«СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО»…
Що означає для кожного з нас цей біблійний вислів? Не знаю, чи задумуються люди глибоко над ним, але знаю точно: для журналістів ця фраза – аксіома. Адже саме вона визначає суть та зміст нашої професії.
…У старших класах я планувала стати лікарем: прекрасно знала і любила хімію та біологію і готувалася до вступу в медичний університет. Проте ще більшою моєю любов’ю та захопленням були книги: сучасна та класична література. Без перебільшення скажу, що це справді було духовною їжею. Це і стало вирішальним вибором.
Мені пощастило з першим місцем роботи – усім азам журналістики я вчилася в редакції Острозької районної газети «Життя і слово». Сивочолі колеги поблажливо ставилися до моїх уже професійних випробовувань пера. Пам’ятаю, як довго сміялися, коли в мене стався курйозний репортаж на одній із тракторних бригад одного із колгоспів району. Хлопці, замурзані мазутом, просто посоромилися вилізти з-під трактора, перед яким стояла я - юна журналістка на височенних підборах у коротенькій спідниці з войовничо виставленим диктофоном. Тепер і мене розбирає сміх, а тоді була страшенно розлюченою та розгубленою водночас.
І нині редакційні завдання бувають різними і з різними людьми доводиться спілкуватися, проте головне правило, яке повинен усвідомити журналіст: потрібно, аби людина тобі довіряла. Як лікарю, психологу, вчителю, і просто другу. А ще потрібно любити свою справу, і лише в цьому випадку буде результат.
У 1999 році я була причетна до відзначення 60-річного ювілею острозької «районки», а нині святкую вдвічі менший ювілей друкованого видання Хмельницької АЕС. Я з «Перспективою» крокую по життю більше двох десятків років: коли прийшла працювати в редакцію газети відділу зовнішніх зв’язків та інформації, їй було вісім років. Саме цей колектив виховав та загартував мене як професіонала, саме тут я зрозуміла, що слово може жалити, може втішати, може звеличувати, і може нищити. А ще надихати, підтримувати і давати надію. Не люблю поняття «жовта преса»: це продукт, який хоче читати і бачити неперебірливий споживач, якому потрібні лише інформаційні «фаст-фуди». Щаслива, що не працюю в цій сфері.
За роки роботи у ВРГіЗМІ я мала змогу опанувати ще і тележурналістику, адже близько десяти років працювала редактором телебачення. Є свої нюанси у підготовці газетних і телевізійних матеріалів, проте кожен по-своєму цікавий. Люблю працювати і з мікрофоном, і з клавіатурою та диктофоном.
Не скажу, що за усі ці роки не було емоційного вигорання від професії. Проте воно лише переконало мене, що свій вибір у житті я зробила правильний. Для мене це всебічна та цікава справа, адже спілкуюся з багатьма людьми, багато дізнаюся, маю змогу побачити ту чи іншу професію глибше, адже інтерв’ю з різними фахівцями вимагають підготовки та компетентності. Усе це стимулює розвиватися, вдосконалюватися та завжди бути у вирі подій.
Ми працюємо з інформацією, з маси якої словом доносимо людині емоцію, намагаємося торкнутися її душі. Чи завжди це вдається? На жаль, ні… Проте не втрачаємо надії і намагаємось знайти ті самі слова, які стануть головними. Це як хірург працює зі скальпелем, скульптор - з різцем, музикант – з інструментом, аби світ був здоровим та прекрасним. У нашому випадку – об’єктивно та оперативно поінформованим та духовно багатшим.
Сьогодні я журналіст, я оперую словом і мене душе тішить, коли людей зачіпає моя робота, коли вони посміхаються, розчулюються, задумуються над словами, які організовано вимальовуються у рядки заміток, публікацій, матеріалів.
І нехай, дійсно, рукописи не горять, як казав Воланд із «Майстра і Маргарити», а стають свідченням праці журналістів, які пишуть про щасливих і не зовсім людей, карбують історію людства долями, подіями та новинами. Дай, Боже, щасливими…
Тетяна Степанюк
