У фотооб’єктиві - Іловайськ
Протягом двох тижнів у галереї «Арт-Пласт» Нетішина функціонуватиме фотовиставка відомих українських фотографів Глядєлова, Дондюка, Лисейка, Левіна – «Іловайськ 2014», присвячена страшним подіям Іловайської трагедії.
Відкриваючи її, директор міського краєзнавчого музею Оксана Кононюк розповіла про історію виникнення цих світлин і виставки зокрема. Уперше фотороботи виставлялися в Національному музеї Тараса Шевченка м. Київ через рік після трагедії, для більшості бійців ці світлини були останніми в житті, вони загинули при виході «зеленим коридором» - частина бійців потрапила у полон, частина отримала поранення. Деякі з героїв фотографій, яким вдалося залишитися в живих після Іловайської трагедії, загинули на сході України під час інших військових операцій. Тому проект - це своєрідна данина їх пам’яті, а кожна фотографія - окрема історія події або людини.
На відкриття виставки завітали гвардійці військової частини 3043 Віктор Шминдра та В’ячеслав Ярмолюк, які перед випускниками Нетішинського професійного ліцею розповідали про мужність і героїзм українських захисників у боротьбі з бандитськими формуваннями на сході нашої держави.
Як зауважив учасник революції гідності та захисник Донецького аеропорту Віктор Шминдра – «кожен з нас мусить знайти в собі мотивацію і цілі для порятунку України в ці нелегкі часи, адже тільки усі разом - ми в змозі вирішувати, якою наша країна буде у майбутньому».
Кілька слів про авторів світлин. Олександр Глядєлов - український фотограф, який знімає документальні проекти і конфлікти у різних країнах світу, активно співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією «Лікарі без меж» і є володарем нагород Інституту Відкритого Суспільства, Medal of Excellence Міжнародного фонду документальної фотографії в Сан-Фрациско, Гран-прі Укрпресфото - 97 та інших.
Максим Дондюк, переможець престижної журналістської премії Remi Ochlik Prize.
Максим Левін працював в газеті «Киевские Ведомости», фотоагентстві «Фотолента», УНІАН. Протягом 2007-2008 рр. в «Газеті 24». Далі - фріланс для журналів «Фокус», «Профіль», «Український Тиждень», агентства Associated Press.
Маркіян Лисейко працює фотокором «Укрінформу».
Виставка діє до 15 травня в мистецькій галереї «Арт-ПЛАСТ» з 9.00 до 18.00.
Запрошуємо усіх небайдужих вшанувати пам’ять загиблих патріотів!
Так бачать свiт переможцi регiонального конкурсу iм. М.Зарiцького
(колишнього редактора газети «Нетiшинський вiсник») для початкуючих журналiстiв
Коли ж хрести твоїх синів, вкраїно, здіймуться над катами?!
Хрести... Скільки їх виросло за час війни. Цілі сади... І цвітуть вони рясно сльозами, а плодоносять - довгою тугою та жалем.
І хоч хрест - видимий знак смерті, він же - знак і спасіння. Біль від втрати синів, батьків, коханих змушує переоцінювати все, задумуватись, плакати - саме в цьому спасіння. Головне - не стати злобою, помстою в середині душі. Бо вороги від неї тільки набираються сил. Ненависть помножена на ненависть - це пекло. І не важливо - по якій стороні ця ненависть народжується...
Війна. Ніколи вона не приносила щастя. Але прозріння і віру в неї не забрати. Пам'ятаю розповіді мами, яка розказувала про свого дідуся, що повертався з фронту у геть порваному від куль та осколків одязі, але з образочком в руках цілий-цілісінький, навіть без подряпин... І зараз не раз чую розповіді наших воїнів, які залишаються живими справжнім чудом. Коли смерть заглядає у очі з усіх боків - життя набуває невимовної цінності. Життя кожною секундою - це надзвичайний досвід, який ніколи не забувається. Чекання, молитви - найкращий оберіг від найрідніших. Все, що приносить війна - важке, немов осмій, який обробці майже не піддається. Але його запах - часнику та хлору очищує. Його міцність створює світло, хірургічне приладдя... Створює щось надто цінне. Пригадую недавні словесні перепалки між двома моїми знайомими. Один з яких надто сильно вихваляв бандерівців, а інший був надто сильно ображений на них. І незважаючи, що події зґвалтувань, здирань шкіри, випорювання нутрощів з людей так званими «бандерівцями» давно проминули, в душах цих людей вони були живими досі. Гнів немає терміну придатності. Він страшний доти, поки немає любові. І я не буду ні вихваляти нікого, ні засуджувати, але справді достойний лише той воїн, що захищає. Тільки справжній захисник - вартий слави героя. Але це справді потрібно знати, що цей захист потрібний. Коли ти захищаєш свій дім, ти точно знаєш, що це - твій дім, що це - твоя родина, яка на тебе покладається, що вона за тебе молиться, щоб ти переміг. І поклавши навіть життя у такому бою - ти святий, ти точно переможець, бо поклав життя за друзів своїх. А коли ти воюєш за наказом влади, то потрібно справді повністю вірити їй, бути впевненим, що там немає брехні, немає власних інтересів збагачення чи особистої слави. Бо тут - воїн можливо і не захищає, а робить щось інше...
Хтось скаже, що найкращий захист - це напад. Але хто мечем воює, від меча і погибне...
По іншому не буває. А хто воює любов'ю, обов'язково стане переможцем.
А що ж робити з цими садами хрестів, які війна висаджує по всій країні? Любов прикута до небес... Заради тієї любові потрібно жити, потрібно робити правильні висновки, набираючись мудрості. Найсильніша зброя - це чистий розум. З цією зброєю ми - всесильні.
А ворог сам себе погубить... Бо зло не може бути добром. Зло нищить, і найперше того - хто дає йому притулок у себе в душі.
Марія Карук-Федина
Коли вікна замерзали швидше за воду,
Коли потяги везли обвітрені душі,
Квитками ставали кулі зі Сходу,
Проїзними вважались жах і байдужість.
Гуркіт гармат, як належне, сприймався,
Стаючи фрагментом кардіограм.
Міцність кісткам гарантує не кальцій,
А скальпель хірурга і ще один шрам.
Та знаєш, найгірше: до цього звикаєш,
До запаху пороху, до розкиданих гільз.
Ти щовечора молишся, перш ніж лягаєш.
Ти щовечора молишся, хоча й атеїст.
І втекти вже не хочеш, і в кінець вже не віриш,
У вантажних вагонах вивозять вугілля.
Не важливо: вкраїнська? - переходь хоч на ідиш -
Бог уперто мовчить, мов не бачить свавілля.
І вогнем загартовані обвітрені душі
Мерзнуть залишені напризволяще.
