В життя дорога повела iз вiдомого села
Щоб потрапити з Нетішина до Чорного моря, потрібно подолати, як мінімум, сім сотень кілометрів. Дорога в Крим сягає тисячі кілометрів. Але економіст енергоремонтного підрозділу Світлана Батик щороку під час відпустки мандрує до моря, бо обожнює морську стихію. Під лагідним південним сонцем знаходиться час для змістовного відпочинку, який приносить винятково позитивні емоції та дає можливість помріяти про життя-буття.
У родині Батиків є неписана традиція у вільний від основної роботи час їхати на Кримський півострів. За два десятки років вони добре вивчили географію місцевості навколо Феодосії, Ялти, Алушти, Алупки, Судака. За словами Світлани Всеволодівни, кожна поїздка допомагає більше пізнати історію держави, відкрити неповторні краєвиди, притаманні цій місцевості. Але найбільшим скарбом є спілкування з людьми.
Дитинство Світлани Батик пройшло далеко від моря, у селі Пересопниця Рівненського району. Проте тут була своя водна стихія – кілька колгоспних ставків, де на промисловій основі розводились коропи, карасі. Одного разу Світлана з подружкою Аллою вирішили спробувати впіймати рибину. На диво, на гачку затріпотів карасик розміром в долоню. Відтак риболовля стала захопленням. Дівчата у вільний час намагались сховатись в очереті від пильного ока охоронців ставків, а через кілька годин на подвір’ї можна було почути аромат рибних страв.
У Пересопниці була лише початкова школа, тому згодом для Світлани довелось продовжувати навчання у сусідньому селі. До науки вона ставилась з великою відповідальністю, і батьки були раді гарним оцінкам дівчини. Наступний після школи етап - сільськогосподарський технікум,- їй вдалось закінчити із «червоним» дипломом.
Трудова біографія Батик розпочалась у колгоспі «Промінь» Корецького району на Рівненщині. Тут вона займалась бухгалтерським обліком. Згодом доля звела із майбутнім чоловіком Юрієм, який в господарстві обіймав посаду головного інженера.
До Нетішина подружжя Батиків було направлене 1985 року за комсольською путівкою. Як пригадує Світлана Всеволодівна, під час спорудження міста енергетиків на такі документи мало звертали уваги, головне, щоб приїжджі мали відповідні спеціальності. Жінка влаштувалась у відділ робітничого постачання. У 2002 році почала виконувати обов’язки оператора електронно-обчислювальних машин цеху централізованого ремонту, а після його реорганізації їй було довірено посаду економіста в утвореному енергоремонтному підприємстві.
Світлана Всеволодівна знайшла можливість без відриву від виробництва закінчити Хмельницький національний університет. До навчання поставилась, як і раніше, з відповідальністю, і вдруге отримала «червоний» диплом. Знання допомагають успішно справлятись з покладеними на неї обов’язками.
- Від якісних і своєчасних ремонтів залежить безпека ХАЕС,- розмірковує Світлана Батик. - Велике значення має також відповідне ведення документації, проведення фінансових розрахунків на кожну ремонтну кампанію. Мені приємно, що колеги планово-економічного відділу енергорремонтного підрозділу добре справляються із виробничими завданнями.
Колектив станційних ремонтників став рідним для чоловіка Світлани Всеволодівни Юрія Леонідовича, а також для сина Андрія. Про них тут відгукуються добрими словами. Це, звичайно, приємно для дружини і мами. Атомній енергетиці присвятила частину життя і її донька Іванна, яка працює інженером в цеху теплової автоматики та вимірювань. Вона підтримала сімейну традицію і магістратуру закінчила з «червоним» дипломом.
Коли Світлана Батик жила у Пересопниці, гадки не мала, що село невдовзі стане знаменитим на весь світ. Саме тут у середині ХУІ століття було створено рукописний шедевр – Пересопницьке Євангеліє. На цій святій книзі Президенти незалежної України присягають на вірність її народу. Цей факт є підставою для гордості жінки за свою малу батьківщину.
