову технічних фахівців – роби роботу так, щоб потім комусь за комір не протікало мастило…
- Яке поле діяльності обрали для себе під час заслуженого відпочинку?
- Більшість часу я провожу на садибі у селі Оженин. Тут, як мовиться, є до чого прикласти руки. Город вимагає постійної боротьби із бур’янами, а сад – догляду та піклування. Якось непомітно для себе став послідовником відомого дослідника та науковця Симеренка. Тепер можу із впевненістю сказати, що власні експерименти у садівництві принесли свої вагомі плоди. У мене прижилися фруктові дерева навіть із екзотичних країн. Вдалося виплекати дванадцять сортів винограду. Не пожалів часу на спорудження великої теплиці. Вона, до речі, цьогоріч допомогла помідорам пережити травневе похолодання. Хочу наголосити, що опіка над садом, городиною потребує не тільки певних знань, а й фізичної праці. А радість від цього подвійна – і постійний рух і позитивні емоції від щедрого урожаю.
Острозькі музейники пам’ятають про цінний подарунок Івана Хмілевського. Він передав для збереження «Уставну Грамоту Волынской губернии Острожского уезда села Оженина части помещика Игнатия Станиславова сына Еловицкого». У документах на чотирьох десятках аркушів є списки жителів Оженина, які після відміни кріпосного права викупили землю за власні кошти. Крім цього, у документах є багато цікавої економічної, соціальної та природоохоронної інформації того періоду. Іван Іванович переконаний, що кожен повинен пам’ятати історію рідної землі та свого родоводу.
Олександр Шустерук
Фото з архіву редакції