Вогнеборці Поділля на шляху до професіоналізму
З давніх часів головними причинами пожеж у містах і селах були здебільшого проблеми з пічним опаленням та необережність у освітленні свічками. Як правило, пожежі виникали вночі. Тому, ще у середньовіччі виникла традиція – від кварталів і вулиць споряджати нічних сторожів, які робили «обходи» та стежили за можливими загоряннями. Й лише на початку ХІХ століття почалась організація більш ефективної системи боротьби з вогнем – створення спеціальних пожежних експедицій. У 1800 році МВС Російської імперії видало циркуляр «Про формування в містах міських поліційних відділень», в якому зазначалось, що при кожній поліційній дільниці має бути утворена «пожарная экспедиция под управлением брандмейстера…». І вже того ж року до Подільського губернського правління надійшла відповідь з Кам’янця-Подільського, яке стало першим містом нашого краю, де для потреб експедиції було виділено на пожежні інструменти 1000 рублів сріблом.
Але вогонь одними інструментами, не побороти: потрібно мати навчених пожежній справі людей. У 1803 році царським указом було визначено, що комплектування пожежних підрозділів можна проводити із солдат, непридатних до стройової служби. Підготовка рядового складу підрозділів покладалось на брандмейстерів, до обов’язків яких входило також підтримування в стані готовності пожежного обозу. Як зазначалось у наказі 1818 року: «чтобы в каждом городе был при полиции брандмейстер и при нём два ученика, знающие починку и обращение с машинами».
У складі поліції пожежні перебували до середини ХІХ століття, коли у 1853 році з’явився указ про утвердження постійного штату пожежних команд по всіх містах Російської імперії. Фактично, від цього часу можна казати про появу професійної пожежної служби. Пожежні вийшли із складу поліції, але залишились у підпорядкуванні поліцейських управлінь.
Кількість вогнеборців визначалась чисельністю населення міста. Так, у Кам’янці-Подільському, де у 1860 році мешкало 22 тисячі жителів, повинно було бути 63 пожежних службовці, у Проскурові (майже 7 тисяч жителів) – 26, а у Летичеві (4 тисячі жителів) – 12. Утримання пожежних команд було покладено на міські бюджети. Й тут виникали проблеми – далеко не всі міста через обмеженість бюджету могли дозволити утримувати повні команди. Тому, поруч з професійними дружинами, було дозволено створювати у містах та містечках громадські пожежні команди, які підпорядковувались місцевому самоврядуванню та складались з вільнонайманих. Ну, а на селі, організовували добровільні пожежні дружини.
Якими ж були пожежні підрозділи століття тому? Приміром, у Проскурові на вулиці Дворянській була довга одноповерхова будівля. У ній з 1870 року розташовувалася міська дума і управа, а поруч був прибудований «...сарай, критий залізом для пожежного обозу». Підпорядковувався обоз поліцейському управлінню і утримувався на кошти міської управи. Саме від коштів залежав кількісний склад та технічна оснащеність обозу. Так, у1903 році пожежна команда (9 робітників на чолі з брандмейстером) мала 12 сокир, 18 багрів, 2 драбини, 18 відер, 20 бочок, 1 дрогу (тобто довгий віз), 8 коней, 2 труби та 9 рукавів до них.
Найважливішими у цьому переліку були «труби» - спеціальні механізми, які під потужним напором могли викидати через брандспойт велику кількість води. «Труба» фактично і була головною вогнегасною технікою, у сучасному розумінні – пожежною машиною. Встановлювались вони на колісному ходу і пересувалися за допомогою кінного екіпажу, мали наливну ємність для води, рукав, два ліхтарі та насос. Насос приводився в дію або вручну, або паровою машиною. В ті часи «парова труба» вважалася досить пристойною технікою – вона за хвилину викидала 30 відер води на відстань до 25 метрів. У Проскурові «парова труба» з’явилась лише у 1908 році. Робітників, що обслуговували «трубу», називали «трубниками». А ще, відповідно до оснащення, були «сокирники» - працювали сокирами і баграми; «драбинники» - діяли з драбинами, по яких вилазили на поверхи і дахи; «група водопостачання» - завідувала бочками, відрами і відповідала за доставку води. До того ж, при пожежі мобілізовували місцевих водовозів. За таку допомогу вони потім отримували платню з міського бюджету. Додамо, що крім міського пожежного обозу, у Проскурові на початку ХХ століття були приватна команда та залізнична пожежна частина.
Що стосується пожеж, то, тут, як кажуть, рік на рік не випадав. 1822 року згоріло майже все місто. У 1907 році сталося всього дві пожежі з мізерним збитком у 160 рублів. Чотирма роками раніше спалахнули три пожежі середнього розміру в межах міста та особливо велика пожежа в приміському селі Гречана, під час якої вогонь знищив 38 селянських садиб, сарай і дах будинку місцевого землевласника Нахімова. Сталося це лихо 26 липня 1903 року і завдало колосальних як на той час збитків – на суму 16 646 руб. Наслідок гречанської пожежі міг бути більш жахливим, якби не самовіддані дії команди Проскурівського обозу. Двоє пожежних отримали сильні опіки, четверо - травми, але полум'я було приборкане.
Щодо статистики, згідно з даними енциклопедії за 15 передреволюційних років ХХ сторіччя в Європейській частині Російської імперії сталось понад мільйон пожеж, якими було знищено 2 809 000 дворів, щорічно без крову залишалось 200 тисяч сімей.
Як бачимо, і в далекому минулому роботи пожежній охороні вистачало.
Сергій Єсюнін
Фото з архіву
