Триєдність поглядів на світ

Відразу три великих за обсягом та змістом книги, авторами котрих є наші земляки, випало читати останнім часом. «Філософія  свободи» Мирослава Поповича, який у юні роки мешкав і навчався у Ізяславі, належить до академічних видань, і рецензувати подібний твір академіка – справа вельми невдячна. Зауважу: надзвичайно цікаво, як для наукового твору, подані факти про утворення князівської влади на теренах земель, що нині охоплюють Україну та межуючих сусідів. Микола Гоголь, Тарас Шевченко,  Петро Могила, Григорій Сковорода постають не лише корифеями літературними, але й мислителями, що збагатили  філософську думку сучасників, як мовиться, «на виріст», надали новий імпульс суспільного життя. Роздуми про  сучасників Івана Дзюбу, Катерину Білокур, Альбера Камю, Джорджа Оруела – все це про філософію свободи, якої прагне людина і подекуди якою захлинається.

А от повісті  «Древо-триєдине» і «Зірвиголови» Миколи Мачківського і Миколи Руцького (останній твір претендує на визначення роман-хроніка) особисто мені доступні че­рез те, що більшу частину подій співпережито,  знаю героїв і особистостей не за переказами. Відзначу, що тією чи іншою мірою обидва письменники оспівують свободу: Микола Мачківський свободу слова, А Микола Руцький - свободу дій. У першого розповідь тепла і збалансована, у другого – перебільшена ідеологемою національної сві­до­мості. У Мачківського «ворожий елемент» поміркований, у Ру­ць­кого – здебільшого підступний і злісний. І хоч Миколі старшому дісталось значно більше справжніх труднощів, Микола молодший вважає, що  саме на його життєвому шляху відбились суворі катаклізми часу.

Отже, «Зірвиголови». Нетішинець М.Руцький (роман автобіографічний) «вирував» на теренах міста у роки отримання Україною незалежності. Автору не відмовиш у щирості: про свій внесок у не надто популярні нині дії щодо мораторію на добудову ХАЕС описує без підфарбовувань. Ціпка пам’ять зафіксувала устабільнені погляди тодішніх керівників різних ланок, певну розхристаність їх опонентів,  хитросплетіння дій, що ставили владу «у ступор» і таке інше. Нетішинці за п`ятдесят впізнають себе і багатьох знайомих, бо події пережито серцем і розумом. Як на мене, то розум підказує, що мало бути краще. Але маємо, що маємо.

У попередніх книгах: «Вони виборювали волю України» та  «Ми у вічі сміялися смерті…» Микола Руцький виглядав солідніше у характеристиках героїв. Як писав академік Микола Жулинський: «Колосальна кількість архівних матеріалів, розповіді очевидців, величезний масив використаної літератури – і все це зосереджене завдяки майстерній індивідуальності характерів та художньому зображенню реальних подій…» У нашому випадку автор спростив завдання до зовнішньої оцінки насамперед своєї діяльності, не вдаючись до внутрішніх підвалин описуваних подій. У репліках чимало героїв часто виглядають не у тому забарвленні, на яке розраховував автор. У цьому весь Руцький – крилатий, кошлатий, нестримний. «Зірвиголови» цікаві як зліпок із покоління, що жило протестами, але на повороті не вписалось у стрімкий біг дійс­ності. Книга про те, чому ми такі, хто і що заважає на шляху до кращого життя. І хоча саме у романі-хроніці зафіксовано життєвий шлях автора, ми додамо кілька штрихів до біографії.

Закінчив українське відділення філологічного факультету Львів­ського держуніверситету, працював учителем, науковим співробітником Острозького історико-культурного музею-заповідника, журналістом, редактором видавничого центру фірми «Надія», режисером телекомпанії «Руна». Один із ліде­рів і засновників Народного Руху на Славутчині. Обирався депутатом Нетішинської міської та обласної рад народних депутатів 21 скликання. Автор десятка книг. Лауреат Хмельницької обласної премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (1996) за дослідницьку роботу з історії національно-визвольних рухів Волині та Поділля та обласної премії імені Дмитра Прилюка за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики.

Микола Антонович Мачківський родом із з села Хоросток на Славутчині. У кінці минулого року письменник пішов у засвіти на 79 році життя. Людина надзвичайно скромна і толерантна, він жив письменництвом і не уявляв себе в іншій іпостасі.

Здобував освіту у Хоростоцькій восьмирічній і Ганнопільській середній школах. Згодом закінчив Кам'янець-Подільську міжрайонну заочну школу (1960).

Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. Працював редактором районної газети «Радянське село» у селищі Білогір’я, літературним редактором і літературним консультантом обласних газет «Радянське Поділля» і «Корчагінець», завідував кабінетом молодого автора при Хмельницькій обласній організації СПУ.

