Уклiн за подароване життя

У травневі дні село Солов’є, яке нині входить до складу місцевої громади Нетішина, як правило потопає у цвітінні вишень та яблунь. Легенький вітерець віхолою розносить округою опадаючі пелюстки. Над деревами стоголоссям гудуть працьовиті бджоли та джмелі. За традицією такої пори родина Моцюків з нетерпінням чекала батька Володимира Микитовича, який зранку, одягнувши святковий костюм, на вилогах якого позолотою відблискували військові нагороди, прямував у місто, щоб взяти участь в урочистостях з нагоди Дня Перемоги.

Останніми роками ветеран важко долав пішки «парадну» дистанцію, бо ж колишні рани і роки зробили свою недобру справу. Але Володимир Микитович мужньо тримався, як і шість десятків років тому, коли на прикордонній території прийняв перше бойове хрещення. А хіба стримаєш непрохану сльозу, яка мимоволі зринає під час покладання квітів біля пам’ятника полеглим землякам. Це сльози мужності та незламності.

Коли Володимир Моцюк повертався додому, свою кухарську місію встигала виконати дружина Анто­ніна. Тут, як мовиться, неписане правило: все найсмачніше - на стіл. У колі синів та доньок ветеран піднімав келих за своїх побратимів, які не дочекались переможного салюту, але головним тостом все ж таки було – «За мир!..»

- Прикро, що з кожним роком все менше і менше залишається на білому світі тих, кому вдалося пройти пекло Другої світової війни, - розповідає тренер комплексної дитячої спортивної школи профкому ВП ХАЕС Володимир Моцюк. - Вісім років тому у вічність пішов мій батько Володимир Микитович. Він для нашої родини назавжди залишиться взірцем мудрості та доброти. Я часто згадую дні, коли випадала нагода погомоніти за святковим столом.

А автору цих рядків свого часу також вдалося почути розповідь Володимира Микитовича про воєнні роки. Він ділився ними без пафосу, спокійно. За виразом  обличчя ветерана було зрозуміло, що спогади даються з болем у серці.

… Перший бій поблизу Коломиї на Прикарпатті для багатьох став і останнім. Під час масованої атаки фашистів Володимир Моцюк зазнав поранення та контузії. У важкому стані потрапив у полон. За колючим дротом Володимир не раз задавав собі запитання, як могло статись, що стільки солдат враз стали бранцями.

У концтаборах не бракувало поповнення. Більшість в’яз­нів в них опинялись не з власної волі: когось контузило, поранило, а дехто взагалі не мав боєприпасів, аби оборонятись. Полон – це пекло, в якому смерть щохвилини зазирала у вічі.

Моцюк  спочатку утримувався у Стані­славі, а потім потрапив у Братиславу, далі Кошіце. Серед полоненних поширювалась скупа інформація: здали Київ, Харків…

Пройшло трохи часу, і Володимир перестав здригатись від гавкання оскаженілих вівчарок, клацань затворів автоматів. Але не зміг звикнути до вигуків – “ахтунг”, “фоєр”. Вони пекельним лезом врізались у свідомість…

Володимир Моцюк народився в Солов’ї, що до 1939 року мало статус прикордонного села. Поряд стояла застава. Обстановка була особлива, кожен  житель  перебував під пильним   наглядом військових. Бувало, вийдуть косарі на луг, а біля них, дивись, неодмінно стоїть військовий. На­віть дітям не дозволялось у забавах близько підходити до кордону.

Після 1939 року, коли радянські війська зайняли територію Західної України, обстановка в Солов’ї не змінилась. Хоча радянсько-польський кордон проходив по річці Буг, за три сотні кілометрів від старого, ніхто не розформував попередні прикордонні застави. У Солов’ї прикордонників можна було бачити аж до початку Великої Вітчизняної війни. Щоб потрапити на територію, що донедавна контролювалась поляками, потрібно мати в наявності спеціальну перепустку. Принаймні, до сусіднього Острога без документів неможливо було дістатись ні на базар, ні до учительського училища, що організувалось у древньому місті 1939 року. Саме в цей заклад і вступив Володимир Моцюк. Хлопець не здогадувався, що військова уніформа, яку так любили розглядати дітлахи, згодо­м буде просочена кров’ю, потом і вогнем, що  не доведеться йому одержати диплом педагога­.

... 3-й Український фронт з боями ступив на територію Чехословаччини. У концтаборі, де перебував Володимир Моцюк,  було чути канонаду. Фашисти залишали позиції і відступали. Їх вже не цікавили полонені. Радості не було меж, коли на горизонті з’явились легендарні танки Т-34, полонених було звіль­нено.

Колишнім бранцям командування дало змогу  на фронті “кров`ю спокутувати провину”. Володимир Моцюк у передових частинах громив фашиста в Австрії. Згодом наслідки колишньої контузії вплинули на зір. Юнака перевели у медсанбат допомагати  виходжувати поранених. Володимир ще раз переконався, яке зло війна. Вона віднімала найдорожче – життя, багатьох робила каліками. На чужій землі виростали кладовища, на яких лежали Івани з Рівного, Вано з Тбілісі, Саїди з Ташкента…У Австрії Володимир Моцюк зустрів довгоочікувану Перемогу.

Коли Володимир Моцюк повернувся до рідного краю, на місці батьківського будинку застав згарище. Довелось все збирати, як мовиться, по крихті. Молодому чоловікові не бракувало працьовитості. Одного недільного дня 1950 року сільську тишу розбудили музики. Рідні та близькі за святковим столом вітали Володимира і Антоніну з весіллям. Не злякали молодих нестатки. Стали жити-поживати і добро наживати. Подружжя звело власну оселю. А там і зачастили лелеки. Вісім дітей виховали Моцюки. Батьківська любов і підтримка допомогла кожному обрати свою життєву стежку. Сини Петро та Микола працюють у гідротехнічному цеху ХАЕС. На електростанції трудяться також дочки Лідія і Валентина, а Марія вже на заслуженому відпочинку.

Не часто батьки бачили сина Івана, - він працює в Іспанії. У далекі краї довелось помандрувати і Василю. Він обіймає керівну посаду у житлово-комунальному об’єднанні міста Чита Російської Федерації.

Багато хороших слів можна почути про ще одного з роду подружжя Моцюків – Володимира. Він працює тренером комплексної дитячої спортивної школи профкому ВП ХАЕС. Наставнику є підстави гордитися своїми вихованцями, серед яких і провідні гравці у вищих футбольних дивізіонах. Юні нетішинські футболісти не раз доводили перевагу над одно­літками на різних стадіонах країни. Високі спортивні досягнення тренер не вважає самоціллю. Йому головне, щоб якомога більше діт­лахів долучались до фізичної культури та спорту, бо ж тема здорового способу життя стає все частіше актуальною у час тотального обмеження  активності сучасної молоді, яка щоразу більше часу проводить за комп’ютерними моніторами.

- На День Перемоги ми знову зберемось всією родиною, - каже Володимир Володимирович, - але тепер не доведеться скуштувати смачних страв, якими уміла частувати наша мама Антоніна Адамівна. Місяць вона не дожила до цієї урочистої дати. Хай пам’ять буде вічною усім батькам, яким вже не доведеться радіти успіхам своїх дітей, онуків, правнуків. Коли ми сядемо за поминальний обід, то неодмінно піднімемо келих «за мир». Сьогодні це дуже актуально.

Олександр Шустерук

На знімку: Володимир Микитович Моцюк з дружиною Антоніною, мамою Оленою та донькою Марією.