В Ганнополi вiдкрили меморiальну дошку Герою Радянського Союзу Iвану Андрощуку

Спогади про минуле примушують замислитися про майбутнє. Пам’ять про загиблих – це те, що робить людство мудрішим і благороднішим.

18 листопада в селі Ганнопіль відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Герою Радянського Союзу Андрощуку Івану Степановичу з нагоди 100-ої річниці від його народження. В урочистостях взяли участь заступник голови районної ради Петро Притуляк, керівник апарату райдержадміністрації Світлана Дзюнь, директор Славутського краєзнавчого музею Станіслав Ковальчук, Давид Гошкіс– журналіст, ветеран Великої Вітчизняної війни та інші.

 В ході заходу прозвучали спогади про відомого земляка, на честь нього були прочитані вірші. Голова сільської ради Олег Семенюк відзначив у своєму виступі, що на честь Івана Андрощука названа одна із вулиць с.Ганнопіль .

Світлана Дмитрівна від імені голови районної державної адміністрації побажала родині героя щастя, добробуту, щоб пам’ять земляків про подвиг свого односельця ніколи не згасала і надихала на добрі справи в ім’я нашої держави.

Останній бій

За період Великої Вітчизняної війни 67 наших земляків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Останнім його отримав танкіст Іван Андрощук, який відзначився на підступах до Рейхстагу, буквально за декілька днів до Перемоги.

Іван Андрощук народився 14 листопада 1911 року у багатодітній селянській родині в Ганнополі Славутського району. Він був старшим із шести братів, й аби допомогти сім’ї, рано почав працювати у місцевому колгоспі. Згодом закінчив курси трактористів та влаштувався на машино-тракторну станцію. У 1933 році Івана призвали до армії – строкову службу проходив на Далекому Сході, а повернувшись додому, працював воєнруком у Ганнопільській школі. У травні 1941 року його викликали на перепідготовку в літні табори під Харків, де як резервіста перевчили на танкіста. Там Іван й зустрів війну.

Врахувавши майстерність нашого земляка, на фронт його не відправили, а призначили інструктором танкового училища. Тепер він вже сам почав готувати танкістів на прискорених курсах. У серпні танкове училище разом з Харківським танковим заводом терміново евакуювали на Урал. Близько року старшина, а потім молодший лейтенант Іван Андрощук вчив танкістів у місті Златоуст Челябінської області. Регулярно він подавав рапорти із проханням відправити на фронт. Писав, що хоче захищати Батьківщину разом зі своїми братами, з яких четверо вже воювали. Але командування постійно давало відмову – війська освоювали новий танк Т-34, отож Іван Степанович, що знав техніку відмінно, потрібний був тут. Лише восени 1942 року дочекався направлення на фронт. Спочатку потрапив  під Москву. Потім, у 1943 році – на Воронезький фронт, де йшло формування танкових армій для вирішальної битви на Курській дузі.

Під Курськом

Саме під Курськом Іван Андрощук мав би отримати звання Героя – за відважний бій біля Білгородського шосе. Свій взвод (три танки Т-34) він розташував поблизу шосе, на найбільш імовірному напрямку наступу ворога. Танки ретельно замаскували, щоб не було їх видно: ні з боку шосе, ні з повітря. Іван роз’яснив бойові завдання кожному екіпажу, уточнив орієнтири для підтримуючої батареї артилеристів... І от почувся гуркіт моторів, з’явився стовп пилу на шосе: спостерігачі нарахували понад 70 танків і мотопіхоту. Іван терпляче чекав підходящого моменту, і коли фашисти вже в безпосередній близькості почали розвертатися для атаки, відкрив вогонь і підпалив головний танк німців. Слідом відзначилися й два інших екіпажі його взводу: задимілися ще два «Тигри». На шосе й на узбіччі утворилася пробка, інші німецькі танки почали роз’їжджатися по полю, але тут їх «накрила» вогнем наша протитанкова батарея. Так успішно була відбита перша атака, згодом друга, третя… Бій стих лише до вечора. Усю ніч миготіло світло фар з боку німців і доносився гуркіт тягачів, що відтягали у тил покручену техніку. Наші техніки теж ремонтували ушкоджені гусениці й двигуни. Зі світанком ворог знову пішов у атаку...

