Тільки вчинки звеличують рід
Працівник ремонтно-будівельного управління енергоремонтного підрозділу Хмельницької АЕС Віталій Бойчук протягом двадцяти п’яти років обіймав посаду муляра. Саме ж місто Нетішин йому знайоме, як мовиться, з першого кілочка, бо з 1978 року брав участь у споруджені житлових будинків у складі УБ ХАЕС.
Віталій Леонідович завжди намагався робити все на совість, не цурався опановувати передові технології у сфері будівництва. Але найбільше у ньому колеги цінували розважливість, поміркованість та людяність. Ці людські щедроти прищепили батьки, які мешкали у Великому Правутині Славутського району.
Працюючи пліч-о-пліч із Віталієм Бойчуком, друзі та знайомі не здогадувались, що поряд з ними нащадок давнього дворянського роду та далекий родич Анни Оленіної (у шлюбі - Андро), яку обожнював поет Олександр Пушкін, що присвятив їй низку віршів, серед яких незрівнянний – «Я Вас любил…».
Про історію своєї родини Віталій Леонідович почув на початку сімдесятих років з уст бабці Марти. Вона розповіла, що на території Корецького монастиря похована її прабабуся Анна Оленіна (Андро).
Перед смертю баба Марта повідала, що у 1917 році родині довелось змінити прізвище Уварових на Бойчуки, бо рід був дворянського походження і міг потрапити під тогочасні репресії більшовиків, які завершувались або висилкою в Сибір, або й ще гіршими наслідками. До речі, рідний брат баби Марти під час більшовицького перевороту емігрував разом із главою тимчасового уряду Керенським до Франції. Батьки переживали за долю дітей, які мешкали неподалік Звягеля, що нині має назву Новоград-Волинський.
За часів радянської влади Віталій Бойчук не мав можливості одержати інформацію про своїх вельможних родичів. Крига скресла з розвитком всесвітньої мережевої павутини – інтернету. Завдяки йому він довідався, що батько Анни Оленіної Олексій був президентом Петербурської академії мистецтв. Дім Оленіних був своєрідним осередком літературного та художнього життя міста над Невою, його відвідували тогочасні відомі письменники, поети, музикати, серед яких – Карамзін, Гнедич, Міцкевич, Пушкін, Брюлов, Батюшков, Глінка. Про Анну Оленіну стало відомо, що її чоловіком став офіцер лейб-гвардії його Величності Імператорського полку, француз за походженням Федір Олександрович Андро де Ланжерон. Після його смерті у 1885 році Анна Олексіївна переїхала на Рівненщину в маєток сина. Потім знайшла свій вічний спочинок у могилі біля Корецького жіночого монастиря. А її родина пустила свої корені, які поширились і до села Великий Правутин.
- Напевно, добре, що Анна не вийшла заміж за Пушкіна, бо не було б на білому світі ні бабусі Марти, ні …мене, - пожартував співрозмовник.
Віктор Бойчук вже давно виношує плани навідатись у архіви Рівненщини, Житомирщини, Хмельниччини, щоб дослідити генеалогію свого роду, який знайшов прихисток на благодатній українській землі.
Коли стали відомими такі подробиці з уст Віктора Леонідовича, працівники нашого часопису пригадали, що в архіві редакції є його літературна оповідь, як учасника журналістського конкурсу пам’яті Миколи Заріцького. Це ніби відголосок обдарованих пращурів…
У житті Віктора Бойчука трапився випадок, який змінив його ставлення до цінностей життя. Сімнадцять років тому він став учасником пригоди, яка врізалась у пам’ять. Зимового дня він помітив, що на березі Горині неподалік місточка, що веде на нетішинські дачі, галасує хлопчик. А у воді хтось відчайдушно намагається вирватись з холодного полону течії, обламуючи нестійку кригу. За лічені секунди на землі лежали куртка, шапка і черевики. Він мерщій кинувся на кригу, яка за декілька кроків проламалась. Тіло обпекло холодом. Віталій відчував під ногами дно, але вода вже сягала шиї. Рятівник побачив дівчинку, яку, мов поплавок, відносило все далі і далі. Через декілька десятків метрів річка робить поворот ліворуч. Дитину може затягнути під кригу. «Господи, лише б дістати її» – метрономом пульсувала думка. Ще мить, і чоловікові довелось би пірнати. Але він встиг міцно взявся рукою за дитячий одяг і потягнув до себе. Потім підібрав мить і виштовхнув дитину на лід, який довгим пасмом тягнувся вздовж берега. А самому як вибратись? Лід крихкий. Враз пригадав, як по телебаченню давали поради зимовим рибалкам: коли провалитесь, вибирайтесь спиною. Спробував раз, другий, третій. Нарешті вдалося. Так була врятована юна жителька Нетішина Наталія Турчак. Вона й до сьогодні вдячна своєму рятівникові Віктору Бойчуку.
Через п’ять років по тому Віктор Леонідович довідався, що під час святкування Дня незалежності України жителі Нетішина за допомогою зображення державного герба – Тризуба – збирали кошти на лікування рідного брата колись врятованої – Олександра.
Під час спілкування із Віталієм Бойчуком автор цих рядків поцікавився, що йому приносить наснагу у житті.
- Люблю щось будувати. А найбільше до душі спорудження груб, камінів. Коли вони справно пускають в небо цівки диму, то значить хтось зігріється і матиме тільки хороші помисли. Нині Віталій Леонідович новоспечений пенсіонер. Він і на заслуженому відпочинку знайде собі справу до душі.
Олександр Шустерук
Фото автора
