Він є символом перемін

24 грудня виповнилось 80 років від дня народження видатного державного та громадського діяча, борця­ за незалежність України, народного депутата України першого-третього скликань,  одного з лідерів українського правозахисного руху, журналіста, багаторічного лідера Народного Руху України, Героя України В’ячеслава Максимовича Чорновола.

Багато нетішинців закарбували у своїй пам’яті незабутню зустріч з цією Людиною з великої літери, високоморальним політиком, блискучим оратором, публіцистом, яка відбулась 16 жовтня 1991 року під час передвиборної компанії В.Чорновола на посаду президента України. В Нетішині він зустрічався з виборцями, прихильниками демократичних змін в країні.

На шпальтах щойно створеного часопису «Нетішинський вісник» він опри­люднив свою позицію стосовно майбутнього соціально-політичного розвитку нашої держави.

В’ячеслав Максимович скористався нагодою від­відати ХАЕС і поспілкуватись із керівництвом  та  спеціалістами електро­станції. Саме тоді він дав власну оцінку прийнятому мораторію на будівництво нових  ядерних енерго­блоків та перспектив розвитку атомної енергетики. Поряд із виступом Вяче­слава Чорновола у газеті надруковано його запис у Книзі почесних гостей: «Вперше побував на атомній електро­станції, думаю, що вирішувати пробле­ми енергетики так, як це зроблено на Хмельницькій АЕС, другий енергоблок якої законсервовано у стадії, близькій до готовності, можуть тільки погані господарі. Думаю, у майбутній українській державі такої безгосподарності, коли спочатку вкладаємо мільйони і мільярди, а потім починаємо думати, не буде. Вважаю, що проблему треба вирішувати все таки не шляхом руїни, а шляхом творчості. Бажаю колективові успіхів у праці, доброго здоров’я і щастя».

Пам’ять про зустріч зафіксована і на моїй світлині. Чимало нетішинців упізнають себе, споглядаючи фото.

В хо­ді пе­ред­ви­бор­чої кам­па­нії у жов­тні 1991 ро­ку В’ячес­лав Чорно­­­віл­ від­ві­дав також Ше­пе­тів­ку і Сла­­вуту.

- То­ді був гар­ний со­няч­ний день, лю­дей прий­шло чи­ма­ло, на­ра­зі всіх де­та­лей і не при­га­даю. Але точ­но пам’ятаю, що ми ви­ко­на­ли піс­ню з Бог­да­ном Оду­дом - «Як нас­та­ла Бо­жа­ дни­на Свят Зе­ле­них тре­тій день». А ось про са­мо­го Чор­но­во­ла мо­жу ска­за­ти, що він був ду­же прин­ци­по­вим чо­ло­ві­ком, не йшов на ком­про­мі­си, твер­дий у сво­їх пе­ре­ко­нан­нях. Ми з ним не раз дис­ку­ту­ва­ли, ко­ли обоє бу­ли де­пу­та­та­ми Вер­ховної Ра­ди Ук­ра­їни. Зна­єте, ще його від­різня­ло від ба­гатьох де­пу­та­тів те, що він ні­ко­ли не чи­тав із па­пе­рів, зав­жди впевне­но ди­вив­ся у зал на лю­дей. Од­ним сло­вом, роз­мо­ва його бу­ла жи­вою, та­кою, що за­хоп­лю­ва­ла а­у­ди­то­рію, - зазначив у одному з інтерв’ю  Та­рас На­гул­ко, на­род­ний де­пу­тат пер­шо­го скли­кан­ня…

Народився В’ячеслав Чорновіл в с. Єрки Звенигородського (тепер Катеринопільського) району Черкаської області 24 грудня 1937 року.

1960-го закінчив Київський державний університет, за фахом – журналіст­ика. Працював на радіо, те­­лебаченні, у пресі, виступав як літературний критик. У 60-х роках розпочав  активну діяльність в українському правозахисному русі, на Заході опублікував публіцистичні книжки «Лиха з розуму» (1966) та «Правосуддя чи рецидиви терору» (1967),  за що його було заарештовано й ув’язнено. Відбувши 1970 року покарання, поновив випуск самвидавного «Українського вісника». 1972 року – знову арешт і шестирічне ув’язнення за «антирадянську агітацію», а згодом – заслання до Якутії. 1980 року за  сфабрикованим звинуваченням засуджено втретє.

