Мій співрозмовник - фізорг енергоремонтного підрозділу В.О.Гіпс, навіть у поважному віці особистим прикладом доводить, що спортом можна і варто займатися, незважаючи на роки. Одне другому не завадить, - в цьому переконаний сам, і намагається донести такий посил іншим. І ще одне. Хто хоче займатися спортом, мусить розпрощатися зі шкідливими звичками, якщо такими страждає. Бо цигарки, алкоголь, інші згубні пристрасті абсолютно несумісні зі спортом. З цього Володимир Олександрович починав починав перший урок у кожному класі в пору свого вчителювання в школах Славути й Нетішина. Віддав цій нелегкій справі аж 30 років, виховавши велику когорту поціновувачів фізкультури і спорту.
Сам же захопився спортом у ранньому дитинстві та, як і багато хлопчиків його віку, марив футболом. І скільки себе пам’ятає – завжди з м’ячем. Трохи підрісши, записався в дитячо-юнацьку школу в рідній Славуті. Вже в 5-6 класі він входив до збірної міста з футболу і зарекомендував себе непоганим гравцем. Пригадує про участь у першості області, на якій славутчани були другими. Розповідає в деталях, так, ніби це було вчора. Юний Володя плавно «перекочував» з міської збірної у збірну обласну, запримітили там його потенціал. Звісно, це вже були більші можливості проявити себе, позмагатися у престижніших турнірах з достойними. Наприклад, першість України в рамках «Шкіряного м’яча», яка проходила в Чернігові. Лише шестеро гравців команди, серед яких дев’ятикласник Володимир Гіпс, удостоїлися такої честі. З жалем згадує, що в своєму окрузі, до якого входили Полтава, Чернігів, Харків і Хмельницький, вони виступили не кращим чином. І хоча, так би мовити, перший млинець видався глевким, це все-таки був досвід.
Футбол надовго увійшов в життя Володимира. Він грав за дитячу, юнацьку, а згодом і дорослу команду Славути, до якої увійшов навчаючись у 10 класі. На полі він майстерно справлявся з роллю центрального правого нападаючого.
Після школи продовжив навчання в Кам’янці-Подільському, звідки повернувся в рідні пенати з дипломом вчителя фізичного виховання. За направленням інституту потрапив у Варварівську школу, що неподалік Славути. Йому хотілося передати учням максимум того, що знав і вмів, але не було на те відповідних умов. Зимової пори, коли раптом задощило і розтанув сніг, не знав чим зайняти школярів, де провести урок, адже спортивного залу восьмирічка не мала. А дітям же потрібно розвиватися, рухатися. Став мізкувати, як вийти із ситуації і пішов до директора з пропозицією обладнати спортзал в одному з трьох шкільних приміщень, де в навчальному процесі були задіяні дві класні кімнати, ще дві стояли порожніми. Він загорівся ідеєю розбити стіну і з’єднати невикористовувані площі, «перепрофілювавши» в такий спосіб призначення класних кімнат. Неохоче директорське – «Я знаю, ну дивіться» сприйняв як керівництво до дії і взявся за молот. Перепланування вдалося, молодий педагог оперативно придбав необхідне обладнання, благо, гроші на те виділили. Вийшов дуже пристойний як для сільської восьмирічки спортзал, де учні могли відточувати вправи на перекладині, брусах, виконувати опорний стрибок, опанувати лазіння по канату… Ще й тепер при зустрічах колишні вихованці виказують своє захоплення тодішнім вчинком вчителя.
Не менш енергійно взявся за улюблену справу, працюючи в школах Нетішина. Зізнається, що всі спортивні знаряддя на подвір’ї школи №1 з’явилися там з його ініціативи. Використав для цього креслення, взяті з брошури «Обладнання спортивних майданчиків», які через директора школи потрапили до тодішнього голови Управління будівництва ХАЕС І.Х.Малюка. Завдяки розумінню і підтримці Івана Харитоновича ідея знайшла своє втілення.
Багато зроблено Володимиром Олександровичем і в зош №2, де працював багато років. Задумав обладнати спортивний зал так, щоб можна було в ньому і гімнастикою займатися, й ігровими видами. Та так, щоб одне другому не завадило. Скористався цього разу кресленнями пристінного обладнання, на яке натрапив у журналі «Фізкультура в школі». За потреби спортивні снаряди дуже швидко прибиралися й надійно кріпилися до стіни, вивільняючи площі для спортивних ігор. Все зручно й комфортно для дітей, це йому вдалося.
Напевне, були б ще в школі й інші новації авторства Володимира Гіпса. Але життєві обставини складалися так, що глава сімейства мусив поміняти роботу. Підросли діти, почали здобувати освіту, а вчительської зарплатні для оплати за навчання катастрофічно не вистачало. Досвідчений педагог перейшов працювати на ХАЕС, але спорту так і не покинув.
- Бо це моє, - каже.
Швидко знайшов однодумців, радий, що в ЕРПі сформована потужна команда, яка з року в рік посідає переможні й призові місця в станційній Спартакіаді. В підрозділі неперевершені волейболісти, непогано виступають силовики, футболісти, легкоатлети… Серед активних спортсменів ЕРПу багато колишніх учнів В.О.Гіпса. Як і в інших цехах, до речі. Отож, вони тепер спортивні суперники.
- І за кого ж тоді вболіваєте, якщо всі вони ваші? – жартую.
- Хм, ні, таки за ЕРП, - відповідає.
- Володимире Олександровичу, хто ваші спортивні кумири?
- Звісно ж, справжня легенда футболу Олег Блохін, а ще - наша гордість Валерій Борзов.
- Як гадаєте, чи поверне собі київське «Динамо» славу часів Блохіна-Лобановського?
- Цього чекає вся країна, вірю, що знайдеться тренер, який знайде підхід до команди, порозуміється з кожним гравцем, разом попрацюють над помилками і все стане на круги своя.
- Чи реалізували ви себе в спорті? А, може, якась мрія залишилася нездійсненою?
- Зроблено багато, я захоплювався баскетболом, волейболом, гандболом. Студентом пробував свої сили в різних видах спорту: стрибав у висоту, метав диск і спис, штовхав ядро, долав бар’єри… Маю за плечима досвід тренерської роботи з плаваня, горжуся, що випала честь у 1980 році бути факелоносцем олімпійського вогню (про цей факт ми уже писали в «Перспективі» - ред.). Жаль, що в юності не вдалося з обласної збірної по футболу піднятися вище. Але вже як є.
Ольга Сокол
Фото Олександра Шустерука