У Нетішинському міському краєзнавчому музеї генеральний директор Хмельницької АЕС Андрій Козюра передав документи колишнього очільника електростанції, народного депутата України другого скликання Миколи Дудченка директору музейного закладу Оксані Кононюк.
Знайомство Андрія Козюри із місцевим музеєм розпочалося із екскурсії виставковими залами музею.
Особливий акцент під час оглядин було зроблено на етапах розбудови сучасного міста та діяльності Хмельницької АЕС.
Андрій Ростиславович висловив задоволення від роботи, яку здійснюють місцеві науковці та запевнив у продовженні плідної співпраці музейників та атомників.

 

В гостях у Миколи Дудченка

Миколу Петровича добре пам`ятають у Нетішині й на Хмельницькій АЕС, долю з якою пов”язав у червні 1985 року, ставши тут першим начальником реакторного цеху. Це була його стартова посада в українській атомній енергетиці і на нашому підприємстві. Наступними стали – заступник головного інженера з ядерної безпеки, головний інженер. Деякий час працював у Держкоматомі, був народним депутатом Верховної Ради України 2-го скликання. Та ще до завершення каденції залишив парламент і повернувся на Хмельницьку АЕС, де більше року був її директором, після чого очолював «Енергоатом», працював на інших посадах у компанії.

Сьогодні М.П.Дудченко на пенсії, мешкає у мальовничому селі на Житомирщині, де облюбував свого часу місцину під дачу. Перебираючи свої записи та архівні матеріали, він натрапив на документ, який вважає за потрібне передати у Нетішинський міський краєзнавчий музей. Зовні це нічим не примітний зшиток аркушів формату А4 друкованого тексту. Та якого! Це ж бо ніщо інше, як проект Конституції України, схвалений Тимчасовою спеціальною комісією з його доопрацювання, датований 15 червня 1996 року. Комісія під головуванням Михайла Сироти створена була 5 травня того ж року, про що свідчить відповідна Постанова Верховної Ради України, і налічувала вона майже 30 депутатів з різних фракцій і груп.

Поміж відомих українському суспільству політиків Володимира Стретовича, Романа Безсмертного, Ігоря Юхновського, Вадима Гетьмана, Івана Зайця, Сергія Соболєва та інших значиться і Микола Дудченко. Депутатам належало доопрацювати проект Основного закону, внесений Конституційною комісією разом із зауваженнями і пропозиціями суб`єктів законодавчої ініціативи. Важка то була робота, втім скрупульозний постатейний аналіз і безкінечна битва аргументів дали свій результат, члени комісії, серед яких і Микола Дудченко, поставили свій підпис на проекті Конституції, тим самим увімкнувши зелене світло для її розгляду в парламенті. Проект зазнає багато змін і правок, голосування буде під загрозою зриву, гострі суперечки у парламентському залі триватимуть усю ніч.

Важка та ніч конституційна

Нічні баталії в українському парламенті перед прийняттям важливих для країни рішень вже стали традиційними – так не один бюджет на світ з`явився. Але конституційна ніч за своїми очікуваннями, напругою і драматизмом все-таки претендує на своєрідну першість.

- Якою та ніч була для вас, Миколо Петровичу?- цікавлюся.

- Важкою, нервовою, хотілося спати.

Але було не до сну. У сесійному залі, як у потривоженому вулику, було неспокійно, вирували гарячі пристрасті, «билися» за кожне слово і кожну кому у запропонованому тексті. Єдності не намічалося, та й звідкіля їй було взятися у такому неоднорідному політичному середовищі. За словами співрозмовника, депутатський корпус умовно ділився навпіл на тих, хто тривалий час перебував у владі і не мав наміру поступатися своїми позиціями і принципами, і тих, хто нею марив, роблячи перші кроки на шляху до владного олімпу. Відтак у кожної з цих груп свої розрахунки й підходи, свої погляди на законотворчість і нову українську Конституцію. Не варто забувати й про ідеологічні розбіжності: що відстоювали лівоцентристи, категорично не сприймали представники партій правого толку. Аргументи демократичного крила парламенту, що червоне  полотнище для розлюченого бика на арені. З кожною хвилиною все очевиднішим ставав факт відсутності голосів за прийняття Конституції. Дискусія  наростала і заганяла її учасників у глухий кут, депутати почали залишати зал, все йшло до зриву голосування. Безвихідь, розпач.

Одним із чинників, який спрацював на пошук компромісу і результативне голосування, на переконання М.П.Дудченка, став ультиматум Президента Леоніда Кучми: «Не буде Конституції, розпущу Верховну Раду». Над ранок порожні депутатські крісла перестали бути такими, ще трохи словесних баталій, і ось воно, голосування. За результатами поіменного голосування, проведеного 28 червня 1996 року о 9 годині 33 хвилини, опублікованого в парламентському журналі «Трибуна» (№9-10, 1996) у ньому взяли участь 387 народних депутатів. Своє «так» новій Конституції сказали 338, проти були 18, утрималися п'ятеро, не голосували 26. Та яку б позицію не займали депутати у ту доленосну для країни мить, усі без винятку, як зауважив Микола Петрович, дружно стали в ряд для спільного фото на згадку про історичну подію в політичному житті незалежної України.

У своїй розповіді про ті пам'ятні дні наш візаві не раз посилався на книгу свого колеги по парламенту Вадима Гетьмана «Як приймалась Конституція України». Захотілося прочитати цей публіцистичний нарис, який відразу після виходу у світ, набрав великої популярності. Варто зауважити, що результати остаточного голосування за Конституцію України, викладені автором, дещо різняться з протокольними даними, опублікованими «Трибуною». А опис нічних подій, високе художнє слово, власні оцінки і враження не можуть залишити читача байдужими.

