Тут мiсто виросте прекрасне!
4 лютого 1977 року наказом за №46а Міністра енергетики СРСР П.С. Непорожнього було створено Дирекцію Хмельницької АЕС.
Цим самим наказом «Про початок робіт по будівництву Хмельницької АЕС» було визначено спорудження перших будівельних об’єктів. Серед таких – під’їзна автодорога до проммайданчика АЕС, під’їзна залізнична колія до піонерної бази будівництва, безпосередньо сама база будівництва, водозабір та його мережа до першочергових об’єктів, тимчасова котельня і теплопровід, електропостачання будівництва, планування і підготовка будмайданчика, намив території селища АЕС, три гуртожитки, три житлових будинки, їдальня, магазин, школа тощо. 7 квітня того самого року біля старого млина висадилась перша група будівельників з управління Бурштинської ДРЕС, яка налічувала близько 20 чоловік. Незабаром кількість робітників збільшилася до 60 чоловік. Так званий штаб будівництва розташовувався у трьох вагончиках, там же, біля млина. А у невеликому будиночку біля поштового відділення у Славуті розмістилася Дирекція ХАЕС.
Цей трудовий десант, очолюваний начальником дільниці Григорієм Фіалком, став, по суті, стартовим колективом, якому випала почесна місія розпочати відлік часу на важкому і тернистому шляху завдовжки у кілька десятиліть, щоб на місці лісів, чагарників та боліт побудувати перший та другий енергоблоки ХАЕС, об’єкти промислового та соціального призначення, сотні тисяч квадратних метрів житла та прокласти не один десяток кілометрів доріг.
Бурштинський десант швидко поповнювався жителями Нетішина та навколишніх сіл. Один із перших приєднався до десанту нетішинець Василь Савчук. Вже на четвертий день, 11 квітня 1977 року, він був прийнятий на роботу теслярем-бетонувальником 4-го розряду.
Як згадував В.Савчук, перший день його трудової біографії розпочався з демонтажу обладнання з приміщення старого млина, у якому після відповідної реконструкції мав бути гуртожиток. Але цього не сталося через ряд об’єктивних та суб’єктивних причин.
- За деякий час мені було доручено формувати бригаду лісорубів, до якої приєдналися нетішинці Володимир Войцик та Володимир Сівак, інші молоді хлопці з Кривина, Поляні, Комарівки, і ми розпочали різати ліс спочатку на піонерній базі, де була завалена перша сосна під вагончики штабу будівництва, а далі розчищення майданчиків під бетонно-розчинний завод, адмінбудинок УБ ХАЕС та дирекції, дороги на піонерку, головний корпус та інші промислові об’єкти. Було багато важкої та брудної роботи, адже відповідної техніки ще не було, тому доводилось, як кажуть у таких випадках, «надривати пупа».
На будівництво постійно приїжджали люди, які вже мали фах та досвід. Серед таких запам’ятався мені Іван Котюк. Він приїхав на новобудову, маючи за плечима чималий життєвий та професійний досвід муляра. Були і такі, що ніякої спеціальності не мали, тим більше досвіду. Це в основному були мешканці навколишніх сіл. Але згодом і вони набували певних знань. Пам’ятаю, що довгий час працювали поряд зі мною В’ячеслав Терещук, Борис Кінах з Сіянців Острозького району. Водієм КамАЗу був Іван Каращенко, який возив різноманітні вантажі, що надходили на будівництво, і нам підсобляв будівельними матеріалами та конструкціями.
Згодом моя бригада стала чисельнішою і переведена на більш відповідальну ділянку роботи, пов’язану із бетонуванням фундаментів під промислові об’єкти та гуртожитки. Запам’ятався мені і перший куб бетону, який було закладено у фундамент першої трансформаторної підстанції біля першого гуртожитка. З цього часу, я повною мірою можу вважати себе будівельником, адже подальша моя трудова діяльність буде тісно пов’язана із бетоном та залізобетоном.
А у листопаді наказом Міністра енергетики СРСР директором ХАЕС було призначено О.І. Троценка, який приступив до виконання своїх обов’язків 14 листопада 1977р.