Нещодавно Світлана Всеволодівна взяла участь в урочистостях з нагоди 450-річчя Пересопницького Євангелія. Тоді у її рідному селі побував і Президент України Віктор Янукович.
- Я можу порадуватись за своїх земляків, бо живуть вони у місцевості, яка стала національною святинею,- каже Світлана Батик,- за кілька років у Пересопниці відбулися помітні зміни – дороги заасфальтовано, вулиці прикрашають красиві ліхтарі, в селі зведено музейний комплекс, в якому відтворено історію написання відомої священної книги. Такі обставини примушують більше цікавитись історією нашого народу, його культурними та мистецькими традиціями. Свято у рідному селі я розцінюю як подарунок долі.
У вільний від роботи час Світлана Батик приділяє увагу народно-ужитковому мистецтву – вишиває рушники, серветки. Вже постаралась, щоб було чим і сватів пов’язати, бо сподівається на щасливу долю своєї донечки. Адже власне щастя залежить від щастя близьких та рідних людей.
Олександр Шустерук
Фото Валерія Валуєва
Пересопницьке Євангеліє
29 серпня 2011 року виповнилось 450 років від дня завершення написання в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район) Двірецько-Пересопницького Євангеліє. А розпочали його писати в серпні 1556 року монахи Свято-Троїцького монастиря в с. Двірець (нині Ізяславський район Хмельницької області).
Про цю подію творці Першокниги – архімандрит Григорій та писець Михайло Василієвич – залишили запис на третьому аркуші книги «...А почалось єсть Писати Сїє Євангелїє року 1556-го. місяца авгоста 15. На дєнь Оуспєнїа Присвятыя наша Богородица и Прісно Дївы Марїа».
Пересопницьке Євангеліє – це рукописна книга великого розміру, фоліант з 482-х аркушів, тобто 964-х сторінок, вагою понад 9 кг. Написана на пергаменті доброї якості, чудово збережена. Оправлена в дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.
Рукопис є одним з перших серед відомих дотепер перекладів Святого Письма українською літературно-писемною мовою середини ХVІ століття. За складом тексту це – четвероєвангеліє. Книга свого часу то зникала, то знову з’являлась, нею володіли різні історичні постаті, а нині вона зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського.
Як стверджують історики, переклад Євангеліє на українську мову розпочато з ініціативи дружини князя Кузьми Івановича Заславського (Жеславського) Настасії Юріївни, яка походила з роду Гольшанських (Ольшанських), а потім під ім’ям Параскеви була ігуменею Двірецького монастиря.
Творці Двірецько-Пересопницького Євангелія залишили у книзі достатньо інформації, яка вказує на час та обставини написання книги, на місця, де вона створювалася, називає тих, хто фінансував цю працю та виконував її. Проте вони не могли передбачити, що через чотири з половиною століття творіння їх рук стане національною святинею, але від святих обителей, де писалася українська Першокнига, не залишиться на землі й сліду. І лише із самого Євангелія можна буде дізнатися про те, що у Двірці був колись Свято-Троїцький монастир, а у Пересопниці – монастир Різдва Пречистої Богородиці.
Пересопницьке Євангеліє зберігалося в Полтавському історико-краєзнавчому музеї. Обминули цю пам’ятку і всепоглинаючий антирелігійний терор 30-х, і пекельний вогонь Другої світової війни. Евакуйоване у Башкирію, Євангеліє після звільнення України від фашистів потрапило до фондів музею-заповідника Києво-Печерської лаври. Там воно зберігалося не в найкращих умовах, бо професор С.І. Маслов у 1947 році виявив його під східцями... на купі якогось непотребу. Саме його зусиллями Першокнига і потрапила до Інституту рукописів, ставши одним з найцінніших раритетів серед 700 інкунабул (найдавнішими вважають клинописні тексти третього тисячоліття до нашої ери), що зберігаються у фондах Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.
Віктор Войковський