Разом з кількома науковцями створив музей «Літературна Хмельниччина», був його науковим співробітником, редактором Хмельницького видавництва «Поділля», редагував газету «Подільська панорама». Автор трьох десятків поетичних та прозових книг. «Древо триєдине» - завершальна у творчому житті. Фантастична за кількістю непересічних осіб, з якими знався автор. Це скорі­ше енциклопедія журналістського та літературного життя краю протягом півстоліття.

Моє безпосереднє «знайомство» з Миколою Антоновичем розпочалось на сторінках книги «Від Поділля до Добруджі», на сторінці 92 перетнулись наші прізвища в якості перекладачів з болгарської Сілістринського поета Пеньо Пенє­ва. Початкуючому автору було почесно доєднатись до творчого доробку спілчанина. Згодом наші шляхи перетинались на журналістських форумах та мистецьких заходах. Світлина зберегла момент відкриття меморіальних дошок у селі Старий Кривин співакові Сергію Козаку та поету Володимиру Семеновському у 2001 році. Микола Антонович про Володимира Семеновського згадує: «Ще перед війною познайомився у Житомирі з Павлом Тичиною. А тут – війна, мобілізація, фронт. Воював на Курській дузі, визволяв Україну, двічі був поранений. А Тичина в перші післявоєнні роки став міністром освіти України. Коли Семеновського після війни не відпускали з армії, - втрутився. Звільнили у запас. Павло Григорович розпорядився, щоб молодому поету надали роботу в школі. Володя повернувся у рідний Кривин, де вчителював, а звідти перейшов на роботу у Славутську районну газету, пороги якої оббивав і я. В Славуті продовжував писати вірші. Поезії молодий Семеновський творив гарні. Тичина читав їх, хвалив. А якось, виступаючи на сесії Верховної Ради України, прочитав один із віршів Володимира Семеновського перед депутатською залою, сказав про нього добре слово. Той вірш, той виступ є в одному з томів повного зібрання творів Павла Тичини»… Півтори сторінки розповіді про земляка присвятив  автор. Не оминув добрим словом ще одного кривинця народного артиста України, співака, письменника Сергія Козака.

З таких міні-розповідей, характеристик, спостережень зіткана вся книжка. Я перетинався з цими людьми і кожен штришок до їх біографій дуже цінний. У книзі, напевно, з півтисячі знаних імен. Петро Карась, Михайло Головін, Анатолій Ненцінський, Сергій Хмиз, Аврам Канцельсон, Олексій Беца, Іван Прокофьєв, Євгенія Гінзбург, Олександр Царик, Віктор Тищенко, Микола Клец, Андрій Коник, Полікарп Свідер, Володимир Дашевський, Василь Горбатюк, Іван Іов, Микола Маліш… Маю власні спогади про цих людей, листування, спільні світлини. Микола Мачківський знайшов про кожного влучне слово, точне визначення їх таланту.

Сам автор йшов наполегливо і вперто до омріяних обріїв. Напівсирота, він втратив у юності слух, але чув серцем музику вірша. Попри перепони, він наполегливо і невпинно йшов до мети: здобув вищу освіту, став знаним журналістом, проклав власну стежину у світ літератури.

«Древо триєдине» - конгломерат сили духу і обставин, наполегливості і боротьби з негараздами, позначений високою любов’ю до людей. Він мружив очі і намагався по губах вловити  суть сказаного і тон співрозмовника. Доброта була написана на його обличчі. І це прослідковується у кожному рядку книги. Навіть про тих, хто не завжди був шляхетним. Приміром: «В Аполлінарія Мацевича була величенька сім’я. Діти вчилися в інститутах, а батенько ніде не працював, сидів удома та писав романи… Аполь вдався до позичок, заліз у борги і ніяк не міг виплутатися. Приїхав він до мене в Білогір’я. На радощах я йому позичив кругленьку суму. Яку копичив протягом кількох років – збирався купити синові квартиру. Аполь пообіцяв, що через місяців три поверне… Як тільки паки моїх червінців зникли у глибині кишені бурлацького бушлата  Аполя, він почав усіляко мене розхвалювати. Збігло три роки – похвал на мою адресу – море, а грошей – дуля. Через п’ять років Аполлінарій Федотович гроші урочисто віддав. Але його ставлення до мене різко змінилося. Тепер вже критика на мою адресу сипалася, як горох з дірявої торби… Щоправда, дурів Аполь недовго. Одного разу прийшов увечері до мене, ми гарно почаркувалися і уклали мирну угоду».

Три непересічні особистості з нашого кола оцінювали світ, у якому ми живемо. Різноголосся, з якого складається життя. Головне, щоб філософія свободи кружляла навколо добра, мудрості і любові.

Віктор Гусаров