Уклін вам, прометеї 

Я народилась в Нетішині і, природно, люблю моє місто. Минулого року я побувала у Львові та Києві, в Криму та в Карпатах, відтак з горді­стю констатую, що Україна – велика та гарна держава, якою слід гордитись, та яку слід звеличувати. Взяти хоча б Нетішин. Це невеличке, але дуже комфортне місто. Поруч з нашим будинком школа, Палац культури  і басейн, вертолі­тний майданчик, де ми гасаємо на роликах та велосипедах. Є лікарня, у якій працює мама, є дуже велике підприємство – Хмельницька АЕС.

З вікна нашої квартири відкривається гарна панорама на річку Горинь, канал та водойми. Вранці туман стелиться на весь навколишній простір, і лише споруди Хмельницької АЕС виблискують куполами та немов велетенський корабель плавають у білопінних хвилях. Татко каже, що на Хмельницькій АЕС є величезні насоси, які засмоктують туман всередину і пресують його у брикети. Потім ці брикети кидають у піч, де вони згорають у шаленому розпеченому полум’ї, а що не встигає згоріти – вилітає хмарками у небо, щоб вранці перетворитись на туман. Це він вчить мене образному світо­сприйняттю.

У дитячій енциклопедії є розповідь про світоустрій, основою якого є атоми. Вони з’єднуються і роз’єднуються у певній послідовності, утворюючи все живе і неживе. А коли атоми конфліктують між собою, то випромінюють багато тепла.

Нашу станцію називають атомкою, бо там створюються умови  для штучного конфлікту атомів і отримання високої температури. Люди давно навчились перетворювати тепло на електроенергію.

Коли я вмикаю телевізор, то маю подякувати енергетикам за те, що він працює. Бо ж як тільки-но виникають перебої у електромережі, то від рідних часто чую фразу, що настав кінець світу. А й правда: не працює комп’ютер і електро­плита, холодильник і пилосос, праска і електрочайник, навіть домашній телефон замовкає і не світиться своїми лампочками. Відмовляється працювати принтер і ліфт. Місто поглинає темрява.

Ми запалюємо свічку і сидимо у пітьмі, немов печерні люди. По стінах бігає тінь таємного та не надто привабливого минулого. У коридорі рухаються силуети страшних динозаврів і змія-горинича (татко каже, що він тут жив і Горинь названа так з цієї причини). Мені ніяково, я тулюсь до кого-небудь і усвідомлюю, що без електрики жити страшно, і нехай краще буде на землі цивілізація. Радію, що «кінець світу», завдячуючи атомникам, буває не часто.

              Надія Гусарова,

учениця 3 класу НВК №3