У поліській родині звичайній народивсь героїчний матрос

Виростеш ти, сину,  вирушиш в дорогу

Микола був третім сином у простій селянській сім’ї Меланії і Леонтія Смаглюків, мешканців миловидного села Дібрівськ, що в Зарічненському райо­ні на Рівненщині. Поповнення в сімействі сталося 1967 року. І хоч народився хлопець 12 квітня, у День космонавтики, підрісши, не марив небесними міжпланетними просторами. А от побачити  заморські країни таки мріяв. Зрештою, така можливість з’явилася з призовом до лав Радянської Армії, тим паче, що він потрапив на флот. Але…

Був травень 1985 року, на календарі – червона цифра 2. Ох і гуляло тоді село, проводжали ж бо на службу одного зі своїх земляків, що, як мовиться, став на порі. Веселими були проводи на подвір’ї Смаглюків: музика, співи, танці. Ніхто з гостей та рідних і гадки не мав, що це остання весела гостина в  родині, пов’язана з іменем Миколи. По суті, це були проводи в останню путь.

Швидко збіг час підготовки в «учебці» і почалася його служба матросом-електромеханіком на підводному крейсері стратегічного призначення К-219. І досі мама, Меланія Степанівна, зберігає листи від сина, його фото у матроській формі – молодого, усміхненого. Воно зігріває материнське серце, додає відчуття присутності своєї кровиночки. Сказати, що не тривожилася поки служив, було б неправдою. Та все ж сподівалася, що нічого лихого не трапиться, он скільки молитов прочитала, просячи Всевишнього аби уберіг її дитину від будь-якого нещастя. І тішилася, що Коля не забуває у листах поцікавитися як живеться їм, як господарюється. Він ділився планами повернутися вдома до занять улюбленою справою – ще в школі навчився майстерно вправлятися з деревом, виготовляючи стільці, столики, інші вироби. Отже, буде батькові поміч, вони ж удвох все біля того дерева ходили. Аж раптом… «Ваш син загинув при виконанні військового обов’язку». Весь світ потемнів довкола, наче в проваллі якому опинилася. А може неправда, може, помилка яка?..

Ту чорну звістку родині випало повідомляти і голові Зарічненської районної ради Олександру Дороні­ну, котрий на той час працював у райкомі комсомолу. Як тепер зізнається, таку місію йому доручали не раз. Вважали, що зуміє знайти потрібні слова, не розгубиться в такій складній ситуації, адже і його родина за кілька років до цього пережила подібну трагедію – не повернувся з Афганістану брат. І досі вогнем пече ця рана чоловікові, сльози раз-по-раз наверталися йому на очі під час мітингу-реквієму на честь Миколи Смаглюка. Так, він пройнявся і цим випадком, в той же час ніби заново вкотре переживав особисту втрату.

А того дня з усіх сил тримав себе у руках, прийшовши до враз осиротілої матері зі страшною новиною. Серце рвалося на шматки від розпуки, але мужньо трималася жінка, не втрачаючи самовладання. Батько Миколи враз знепритомнів, а вона, зібравши сили, в сльозах промовляла: «А як же поховати мого синочка?» І не втямки було бідолашній селянці, що насправді зробити цього не зможе, бо ж тіла загиблого матроса не привезли, передали лише флотську форму.

26 років забуття  й невідомості

У родині свого Колю, звісно ж, не забували ніколи. Пам’ятала школа і цілий Дібрівськ про  односельця, але що саме трапилося з матросом, як пішов хлопець з життя, не знали нічогісінько. Та що там казати про полі­ську глибинку, коли навіть колишні підводники тривалий час не знали про обставини трагедії К-219. Радянському Союзу, який ще не оговтався після квітневих подій на Чорнобильській АЕС, невигідно було показувати собі і світу, що менш як за півроку потому - підводний човен, на якому служив Микола, затонув 6 жовтня 1986 року, - у цій же країні могла відбутися катастрофа за своїми наслідками ще навіть масштабніша, ніж це було у Чорнобилі. По крихтах добували члени Всеукраїнської асоціації ветеранів-підводників дозовані факти про ті події, грифу секретності з яких не знято і дотепер.