Олексій Іванович свого часу згадував: «Колектив Дирекції до початку будівництва був малочисельним, всього 19 чоловік. Після ознайомлення з обстановкою протягом кількох днів потрібно було вирішити ряд невідкладних питань, починаючи з фінансування та аналізу проекту і закінчуючи сприянням створенню Управління будівництва станції. Увесь «штаб» містився у трьох вагончиках у районі старого млина, а сама Дирекція – в маленькій хатині м. Славути.
Зима 1977-78 рр. була важкою. Створювали перевантажувальний майданчик на залізничній станції Кривин, де складувались залізобетонні конструкції та інші будівельні матеріали і обладнання. А весна принесла сюрприз: не витримала дорога від станції Кривин, заграла хвилями. Автомобілі тонули в багнюці. Довелось терміново укладати нову, вже з бетонних плит. Житла не було. Жили на приватних квартирах, зарплата була невисокою. Але ми вірили, що пройде не так вже багато часу і нам стане легше.
Ми, працівники Дирекції, вивчивши і проаналізувавши проект, розпочали «війну» з проектним інститутом, домагаючись ліквідації недоліків. Після майже піврічної «боротьби» добились збільшення асигнувань на житло та соцкультпобут.
За рекордний термін були побудовані і здані у експлуатацію їдальня, магазин, гуртожиток на 470 місць, до речі - укомплектований меблями із заправленими ліжками, килимками, що пізніше повторити вже не вдалося. А незабаром уже як постійних жителів майбутнього міста прийняли і перші житлові будинки – так звані «добротворський» і «курахівський». Привітно відкрив двері перед малюками перший дитсадок «Сонечко», а згодом і загальноосвітня школа №1. З великими труднощами було введено під виглядом навчального пункту музичну школу (вона не передбачалася кошторисом)».
На початку 1977 року в Нетішині з початком підготовчих робіт на Хмельницькій АЕС була створена Хмельницька дільниця Київського будівельного управління «Гідромеханізація» до складу якої, крім Нетішина входило ще три виконробства.
З каналу Дніпро-Донбас в с. Нетішин був перевезений і змонтований на березі Горині в районі старого млина земснаряд № 450. Паралельно з монтажем земснаряда було прокладено 1700 метрів магістрального трубопроводу.
Відповідно до генерального плану передбачалося намити греблю ставка-охолоджувача ХАЕС довжиною більше 7 кілометрів та виконати інженерну підготовку території під промислове та житлове будівництво.
Насамперед, доводилось намивати траси під пульпопроводи на заболочених землях. Крім того, потрібно було виконати роботи з намиву основи дамби для будівництва дороги до майбутнього житлового містечка протяжністю 450 метрів та під’їзну дорогу довжиною 600 метрів, яка повинна була стати головною транспортною магістраллю для забезпечення підготовчих та першочергових будівельних робіт, які проводились у складних умовах на важкодоступній місцевості.
З самого початку дільницю очолив Віктор Прокопович Хлюст, який до цього працював у Тернополі. У Віктора Прокоповича за плечима вже був відповідний організаторський та керівний досвід гідронамивних робіт. Потрібні були спеціалісти. Першим на роботу був прийнятий Федір Спринчинат з села Кам’янка, що у Славутському районі, який на той час вже мав фах зварника-бетонника.
Згодом, Віктор Прокопович запросив на роботу досвідчених спеціалістів із Тернополя, з якими пропрацював не один рік. Серед знавців своєї справи до Нетішина були відряджені Алім Гладкий, Володимир Прокопчук та Петро Карел. З Києва на новобудову було направлено виконроба Олега Граму. Вони і склали кістяк колективу, який розпочав підготовчі, монтажні, а згодом і гідронамивні роботи на нетішинських заболочених землях.
Щодня прибували на новобудову люди. З Шепетівки приїхав Михайло Люльчук, який до цього працював електрозварником у Шепетівці на заводі «Комуніст». Влився в колектив і місцевий житель Михайло Іванюк, який ще до служби в армії мав фах техніка-електрика, та Володимир Скоромний з Кривина, Іван Бабійчук з Мощаниці. З часом цей список поповнили кранівники Анатолій Стасюк і Володимир Артеменко, бульдозеристи Василь Леонов, Олексій Поліщук, Петро Степанюк з Кривина…
З висадки першого десанту пройшло чотири десятиліття. Місто-красень – підсумок їх діяльності. Нехай воно квітне у віках!
Підготував Віктор Войковський
