ВИПАЛО СТАТИ СВIДКОМ ТА АКТИВНИМ УЧАСНИКОМ
Пон, 17 Вересня 2018
«…Тисячі, десятки, сотні тисяч киян, гостей столиці з різних куточків України вщерть заповнили площу перед Верховної Радою, вулицю Кірова ( нині Грушевського), Комсомольську площу, весь Хрещатик. Міліція ледь контролює ситуацію. Вируючий натовп буквально обліпив приміщення парламенту. Кордонів ніяких немає. Дякуючи Левку Лук’яненку, який наполіг, аби хоч трохи розповіли про підземні лабіринти під приміщенням Верховної Ради,- пробираємось підземеллями в сесійну залу. Депутатські значки одягаємо уже в залі. Сьогодні має статися… Омріяне… Довгожданне… На крові і хрестах чекали батьки, діди, прадіди. Сотні літ. Акт про незалежність України.У залі – бурхливе обговорення. Одні – за негайне прийняття, інші – почекати, що скаже “старший товариш” у Москві. Іншим – узагалі байдуже – як там жінка, корова, чи опоросилися свині, чи ремонтують щойно отриману квартиру в селищі.
А за стінами парламенту! Жахливі пристрасті. Вулицю перегородив величезний бензовоз. Хтось несамовитіє на його кабіні “Спалю, су-у-ки!”. Володя Яворівський і Саша Ємець стягують “терориста” на землю.
А біля четвертого, так званого урядового під’їзду, дзенькіт скла і металу. Омонівці скрутили руки кремезному молодику, який з ломом кинувся на двері.
Чомусь пригадалась картина, як кілька днів тому пробирались в сесійну залу через “парадний под’єзд”. Відчуваєш себе або дурнем, або сучкою з панелі, тільки не депутатом. Шквал тисяч образ, свист. А з ними і захоплені вигуки “Тримайтесь, хлопці!” З лівого боку – тисячі арсенальців з червоними прапорами , які скандують:“Бандеровцы! Вон из Украины!”, “Слава СССР !”. З правого боку від вулиці Грушевського несамовитіють тисячі галичан, рівнян, волинців: “Комуняку на гілляку-у!” , “Україні – волю!”.
Жмені мідяків ( добре, що не каміння) сиплються під ноги депутатам. Не розбираються – чи ти від влади, чи від Руху.
Окремою кучкою стоять воїни-афганці. Вони зривають із себе медалі і теж кидають нам під ноги: “За що ми воювали-и!?”.
А біля бензовозу продовжується вовтузня. Депутати від Народної Ради Яворівський, Чорновіл, Кендзьор, Батіг і іже з ними відтісняють натовп від авта… Бачу генерала Недригайла в натовпі. Глас волаючого у пустелі. Бачу своїх міліціонерів з Острога, Здолбунова , Рівного, які теж приїхали “допомагати” столиці. Усі стривожені… Усі в очікуванні… Хтось розповсюдив чутки, що з боку Житомира ідуть танки.
І раптом, над площею з потужних динаміків звучить: “… віднині Україна вільна, незалежна і суверенна держава!”.
Те, що творилося на площі, а згодом у всьому Києві – важко описати. Скирди квітів, пісні, сльози… В обіймах і арсенальці, і львівські автобусобудівники, і рівненські азотівці, і здолбунівські цементники. На “ура” кидають розгублених генералів, омонівців, ментів узагалі. Стільки жовто-голубих стягів Київ ще не бачив.
Над Верховною Радою піднімається національний прапор України. Але якийсь дурень з апарату Верховної Ради (а може й свідомо) не опустив прапор УРСР. Так і заплутались в обіймах червоносиньожовті кольори. Це вже було над межу. Натовп хлинув у вестибюль Верховної Ради. Ми ж, окремі депутати, пам’ятаю Ірину Калинець, Ярослава Кендзьора, миттю до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Може статися найстрашніше. Голова тоді був дуже розгублений і втомлений. Але зразу ж віддав розпорядження секретареві Ради Миколі Хоменку зліквідувати “обійми” прапорів. Це сталося за десять хвилин. І тут над площею, спочатку тихо, а згодом все наростаюче долинуло спрагле і зболене “Ще не вмерла Україна”… *
Згодом Микола Жулинський, - давній побратим по перу,- розповідав, що він цю звістку зустрів у Великобританії. І там шанована діаспора несамовитіла не менше, ніж у Львові чи Рівному.
Закономірно, що ми, члени Народної Ради, “скинулись в картуз”, завітали в ресторан “Київ”. Чому, підкреслюю “ скинулись”, бо уже через кілька днів російські та наші окремі ЗМІ повідомили, що “чорноволівці гуляли за гроші американців”.