Треба віддати належне наполегливості колишнього підводника Вадима Навроцького. Його товариш Ігор Харченко, з яким разом зростали в Ірпені, що на Київщині, так само загинув на К-219. На той час Ігорова служба добігала кінця, приблизно через місяць він мав повернутися додому. Та так і не зустріла мати сина. Невдовзі після загибелі підводного човна К-219 був призваний на службу і Вадим Навроцький, за дивним збігом обставин він також потрапив на Північний флот, став підводником. Сподівався щось дові­датися про недавні події на затонулому човні, де не обійшлося без жертв. Але вся інформація була засекреченою. І як не намагався Вадим хоч щось прояснити, заводивши про це мову з офіцерами, всі старання зводилися нанівець. На пошуки бодай якихось даних пішли роки. Після розвалу Радянського Союзу, у 1990 році, Вадим встановив меморіальну дошку пам’яті на будинку, в якому проживав Ігор Харченко. Він бачив як страждає мама загиблого, розумів, що згорьованим матерям нікуди навіть квіти покласти. Вирішив в такий спосіб вшанувати па­м'ять товариша.

Своїх пошуків не припиняв. Вдалося дізнатися, що разом з Ігорем загинуло тоді ще троє підводників. В асоціації активно взялися за пошуки, і хоча володіють ветерани на тепер далеко не повною інформацією, все ж деякі деталі з`ясували.

Аварія, яка врятувала світ

Саме так написала свого часу одна з американських газет, характеризуючи події, які призвели до загибелі підводного човна К-219 і чотирьох членів його екіпажу. Що ж  сталося в океанських водах?

3 жовтня 1986 року атомний підводний човен К-219 ніс бойове патрулювання за 480 миль на схід від Бермудських островів. О 5-й годині 38 хвилин за московським часом при здійсненні маневру на глибині в ракетній шахті №6 стався вибух. Кришку шахти зірвало, у відсік під напором хлинула вода, сталося коротке замикання, виникла пожежа. Фахівці кажуть, що за весь час існування підводного флоту ніде в світі жоден човен тоді ще не отримував такої важкої рани в мирний час. Це сталося на тридцяту добу походу, на кораблі було оголошено аварійну тривогу, екіпаж під командуванням капітана 2 рангу Ігоря Британова приступив до боротьби за живучість. Але вже через сім хвилин після вибуху моряки 4 відсіку доповіли про неможливість перебування в ньому через велику загазованість та високу температуру. Командир корабля дав команду покинути аварійний відсік, але троє моряків, на жаль, не змогли цього зробити. Незабаром, після уточнення обстановки у відсіках підводного човна, аварійна партія винесла звідти тіла важкопоранених Ігоря Харченка та Миколи Смаглюка. Командира БЧ-2 Олександра Петрачкова через густу задимленість знайти не вдалося, його тіло винесли пізніше, провентилювавши відсік. Капітан третьо­го рангу Петрачков ознак життя не подавав.

 Ці троє були в самому епіцентрі вибуху, що, практично не залишало їм шансу вціліти. Екіпаж до останньо­го боровся за живучість корабля, заглушив реактори, що в результаті унеможливило ядерний і тепловий вибух. Загинув і матрос Сергій Пре­мінін, котрий разом зі старшим лейтенантом Миколою Беліковим вручну опустив компенсуючі решітки, остаточно заглушивши реактор. Ціною неймові­рних зусиль Сергій зробив це, але вибратися з відсіку уже не зміг…

Важко уявити, якими могли бути наслідки, якби човен, на борту якого знаходилося 16 ракет з ядерними боєголовками, пішов на дно з працюючим реактором. Та ще й неподалік Америки, з якою Радянський Союз перебував на той час у стані так званої холодної війни. Напевне, у відпо­відь не забарилася б ракетна атака по наших містах і селах. Отож, ці четверо справді врятували світ. На жаль, самовіддана ратна праця моряків, проявлений ними героїзм так і не були належно оцінені владою. Тільки матрос Сергій Премінін був тоді посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки, а у 1997 році йому присвоєно звання Героя Російської Федерації.

Повернувся додому в граніті

Пошуковці не втрачали надії, той же Вадим Навроцький віднаходив колишніх підводників К-219, розпитував, став активно долучатися до заходів зі вшанування загиблих моряків. У Нікольському соборі в Санкт-Петербурзі, де на спеціальних плитах золотом виписані імена тих, кому домовиною стали океанські води, бачив окрему пам’ятну плиту з прізвищами чотирьох членів екіпажу К-219. Під час одного з автопробігів, організованих асоціацією ветеранів-підводників, побував на батьківщині Сергія Премініна. У тамтешньому музеї побачив також фотографію Миколи Смаглюка, з подивом дізнавшись лиш у жовтні минулого року, що той уро­дженець України. Раніше цього не знав, і в книзі про К-219 подібне не значиться. Відтак твердо вирішив: меморіальна дошка має бути і в  рідному селі Миколи. Зв’язався з Дібрівськом, з дозволу мами Миколи взяв його фотографію. Товариш Вадима спеці­алізується на виготовленні пам’ятників, до нього й звернувся зі своїм проханням.