Протягом 1972  р. –  першої половини 1980-х  років  він не припиняє писати, не зважаючи на ув’язнення та перебування в таборах, засланнях, оскільки його літературно-публіцистичний портрет невід’ємний  від політичного. За це він отримав від інших політв’язнів почесне звання «зеківський генерал».

Під час перебування  в колонії вражені одержимістю незвичайного в’язня тюремники запитували, ким він себе бачить в омріяній самостійній Україні – президентом, прем’єром чи головою парламенту. Відповідь ошелешила всіх : «Редактором опозиційної газети!»  «Невже ви, націоналісти, допустите існування в Україні опозиції?» – перепитували наглядачі. «Безперечно, бо хочемо України демократичної, європейської, а не тоталітарної. Без опозиції не буде руху вперед, настануть застій, звироднілість,і загнивання»,  – чули у відповідь.

За нинішніми уявленнями, в його діях не було нічого злочинного. Разом з однодумцями створив Клуб творчої молоді, на засіданнях якого обговорювалися питання функціонування української мови, розвитку національної культури, писав статті до самвидавського журналу, читав книги,  в яких містилися критичні судження про радянську дійсність.

У вересні 1965 року під час перегляду фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» закликав присутніх у залі встати на знак протесту проти незаконних арештів українських патріотів, посилення репресій проти інтелігенції.

Справедливо вважав недопустимим для країни, яка називає себе демократичною і підписавши Загальну декларацію прав людини, брутально порушувати ці права…

Проте, якби не горбачовська «перебудова», Чорновіл і його побратими як «небезпечні злочинці, що не розкаялись у своїх шкідливих і помилкових поглядах», довічно мучилися б у тюрмах та концентраційних таборах.

Звільнившись і повернувшись в Україну в середині 1980-х, колишні політв’язні стали каталізатором процесів демократизації і націона­льного відродження. Відновився випуск самовидавського журналу «Український вісник», В. Чорновіл написав програмові документи Української Гельсінської спілки – першої опозиційної організації партій­ного типу, часто виступав на мітингах у Києві, Львові, багатьох інших містах, гуртував довкола себе всіх небайдужих до долі Батьківщини людей. Відтоді і аж до самої смерті завжди перебував в епіцентрі національно-демократичних формувань, у тому числі й Народного Руху України – першої в нашій історії масової громадсько-політичної організації, згодом став одним з його співголів. А згодом очолив політичну партію з аналогічною назвою.

У 1990 році В. Чорновола обирають народним депутатом України. Того ж року він став головою Львівської обласної ради та облвиконкому.

Яскравою сторінкою політичної біографії В. Чорновола була участь у перших в Україні президентських виборах, на яких посів друге місце (24 відсотки голосів). 1992 року він – заступник голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань гласності та засобів масової інформації. На нових парламентських виборах його знову обирають народним депутатом України. З 1993 року очолив фракцію НРУ у Верховній Раді, плідно працював у Комісії з питань культури і духовності.

25 березня 1999 року вночі В. Чорновіл загинув. Загибель відбулась за досить дивних обставин. Вони яскраво нагадують стандартний варіант, що використовується спецслужбами ряду країн для усунення політиків, дисидентів, журналістів.

Похорон В’ячеслава Чорновола перетворився на демонстрацію відданості націонал-патріотів своєму покійному лідерові і його ідеалам. Процесія простяглася від центру Києва до Байкового кладовища. Мільйони українців віддали шану своєму Герою, якого не стало так несподівано. У 2000 році В’ячеславу Чорноволу посмертно присвоєно звання Героя України.

У нашому місті на фасаді кінотеатру, де В.Чорновол 1991 року зустрічався з виборцями, у 2003 році була відкрита меморіальна дошка роботи заслуженого скульптора України Сергія Чумакова.

Віктор Войковський