Говорили тости, багато говорили, а все про майбутнє. Романтизм і ейфорія сягли апогею. А коли заспівали “Червону калину!” - ця картина стоїть перед очима і донині. Співали і плакали генерали, шахтарі, вчені. А ще вдивлявся у прекрасні обличчя наших “ментів” – ніби й непогані хлопці. Співали й офіціантки, метрдотель, працівники кухні. Такого ще тут ніколи не було.
А ще запам`яталися слова В’ячеслава Чорновола: “Друзі! Це тільки невеликий крок до справжньої незалежності… Не даймо, аби різного роду пристосуванці, зеки від політики, перефарбовані “комсомолята” не перехопили ініціативу. Треба бути готовими навіть до зради окремих з нас, до розколів…! Але волю в України уже ніхто не відніме!”
Воістину, В’ячеславе, пророчі слова».
Валерій Баталов народився 27 червня 1946 року в селі Крупець Славутського району Хмельницької області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені І.Франка, Вищу парті-йну школу при ЦК Компартії України. Був літпрацівником, завідуючим відділом сільського господарства Острозької районної газети, з 1975 по 1990 роки – редактор Острозької районної газети «Життя і слово». З 4 березня 1990 року по 10 травня 1994 року – народний депутат України. Входив до «Народної ради», фракції Конгресу Національно-демократичних сил. Член Комісії ВР України у питаннях екології та раціонального природокористування.
Він є автором романів "Червонозем", "Інтерв'ю не для преси", повістей "Останній слід Цезаря", "Якщо любиш", "Перстень Беати", драм "Тіні вовчого яру", "Бессамемуччо", кінофільму "Смолоскипи запалали опівночі".
З 1998 по 2002 роки Валерій Баталов був обраним на посаду міського голови Острога. В одному із інтерв’ю («Я прихильник здорового глузду») для газети «Перспектива» він сказав: «Сьогодні рушій економіки - не чумацькі воли. Сучасний добробут потребує значних енергетичних ресурсів. Видобуток газу на території України не покриває всіх потреб, отож його треба експортувати від сусідів. Така ж ситуація із нафтою. До речі, значне коливання ціни на неї суттєво позначається на добробуті наших громадян. Дорожчають транспортні та пасажирські перевезення, піднімаються ціни на товари повсякденного попиту, продукти харчування. Щодо електроенергії, то ми всі є їх потенці¬йними споживачами. Хочу нагадати, що майже п’ятдесят відсотків електроенергії виробляють АЕС. Іде тенденція до збільшення тих відсотків. Ця тенденція закладена суто в економічній площині. Гідроелектростанціям проблемно наростити свої потужності, бо потрібно будувати нові греблі і піднімати рівень води, а це призводить до затоплення значних територій. Теплова енергетика зараз переживає не кращі часи: її обладнання зношене на 75 - 80 відсотків, є проблеми з постачанням якісного вугілля, запаси якого – невідновні. Спалювати мазут, газ на сьогодні також велика розкіш. Взагалі я не заздрю людям, які мешкають поряд з ТЕЦ. Електроенергія, що вироблена на АЕС, вважається екологічно чистішою. Правда, за умов безпечної експлуатації. Я зараз мешкаю у Нетішині, за три кілорметри від якого інтенсивно працюють два ядерні енергоблоки. Мене таке сусідство не лякає, отож я довіряю професіоналам, що працюють на цих об`єктах. Але, наголошую, ніколи не треба розслаблятись».
- Як ви ставитесь до того, що дехто з нині діючих народних депутатів практично розпочинає свою «заготовку» на майбутні вибори і спекулює саме на ставленні громадськості до атомної енергетики.
- Олександре, ти погодишся, що контроль за ядерними об`єктами потрібен завжди, це, даруй за порівняння, не клуня. Але у всьому повинен бути здоровий глузд. Просто галасувати, що треба закрити принаймні ХАЕС – це великий популізм. Краще свою енергію направляти на благородні і корисні справи. Ми ще не збудували справжню державу, де більшість співгромадян почувають себе комфортно. Перефразовуючи одного мого знайомого, я б сказав: «Можна кричати і лоба побити, але без атомної енергетики не прожити». Треба змиритись із реаліями.
- Валерію Гаязовичу, ви народились і виросли у селі Крупець Славутського району, мешкали і працювали в древньому Острозі, зараз – у місті енергетиків. Виникало бажання, як мовиться, податись світ за очі.
- У літературі слово «чужина» асоціюється із словом «мачуха». Податись у чужі світи – це вирвати коріння. Славутчина, Острожчина мені найрідніші. Я тут знаю кожну стежину, кожен потічок. Мені довелося бувати у різних краях, навіть за кордоном, але кращої землі я не бачив. Кажуть у народі, що рідні стіни сил прибавляють. Це придумали не сьогодні.
Помер Валерій Баталов 15 травня 2011 року. Його поховано в Острозі.