Тим часом родина жила в цілковитому невіданні довгі роки, не знаючи яке лихо спіткало їхнього Колю. У сльозах коротав вік батько, котрий не міг змиритися з передчасною смертю сина. І кожного разу, як бачив моряка у формі, заходився плачем. Всього кілька років не дожив Леонтій Семенович до моменту, коли син, нехай і в камені, повернеться в рідне село. І прийдуть вшанувати його пам'ятьсотні людей, у тому числі побратими по службі, ветерани-підводники з України, Росії, Білорусії. А от Меланія Степанівна (на знімку в центрі) таки дочекалася того дня, побачила велелюддя, в якому судилося їй бути в центрі уваги. Незнайомі люди цілували жінці руки, дякували за сина-героя. Вона мужньо слухала розповіді про останні миті життя свого Колі, який після поранення протримався ще дві доби. За словами лікаря, який надавав допомогу пораненим відразу після того, як їх винесли з відсіку, врятувати хлопця було неможливо. Ці слова ранили в серце, додавали болю, худенькі плечі матері часто здригалися від плачу, жінка не випускала з рук зволожену хустинку. Але трималася. Вона ж бо вже стільки виплакала за всі роки, стільки передумала, може хоч тепер почує, чого б це їй не коштувало, як усе було насправді. Чи ж то відразу загинув, чи хоч не мучився довго?.. Вона ж не те що допомогти не могла, а навіть і попрощатися. Може, хоч чайка, сину, квилила над твоїм молодим тілом? І як, тобі, під товщею води?

...Перші конкретні вісточки у селі дізналися, коли в Дібрівськ наді­йшов лист із Вологди, батьківщини Сергія Премініна, в якому тамтешні музейники просили вислати фотографію Колі для експозиції. Почали листуватися, вологодці надіслали деяку літературу, газетні публікації. Так по крихті сім’я довідувалася про трагедію, яка забрала у них сина.

Меморіальну дошку в пам'ять про односельця Миколу Смаглюка у його рідному Дібрівську відкривали минулої суботи, не стали цього робити у неділю,- Благовіщення якраз випало. Хоча цей день для підводників також непростий, саме 7 квітня загинув підводний човен «Комсомолець».

Дошка знайшла прописку на фасаді місцевої школи, у якій свого часу навчався Микола. На мітинг прийшли дорослі і діти, прибула делегація ветеранів – підводників, у тому числі й представники Нетішинського осередку з числа працівників Хмельницької АЕС. Відправив заупокійну та освятив меморіальну дошку настоятель місцевої Свято-Покровської церкви отець Іоан. Тепер Микола нарешті буде поміж своїх людей, у селі, яке він так любив. В одному з учнівських творів про рідний край, уривок з якого процитувала класний керівник Миколи Смаглюка Віра Ковтунович, хлопець писав: «Люблю своє село. Влітку сонечко ясне, свіже повітря, взимку своя краса – можна поспускатися на лижах і санчатах. А осінь! Вона ж така вже чарівна, глянеш довкола – все рідне, все своє, все близьке». Дивися, Колю. Відтепер, як на долоні, воно перед тобою.

Печаль гірка, що серце обпікає

Ця поїздка у Дібрівськ ніколи не зітреться з пам’яті, надто морально важкою видалася вона. Мимоволі ставлю себе на місце матері, котрій випало того дня слухати які пекельні муки спіткали її сина, як намагався протистояти катастрофі. Чи встиг хоча б збагнути, що це кінець? Жінка терпляче слухала кожного промовця, намагаючись не упустити бодай якусь дрібничку. І хоч нерідко ці слова  ранили у самісіньке серце, завдавали ще більшого жалю, сиділа, немов зака­м’яніла, терпіла. Знаю, що до цих подій її психологічно готували, протягом тижня налаштовуючи на нелегку розмову. Що спрацювало, не знаю, але така витримка гідна пошани. Це при тому, що в залі, де проходила літературно-музична композиція на знак пам’яті Миколи Смаглюка, підготовлена педагогами й учнями школи, запрошеними гостями, сліз не соромився ніхто. Сторонні люди, котрих безпосередньо ця біда не стосується, не могли стримувати себе, втираючи зволожені очі. Бо як поетичні рядки, спеціально написані для цього заходу, так і пісні, що не раз вже доводилося чути, були дуже проникливі й ранимі. Вони йшли від душі, відчувалося, як співаки і декламатори прониклися тим, що виконують зі сцени, пропустили через себе ті гіркі й тужливі слова. Та все про сина, що ніколи вже не повернеться до рідного порогу, не обніме матір, не стане їй опорою. Бо став він журавлем у небі, а чи то мальвою, яка проросла з його серця. Візьми та й слухай все це з незагоєною раною в серці. Та краще б вона сама тих мальв понасі­вала довкола хати, а журавлів повесні всією сім`єю зустрічали б помахом руки. Аж ні, не склалося. Та не посоромив її Коля роду свого, не заплямував па­м’яті дядьків Михайла і Дмитра, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

- Як живеться вам, Меланіє Степанівно? - запитую у матері Миколи.

