Вершини кличуть, їх не оминуть
На цю недугу страждають мільйони людей. Вона невиліковна і... прекрасна, бо кличе людину до незвіданого, заставляє переборювати несміливість, вчить дивитись на світ розкритими очима. Це хвороба до мандрів, і вона носить назву Всесвітнього дня туризму та затверджена Генеральною асамблеєю Всесвітньої туристичної організації у 1979 році в іспанському місті Торремоліно. Безпосередньо це свято працівників туристичних компаній, музейних співробітників, утримувачів готелів - всіх тих, хто професійно забезпечує повноцінний відпочинок.
Чимало працівників Хмельницької АЕС давно страждають на цю недугу. Одні мандрують за путівками у різні міста країни та за кордон, інші - пішки, на велосипедах, мотоциклах, інших засобах пересування дістаються у найзаповітніші місця, аби насолодитись втомою, новими краєвидами, спілкуванням з друзями та іншими людьми. Цього року кілька груп ентузіастів здійснили сходження на Говерлу та Петрос, пройшли гірськими масивами Криму та Карпат, побували у інших гарних куточках країни.
Кілька років тому ген непосидючості проснувся у Володимира Івановича Софіюка. До власного шістдесятилітнього ювілею він вирішив сходити на найвищу точку Європи – гору Ельбрус. І таки підкорив вершину!
Як згодом згадував – так ніколи в житті не мерз, але й ніде не бачив таких яскравих зірок.
Цьогоріч знову не втримався, і з друзями та знайомими запланував ще раз підкорити вершину Ельбрусу. Тільки не західну, а східну, бо в горах вже який місяць триває антитерористична операція і південний схил, яким минулого разу ентузіасти піднімались на одну з вершин цього високогірного вулкана, закритий для туризму. Пости прикордонників та МНС знаходяться і на східному боці Ельбрусу, і у військових слід відмічатись за всіма правилами.
Але попервах належало дістатись до підніжжя. Їхали з Кисловодська на машині. Спочатку більш-менш звично, а далі – екстрімно, коли колеса мало не повисають над кілометровими проваллями. Одним словом, натерпілись страху більше, ніж на гірській стежці.
Нарешті відмітка 2500, де і відбулась реєстрація групи. Тоді підйом до висоти 2800 на майже рівне плато. Це колишній німецький аеродром. Тут адаптувались до гірських умов, аби вранці здійснити перехід на висоту 3800, у штурмовий табір. Розріджене повітря, висока сонячна радіація, яка спроможна опалити руки і осліпити людину, важкі рюкзаки з усіма необхідними для життя в горах пожитками – це неабиякі труднощі, що їх долає турист.
Трохи історії. Перше сходження відбулось 22 липня 1829 року одним з провідників російської військової експедиції Кіларом Хашировим. В складі експедиції були відомі вчені того часу академіки Купфер, фізик Ленц (гірська гряда названа на честь вченого), ботанік Мейє та інші.
З групою козаків Купфер та ряд інших вчених дістались висоти 4270 метрів і звідси повернули назад. Сходження продовжили Ленц та козак Лисенков, два провідники – Хаширов та Соттаєв. Дійшовши сідловини у 5300 метрів, Ленц, Лисенков та Соттаєв стали спускатись в табір. Кілар Хаширов дістався східної вершини, і керівник експедиції генерал Ємануель, побачивши в бінокль на вершині людину, наказав бити в барабани та палити з гвинтівок.
Отже, на висоті 3800, де починається льодовик, влаштували табір. Там переночували і вранці, без рюкзаків, взявши лише альпіністське спорядження, здійснили з метою акліматизації сходження до висоти 4800 метрів. Біля скель Ленца помилувались краєвидами і благополучно повернулися у табір. Прогноз погоди був гарний, тому третього вересня о першій годині ночі група вирушила на штурм Ельбрусу. Крім наших земляків пішли на штурм поляки, голандці, башкіри та німці.
Не встигли пройти 300-400 метрів, погода різко зіпсувалась, подув різкий пронизливий вітер. Володимир Софіюк змушений був крім печаток одягати рукавиці, які заздалегідь були закріплені на лижних палках. Коли турист став одягати рукавицю, з неї випорснув горобець, який, вочевидь, там грівся. Доля горобця невідома, хоча він різко чкурнув униз. А групі необхідно було підніматись вверх.
Довелося йти у суцільній завірюсі, видимість впала до 1-3 метрів, температура знизилась до мінус 15 градусів. Найгіршим було те, що не було видно жодних орієнтирів – лише лід і сніг. Рухалися вздовж спеціальних маркерів, які навіть вночі світяться і розміщені вони через 30 метрів.
Зупинялись через кожні 50 кроків, а ближче до вершини й частіше, щоб відпочити, «надихатись» розрідженим киснем. У таких неймовірно важких умовах об 11 годині група з п’яти альпіністів піднялась на східну вершину Ельбрусу (5621 м), яка на 21 метр нижча за західну, і знаходиться від останньої на відстані приблизно 3 кілометри. На її штурм не вистачило у наших земляків ніякої енергії.
Один з учасників сходження острожанин Аркадій Аврам засвідчив, що було дуже важко. Під час руху обговорювалась можливість повернення, але більшістю голосів вирішили, що навіть за такої несприятливої погоди необхідно продовжити сходження. До речі, інші штурмовики повернулись, аби перечекати негоду. У штурмовому таборі спостерігали картину, як чотирьох туристів спускали вниз через настання кесонної хвороби. Двоє так-сяк рухались, тримаючись за провідників, а двох спускали на спеціальних санчатах по крутих схилах, аби внизу надати їм кваліфіковану допомогу.
- Враження незабутні, адреналіну вистачить на кілька років, - констатує А.Авраам.
Надзвичайну картину спостерігали туристи, коли внизу під ними ходили грозові хмари, метушились заграви блискавок і гримів грім. А вони, немов Олімпійські боги, милувались цією незвичною картиною.
З подорожі на Ельбрус запам’яталось, що, піднімаючись на вершину, українсько-російська група альпіністів врятувала від загибелі на висоті приблизно 5000 метрів двох поляків, які збилися з маршруту.
Підкоривши Ельбрус, альпіністи наступного року мають намір здійснити сходження на Казбек (5033 м).
На знімках: В.Софіюк та учасники групи під час сходження та на вершині