«Роздрай» залишився, Золоте рало шукаємо

Учасник розробки Основного закону, він же автор цікавих нотаток про всі конституційні перипетії, Вадим Гетьман вдається у своєму нарисі до цікавих образів. Деякі взяті із розповіді, що відклалася у дитячій пам'яті, про Золоте рало, за допомогою якого колись буде виоране щастя для рідного краю.

«…Алегорія Золотого рала пригадалась мені у сесійному залі Верховної Ради, під час палких дискусій про причини наших сучасних негараздів. В уяві раптом так виразно постало засмічене бур'янами поле, яким із краю в край іде, нарізаючи великі скиби чорнозему, плуг. Чи не так має статись і в нашому державному житті? Де ж те Золоте рало, яке змінить на краще все довкіл нас, змінить нас самих, калічні наші уявлення про життя, працю, про наші права і обов'язки? Єдине – вона, нова наша Українська Конституція спроможна зробити це. Але її треба здобути, вибороти, вигранити, запровадити в життя!..

Вже у жовтні 1993 року проект Конституції України, що пройшов всенародне обговорення і увібрав у себе більш ніж 2 тисячі пропозицій і зауважень, був готовий для внесення його на розгляд Верховної Ради України. Та не все було так просто, як здається тепер.

Економіка і політика завжди йшли поряд. Політична невизначеність і економічна безалаберність молодої держави призвели до ситуації, яка морякам відома під назвою «роздрай», коли двигуни на морському судні розпочинають одночасно працювати в різних напрямах і судно втрачає будь яку керованість. Щось подібне відбувається і в нашій державі, особливо в сфері економіки і фінансів, де про синхронність дій різних гілок влади поки що можна лише мріяти.

В той же час беззаперечна істина полягає в тому, що процес виходу України з кризи можна прискорити, якщо кожен стане займатися своєю справою.

Президент, як глава держави і гарант Конституції, забезпечить в державі верховенство Закону і покаже в цьому особистий приклад; Верховна Рада України відмовиться від постійного втручання у справи виконавчої влади і цим сприятиме процесу прискорення реформування економіки; Кабінет Міністрів України в межах визначеного Верховною Радою і Президентом економічного азимуту візьме на себе всю повноту відповідальності за наслідки своєї діяльності, критерієм якої буде лише один показник – поліпшення життєвого рівня населення».

Пророчі слова, погодьтеся, які не втратили своєї актуальності через десятиліття. Перечитуючи написане В.П.Гетьманом, розумієш якого високого мислителя втратила в 1998 році Україна, не захистивши його від підступної кулі вбивці.

Еліти голосу не чути

Від голосування за Конституцію поволі переводимо діалог на інші теми, цікавлюся думкою Миколи Петровича про якість українського парламентаризму, чи став він з роками більш зрілим, прогресивним. Відповідь – ні. Має на те своє пояснення – мовчить українська еліта, немає її. Ту, що була при комуністах, за його словами, люстрували, хтось перефарбувався в інші кольори, прилаштувався. І такі хамелеони не краща частина еліти. Нове покоління також не проявило себе як би того хотіло суспільство, добре освоївши теорію бізнесу, молоді люди зосередились саме на цьому, не надто вникаючи в процес державотворення. Аби сформувалася нова мисляча еліта, здатна брати на себе відповідальність за країну і її людей, потрібен час. Бо мало добре знатися на ремеслі, яким займаєшся відповідно до свого фаху, треба мати державницьку позицію. Не кожному дано.

Принагідно запитую чи збереглася еліта в нашій галузі.

- Думаю, так. На технічному рівні, без сумніву.

- А на управлінському, на міністерському рівні, скажімо?

- Нам належить пройти важкий шлях формування української еліти на всіх напрямках, і суспільство має дозріти до змін, більш наполегливо відстоювати свої конституційні права та суворо питати  з керманичів за негідну державних діячів поведінку.  Чинити всупереч встановленим правилам, не за законами моралі і справедливості – риса тимчасових правителів.

Двічі в одну річку не входять

Колишній народний депутат від 408 виборчого округу Микола Дудченко стверджує, що ніколи не помишляв вдруге балотуватися до парламенту, бо «політика, то не моє». Хоча довіру людей намагався виправдати, не ухилявся від законотворчого процесу, не бігав із фракції у фракцію, збираючи собі політичні бонуси, залишаючись із Селянською партією України. Такий наказ йому дали виборці, передусім керівники селянських господарств, які активно підтримали кандидатуру М.П.Дудченка у передвиборних перегонах.

Він пішов з політики, але не перестав бути державником, не перестав вболівати за справи в країні, не перестав слідкувати за тим, які суперечки точаться довкола необхідності внесення змін у Конституцію. Так, вона недосконала і не могла бути такою через компроміси, на які довелося йти, аби за неї проголосували депутати з різних політичних таборів. На його думку, змін потребують розділи, які стосуються прав і обов'язків громадян (цинічно виглядають сьогодні безплатне право на освіту чи лікування, наприклад, йдучи врозріз із дійсністю), органів місцевого самоврядування, подвійного громадянства. Називаючи себе оптимістом, вірить, що конституційний процес завершиться успішно. Дискусій, звісно, не уникнути, але це цілком природно. Через палкі дискусії він не раз проходив у сесійному залі й парламентських кулуарах, коли вирішувалися надто чутливі для країни питання. Дискутував на початку 90-х з активістами, які виступали проти атомної енергетики, добившись мораторію на спорудження нових енергоблоків. Поділяє думку, що нові потужності на майданчику Хмельницької АЕС потрібні. Бо це майбутнє міста, приплив нових сил у трудовий колектив атомників. Але рішення має прийматися на основі наукових обгрунтувань і розрахунків, готовності держави реалізувати цей проект.

Ольга Сокол