- Та як, дитино, вісімдесят п’ятий годочок пішов мені, - відповідає. - День пройшов, ніч пережила, то й добре.

Вона живе разом із сином Іваном. Він був  на відкритті меморіальної дошки, а ще син Федір, онука, інші родичі. Дізнавшись про те, як збираються вшановувати в селі пам'ять Миколи, мама  просила родину подякувати всім людям за таку турботу. Доручила цю місію своїй небозі Надії Червінській. Племінниця, вона ж однокласниця Миколи, виконала прохання належним чином. Але й Меланія Степанівна зуміла віднайти сили та звернутися зі сцени до всіх, хто долучився до цієї справи.

- Від щирого серця, від усієї душі моя материнська подяка, прихилля і любов всім, хто прибув до нас у цей день. Не знала, ніколи не сподівалась, що з моїм синочком колись таке трапиться. Він був вірний і покірний, і дорогий. Як він трудився, як любив з батьком майструвати! Не пив, не курив і лихими дорогами не ходив. Бажаю всім вам, вашим діткам і онукам здоров’я, щастя, любові, сили. Нехай нікому не випаде пережити того, що довелося мені, нехай буде мир та спокій у всіх ваших країнах.

Гості знаходили слова підтримки для згорьованої матері, дарували квіти, вручали посмертні нагороди сину від командира корабля, який переймається долею своїх побратимів. А найбільша його заслуга в тому, що віддав команду залишати корабель, зрозумівши, що порятунку сподіватися марно. Дбав про людей, а не про залізо (історія знає й інші випадки). Втрати і так мали місце, допустити, щоб загинув весь екіпаж, він не міг.

 Керівники району запропонували Меланії Степанівні певну матеріальну підтримку, виділили її і члени Нетішинського осередку ветеранів-підводників. Зібрану суму матері моряка вручив голова осередку Іван Дмитрук.

Короткий вік відміряла доля Миколі. Простому сільському хлопцеві, працелюбному і слухняному, який любив майструвати, малювати, ганяти у футбол. Мав купу планів і горів бажанням їх реалізувати. Все обірвалося раптово, у 19 років. Таким його пам’ятатимуть завжди. Для шкільного музею, де Миколі буде відведене чільне місце, ветерани-підводники вже презентували перші експонати: літературу, гюйс, прапор, безкозирку тощо. Вадим Навроцький пообіцяв, що за кілька днів поштою перешле макет найбільшого підводного човна (довжина в натурі 175 метрів, висота дев’ятиповерхового будинку), який спеціально замовили на заводі в Сєверодвінську.

Його могила - Саргасове море

Сам корабель затонув 6 жовтня 1986 року об 11 годині 03 хвилини за московським часом в Саргасовому морі Атлантичного океану. Екіпаж перейшов на ролкер Балті­йського пароплавства "Анатолій Васильєв" і був доправлений до Гавани, де моряків зустрічав сам Фідель Кастро. Спеціальним авіарейсом їх доставили в Москву.

Через декілька років з підводного батискафу СРСР було зроблено ряд знімків затонулого підводного човна. Корабель лежить на глибині 5500 метрів, в ньому і знайшли свій останній прихисток четверо моряків, в тому числі наш земляк Микола Смаглюк.

Сільський голова Василь Шепелевич у розмові справедливо ставив питання про те, що подвиг загиблих моряків мав би бути достойно оцінений. Мовляв, меморіальна дошка не сумірна з проявленим героїзмом. Заперечити ці слова важко, але вони мають бути скеровані у відповідні інстанції. Бо ветерани-підводники не вправі перебирати на себе функції держави. Нема СРСР, то незалежна Україна мала б вшанувати своїх громадян. Може, цей час і настане. Але за будь-яких умов односельці Миколи Смаглюка можуть гордитися своїм земляком, молодь і підростаюче покоління має з кого брати приклад  служінню Батьківщині.

Ольга Сокол

Фото Сергія Романка