Вершини та звершення Миколи Панащенка

Трудова діяльність Миколи Сергі­­- йовича Панаще­нка звична, як для атомника. Закінчив фізикотехніч­ний факультет Томського по­лі­тех­ніч­ного інституту. З 1978 року і до кінця 2004-го на різних посадах на Рів­нен­ській АЕС. Далі – керівник Хмельни­цької АЕС. За чверть віку пройшов шлях від інженера теплофізичної ла­бораторії до заступника директора станції з питань безпеки.

«Переможець соці­­аліс­­ти­­­ч­­ного змагання 1980 року», «Кращий інженерно-технічний працівник» 1983 і 1985 років, «Ударник оди­надцятої п’ятирі­чки», «Кращий молодий раціо­налізатор РАЕС 1986 року», «Відмін­ник атомної енергетики», «Відмінник енергетики України». Його портрет неодноразово заносився на «Дошку пошани­» ВП РАЕС. У книзі «Спалах» гарні слова на адресу­ молодого колеги сказав тодішній директор РАЕС Володимир Коровкін. Знаходимо прізвище М.Панащенка серед «пускачів» першого та наступних енерго­блоків Рівненської АЕС. Його досвід і знання у цій царині були доречні під час пускових робіт на  другому енергоблоці ХАЕС, куди Микола­ Сергійович був направлений в якості наукового керівника пуском, до речі, першого з вітчизняних фахівців, бо рані­ше це були зарубіжні представники.

Саме у 2004-му він відзначений знаком «Відмінник енергетики України», орденом «За заслуги» III ступеня­, відзнакою «За спорудження 4-го блока Рівненської АЕС».

У одному з перших інтерв’ю в якості генера­льного директора на ХАЕС Микола Сергійович визначив серед пріоритетів людський фактор. «Вважаю за необхідне в процесі роботи приді­ляти увагу підвищенню авторитету керівників, в основному технічної служби. Будемо намагатись­ ставити роботу колективу на плановий характер», - це кілька тез з тієї бесіди. Намічав керівник покращити роботу в царині стосунків з радами зони спостереження, вивести станцію на солід­ний рівень безпеки тощо.  Саме під його керівниц­твом станція за підсумками 2013 року була визна­на кращою в галузі. Нині на життєвому календарі Миколи Сергі­йо­вича  дата – 65 років.

Випускник середньої школи із сибірської глибинки перший крок у ядерну енергетику зробив у Томському політехнічному інституті, який за­кінчив з відзнакою і вирішив поїхати працювати в Україну. Хоча учень десятого класу Микола Панащенко мріяв спочатку про небо…

Зі спогадів про давноминулі дні, події і вчинки, які  гартували характер, про те, що дороге і незабутнє – в ін­терв’ю з одним із найвідоміших атомників України.

- Уявляли себе за штурвалом військового літака?

- Небо завжди вабило, тому я подав документи у Барнаульське вище військове льотне училище. Проте медична комісія не рекомендувала мене в цей заклад. У той час старший за мене мій шкільний товариш, який навчався на фізико-технічному факультеті Томського політехнічного інституту, мене ніби зарядив романтикою нових АЕС. Відтак я і вступив на цей факультет за спеціальністю «фізичні енергетичні установки».

- Унікальність професії атомника ви усвідомили вже в інституті?

- Спочатку я зрозумів, що це –справді моє. І чим далі, тим більше переконувався у цьому. То – доля…

Я вперше в інституті побачив дослідний ядерний реактор. Він саме працював на фізичному рівні потужності і там була можливість через товсте скло спостерігати, як світиться активна зона – це яскраве біле світло, воно змінюється, стає синім, фіолетовим, переливається  всіма кольорами. Ця картина в мене і досі перед очима. Я був, чесно кажучи, вражений. Ми тепер розуміємо, що в наших реакторах ланцюгова реакція проходить не в темноті, а там яскраве-яскраве світло. Тобто електрони, які рухаються в середовищі води, скидають тут свою енергію у вигляді видимого світла, щоб не рухатися зі швидкістю більшою ніж швидкість світла.

Практику перший раз я проходив в Інституті ядерних реакторів у волзькому Димитровграді. А вдруге – на Білібінській АЕС. Тут мене вразило: краса природи крайньої Півночі, чудові люди, які там працювали, взаємовідносини між ними…

- Згадаймо останній рік навчання, захист дипломної роботи. Яка, до речі, була її тема?

- Тема на той час була актуальна: «Вплив опромінення швидких нейтронів на температурно-частотні характеристики кварцових резона­торів». Кварцові резонатори – це елементи радіозв’язку. Треба було встановити, яким чином змінюється частота зв’язку з космі­чним об’єктом, якщо він і елементи радіозв’язку опромінюються швидкими нейтронами. Джерелом швидких нейтронів у космосі може бути лише ядерний вибух. Тобто, незахищені супутники можна легко вивести з ладу, зірвавши десь поблизу ядерний заряд, і тоді зв’язок втрача­ється, так що й знищу­вати супутника вже не треба…