Наприкінці третього дня майже безперервних боїв, згадував Андрощук, взвод втратив усі танки й дві третини особового складу: «Смертельно втомлені й голодні. Я зібрав рештки бійців та вирушив в тил, на пункт формування. Смеркалося вже. Раптом у переліску нас зупинили автоматники. Підійшов офіер і, підсвітивши ліхтариком, перевірив документи. Я розгледів погони – НКВС. Офіцер, погрожуючи розстрілом, наказав нам, пораненим, втомленим, в обгорілих комбінезонах повернутися на позиції. Його не цікавило – чим воювати, коли техніка спалена, а у взводі із зброї залишилися на кожні четверо бійців один пістолет і гвинтівка із двома патронами». Так бійці відчули на собі усю невблаганність сталінського наказу № 227 «Ні кроку назад», коли на відповідальних ділянках виставляли загороджувальні загони НКВС, яким наказано було розстрілювати свої відступаючі війська. Ніхто, навіть, не взяв до уваги, що три дні три наші танки стримували сім десятків одиниць ворожої бронетехніки, знищивши близько п’ятнадцяти танків. Замість заслужених нагород та відпочинку, танкісти Андрощука вимушені були повернутися на поле бою, але вже як піхотинці… Ще через три дні, коли бої на цьому напрямку стихли, бійців взводу все-таки вивели з передової, а згодом перед усім батальйоном, подякувавши за стійкість і відвагу, відзначили орденами Червоної Зірки.

За мить до Перемоги

Потім наш земляк воював під Харковом, був поранений, але, повернувшись на фронт, у 1944 році отримав звання капітана та став командиром роти 64-ї танкової бригади. Саме ця бригада у квітні 1945 року однією із перших увірвалася до Берліна.

Рота Андрощука отримала завдання у складі 2-го батальйону просуватися по Берлінському шосе до каналу Ландвер, й далі до Бранденбурзької брами та Рейхстагу. Легко сказати – просуватись. Ділянки вулиць були заміновані, майже кожне перехрестя перекривалося артилерійським вогнем, у будинках – засіли з гранатометами «фаустники». В одному з боїв загинув командир батальйону, і командування перейняв Андрощук.

Отак, з боями у кожному кварталі, наші танкісти з 16 по 29 квітня дійшли до мосту через канал, за яким було рукою подати до Бранденбурзької брами та заповітного Рейхстагу. Але, на протилежному боці каналу, прямо навпроти мосту, німці влаштували потужний пункт оборони з гарматами та мінометами. Капітан Андрощук вирішив – зайнявши позиції, з усіх гармат відкрити вогонь по пункту оборони, а тим часом швидким ривком проскочити міст двома танками, за якими провести піхотинців. Але кого направити у прорив – питання до комбата було надважке. Він та всі його бійці знали – ще кілька днів, й війні кінець. А там – додому, до рідних, до мирного життя. Отож відправляти людей на загибель за таких обставин – морально було дуже важко.

Вагання комбата одразу зрозумів лейтенант М. Старовєров, який викликався йти у першому танку. У другий сів сам командир батальйону. Під прикриттям вогню, на максимальній швидкості, перша машина ринула по мосту, але на його середині була підбита вогнем ворожої гармати. Танк Андрощука, що йшов фактично впритул позаду першого, скинув палаючу машину з мосту у воду, надавши тим самим можли­вість екіпажу Старовєрова не загинути у полум’ї, а найголовніше – звільнив міст для атаки піхотинців. Через мить танк комбата, не збавля­ючи швидкості, врізався у позицію ворожого пункту оборони, потрощивши гусеницями вогневі точки першої лінії. За танком увірвалися наші бійці та пройшли інші танки. Зав’язався бій, у якому бата­льйон Андрощука знищив 7 танків, 4 штурмові гармати, 6 бронетранспортерів, 6 арти­лерійських гармат та понад 700 солдат. До вечора передостанній рубіж обо­ро­­ни до Рейхстагу був роз­громлений, а вже наступного дня – 1 травня 1945 року над його куполом замайорів червоний прапор… 

Капітан Андрощук зуст­рів Перемогу у госпіталі. Там 31 травня 1945 року йому вручили указ про присвоєння звання Героя Радянського Союзу, орден Леніна й Золоту Зірку. В указі написано: «За бої, проведені по розгрому ворога в Берліні й за виявлену при цьому особисту мужність». Але, напевно, це була й оцінка всієї його служби – згадайте бій під Курськом, що також був вартий звання Героя.

Одужавши після поранення, Іван Андрощук залишився в армії. Після дванадцяти років служби оселився у Дніпропетровську, але не­одно­ра­зово навідувався й у рідний Ганно­піль. Пішов з життя Герой у 1999 ро­-ці, проте його подвиг залишиться у пам’яті наступних поколінь назавжди.

Сергій Єсюнін