Так було, так буде!

Коли у середині дев’яностих я писав дипломну роботу у Національному університеті ім. Т.Шевченка «Улас Самчук  –  журналіст, публіцист, редактор газети «Волинь», то мав доступ до оригіналів різноманітних  його публікацій. Вони вражали гостротою та актуальністю. Але у ті роки не приходила думка, що історія, свідком якої був Улас Самчук, знову повториться у ХХІ столітті.

22 березня 1942 року у рівненській газеті «Волинь» наш земляк, уродженець села Дермань (донедавна Здолбунівський район) Улас Самчук опублікував статтю: «Так було – так буде!» Улас Самчук писав:«Війна наложила свою печатку на все, що нас оточує… У людини створилась специфічна воєнна психологія, яка дає можливість і в час найбільшого напруження життєвого нерву заховувати рівновагу духа. Це, зрештою, і є своєрідний закон природи, який без сумніву відіграв величезну роль в житті одиниць і народів. Нужда, позбавлення життєвих вигод, каліцтва, хвороби і смерть – всі ці явища на кожному кроці змушують людину ще більше і більше триматися за життя. Видерти, не піднести догори рук, не здатися і не впасти – це перші і дуже конечні вимоги, які ставимо перед собою і як недосяжну ціну дотримати мусимо.…

Знаємо буревії Ченгіз-Ханів і Батиїв. Знаємо  і помсту Петра та Катерини. Знаємо безодню тупоти коронованих Російської імперії і, нарешті, деспотів скретинізованого марксизму. І з кожним цим ударом, ми як цілість, як народ, все глибше і все тривкіше вростали у твердь планети і все яскравіше виявляли гостроту своєї духовності. Правда. Було це заплачено. Дорого і солоно. Ніхто не скаже, що ми боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю – і тепер, чуючи кожним атомом нашої душі наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: Будьте!... Ми ніколи не тратили переконання, що буде змінена бодай одна літера того закону, на підставі якого ми жили до цього часу. Рівно ж, що ніхто не буде вимагати від нас, щоб ми самих себе виріклися. У цьому напрямку робились спроби… І то поважні! Не раз ми згадуємо того чи іншого Валуєва.

У наших вухах звучать слова: «Нє било, нєт і бить нє может!» Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідності сміємося над всіма валуєвими. Мерзенні черви куцозорої політики, які вже давно згнили, і місце їх рештків ніхто тепер нам не покаже. Натомість народ України був, є, і вічно буде! Так!І безперечно так… Історія вписує нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти вбачають в тому новий зміст, нове призначення. Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було життя і лилась кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалася віками, і яка діяла, і діяти буде! Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше не винищать тих міліонів і міліонів дуже цупких по суті духом людей, які коли треба, лізуть і під землю, щоб тільки не бути зметеним з поверхні планети...

…Не потребуємо заперечувати, що від нашого наставлення, від нашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля Європи… Ні. Не все одно, як і коли треба прислухатися до думки Українського народу. Не все одно, як хто з ними поводиться. Не все одно, бути з ними у приязні чи оголосити йому війну. Бо  Укра­їнський народ, як і всі решта народів нашого менталітету, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити. Це приносить лише одне: довготривалу кризу, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових.

Ті було впевнили себе, що Україна – це тільки Малоросія. Поми­ли­лись. Україна – це жива, діюча дійсність, яка домагалася права і яке їй по глухості завжди відмовлялося. А без того права не може бути здоровою ціла Європа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є, і так буде…»

Після такої сміливої заяви фашисти Уласа Самчука ув’язнили, але не знищили його бунтарського духу, який ще не давав спокійно спати і тоталітарному радянському режиму.

Слова Уласа Самчука актуальні та пророчі, вони надихають на протистояння з неофашизмом, який воскрес у головах сусідів, що донедавна клялись у своєму «братстві».

Серед емоційно сильних  статей Уласа Самчука є й "Київ – серце України".  У ній мова йшла про значення ста­ровинного міста для кожного українця: "Київ це не сама столиця. Київ це вузол, яким тисячолітня історія зв'язала два континенти – Европу і Азію… Серце   України билося у Києві. Серце, повне невгасимого огню і живої гарячої крови. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього… Жив тим якраз глибинним життям, яке в середині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: "Встане Україна і розвіє тьму неволі".

Олександр Шустерук