- Це була «закрита» тематика?­

- Ні, хоч кафедра, до якої я був прикріплений, була «закритою», мала свій номер 12. Моїм завданням було змоделювати на обчислювальній машині, написати програми для того, щоб розрахувати температурно-частотну характеристику кварцового резонатора в залежності від кута нахилу по відношенню до головної оптичної осі кварцового кристалу. Подібною роботою займалися дипломники і до мене, але не вдавалося з моделюванням, зі створенням математичної програми, хоч була відома відповідна формула в підручниках. Коли намагалися запрограмувати, виходила абракадабра. Я довго ламав голову: чому так? Знайшов три книги, де формула була однаково написана. В одній із книг зауважив примітку, що цю формулу вивів професор Павлов у своїй монографії 1936 року випуску. Я замовив її у нашій бібліотеці, як не дивно, вона була у сховищах, розкрив відповідний розділ, і тут – розчарування: формула зображена в такій же конфі­гурації, як і в попередніх книгах. Я був у відчаї... Але там написано було, що Павлов цю формулу вивів з формули поверхні еліпсоїда обертання, в якому осі еліпсоїда співпадають з оптичними осями кристалу кварцу. Я за 15 хвилин повторив його шлях і побачив, що при друкуванні книг була допущена помилка: дужка поставлена за всім виразом, а потрібно було її розмістити перед знаком –1. Коли я виправив, то характеристики вирахував блискавично і робота була врятована.

- Як відреагували керівники?

- З одного боку, їх шокувало, що у помилковому вигляді формула «перекочувала» в усі три книги, а з іншого, раділи, наче з відкриття…

Отже, дипломну я захистив на «відмінно». Її направили на виставку досягнень народного господарства в Москву, де вона була нагороджена відзнакою. Пізніше, у 2006 році, я у Томську зустрічався із Валерієм Павловичем Кривобоковим, який був у мене керівником її, і він сказав, що на основі моделі кварцового резонатора,­ яку я розробив, створено стандарт для перевірки радіотехнічних виробів космічної промисловості, і всі апарати, які в останні 20 років існування Радянського Союзу відправляли в космос, перевіряли на стійкість і придатність саме у відповідності із цією моделлю. Суть її у тому, що навіть як і станеться ядерний вибух близько від космічного об’єкта і останній від нього не постраждає, то, знаючи закон змін частот, можна відновити зв’язок. Тобто,­ стійкість в умовах жорсткого нейтронного випромінювання гарантовано.

Оскільки я єдиний із групи закінчив інститут із дипломом з відзнакою, то йшов на розподіл першим і мав право вибору. Тому зупинився на про­позиції поїхати на Рівненську АЕС, де мали ввести­ в дію реактори ВВЕР-440, 213-ої моделі (тоді станція мала назву «Західно-Українс­ька АЕС»).

Начальник відділу кадрів повів мене особисто до директора РАЕС Володимира Олександровича Ко­ровкі­на. Недовго говорили, розпитував про Томськ (до того він працюв­ав директором ТЕЦ у Томську-7), про батьків. Відтак я став працювати у реакторному цеху, а потім у теплофізичній лабораторії.

- Чи вистачало вам тоді знань, щоб виконувати доручену роботу? Чи доводилося вчитися, як мовиться, заново?

- Кожне завдання, яке ставилося переді мною в житті, вимагало вчитися. Якщо інженер хоче бути успішним, він повинен вчитися. Не інакше. Коли хтось каже, що знань йому вже не треба, їх вистачає, то він зупинився у розвитку і закис, зупинився… Незадовго після мого приїзду на РАЕС мене послали стажуватися на діючу Кольську АЕС. Я тут виконував функцію контролюючого фізика під час перевантаження ядерного палива першого і другого енергоблоків – там ВВЕР-440/В-230, тільки без шахти локалізації аварії.  Добре пам’ятаю своїх наставників Миколу Дещеню, Юрія Питкіна.

Мені довелося використати не один загальний зошит, щоб занотувати все, що там вивчив. Це стосувалося знань про активну зону, її розрахунків, коефіцієнтів нерівномірності енерговиділення. Такий багаж мені потім дозволив почати працювати не з «нуля».

Коли був начальником ядерної фізичної лабораторії на РАЕС, то всім своїм співробітникам рекомендував вчитися програмуванню на обчислювальній техніці.

- Коли ви вперше усвідомили рівень особистої відповідальності?

- Відповідальність – це, так би мовити, сестра тих обов’язків, які я виконував. Перша моя  посада – контролюючий фізик. Робота в зміну, пов’яза­на з ядерним паливом, це непрос­тий етап роботи.

Моїм завданням були розрахунки потужності активної зони по погріш­ностях, зовнішнє забезпечення системи внутрішнього реакторного контролю, методики. Були написані відповідні звіти. Не тільки персонал РАЕС, а й фахівці «Гідро­пресу», Курчатовського інституту брали участь у проекті. Цікавилися і спеціалісти із-за кордону, адже постав­ки реакторів ВВЕР-440 тоді здійснювалися в різні країни.

Кожна моя нова робота була пов’язана із завданнями підвищення рівня безпеки.

Завжди, коли я одержував завдання, все починалося з малого, а потім виростало в достатньо велику закінчену роботу зі створення методик, відповідних програм і впрова­дження їх в постійну експлуатацію.

- Яким ви бачите майбутнє ХАЕС?  

- Насичене роботою. Впевнений: це буде чотириблочна станція із реакторами типу ВВЕР, 3-й і 4-й будуть близькі до конструкції першого і другого. Блок №2 має достатній запас ресурсу до 2035 року. У цьому і майбутнє міста атомників Нетішина, бю­джет якого на 75-80 відсотків складається із надходжень ХАЕС.