Вона  служила  громаді міста

Здається, вона вийшла з кабінету і трохи забарилась у газетяр­ських справах. Зараз повернеться, вибачиться і почне пригощати кавою. «А може чого міцнішого? - запитає зненацька, - бо ж давно не бачились…».

Рік збіг, як один день. Тогорічне 15 березня врізалось у пам’ять неправдоподібним зойком – Ольгу Мороз вбито. І до сьогодні невідомі мотиви, що призвели до трагедії. Можна домальовувати у своїх фантазіях будь-яку версію: через роботу, з особистої неприязні, побутовий конфлікт…

Отже, минув рік. Вже й меморіальна дошка з’явилась на будівлі редакції, якій вона присвятила цілу декаду з власного життєвого циклу. Вже душа її відлетіла у далекі небеса, аби вічно споглядати з висоти за усім, що залишилось на землі.

У міській центральній бібліотеці напередодні  трагічної річниці зібрались люди, з якими вона спілкувалась довгі роки, розділяла роботу і дозвілля, аби пригадати Ольгу Мороз, в характері якої було щось від Жанни д'Арк та Лесі Українки. Вона була запальна і при цьому виважена у прийнятті рішень, занадто вимоглива і поблажлива до тих, кого любила. Їй не судилось покохати по-жіночому, по-бабськи, але жар широкої душі щиро поширювався на ближніх.

Вона  народилась 13 січ­ня­ 1971 року в селі Городець­ на Рівненщині. Рано залишилась без матері, пізнала гіркоту втрати бли­зь­ких людей. Характер  успад­кувала стійкий до негараздів. Була беручка і настирна у своїх діяннях.  «Ми – Морози, - полюбляла резюмувати вона, - і це багато до чого зобов’язує». Під час зустрічі у Нетішині з іншим Морозом – Олександром, на той час знаним політиком України, дуже пишалась, що у неї такий знаний однофамілець.

У 1988 році вона закінч­ила із срібною медаллю міс­цеву десятилітку, після чого протягом двох років працювала робітницею плодоконсервного цеху Володимирецького  ЛТЗ. У 1990 році вступила на історико-соціологічний факультет Рівненського педагогічного інституту, який закінчила з відзнакою у 1996 році.

Сестра, Ганна Михайлівна, у короткому слові до присутніх зауважила, що Ольга знала ціну життя і робила все можливе, аби доля була прихильна до неї.

З вересня 1996 року до листопада 2000 року  Ольга Мороз працювала викладачем української мови та історії в Нетішинській середній школі №4. Мені довелось бути на одному із заходів, який вона проводила для старшокласників. Це було цікаво, пізнавально. Вона подавала предмет різнобічно, на грані фолу, у досить спірному трактуванні, дискусійно. І діти щиро віддячували за це любов’ю до історії та й гарної вчительки.

Ольга не була обділена талантом до письма і зрештою обійняла посаду керівника прес-служби міського голови Нетішина. Обставини склались так, що у квітні 2002 року їй запропоновано очолити  міську газету. Як вона любила висловлюватись – пішла служити громаді міста. Це було непросте рішення і чимало нервів та недоспаних ночей випало на її журналістську долю. Колега по перу Тетяна Онісі­мчук пригадала кілька епізодів, що характеризують початкуючу редакторку як цілеспрямовану наполегливу особу.

В ранзі журналіста Ольга намагалася неупереджено дивитися на світ, на людей, їх вчинки. Вона була багатогранною, глибокою натурою, яка передусім всю себе присвячувала роботі.  Розумна, дотепна, органічна – вона творила, мріяла, досягала певних вершин.

У жовтні 2008 року Ольгу Мороз прийняли до Національної спілки  журналістів України.  Вона з честю несла цей хрест. У рекомендації я зауважував, що ця людин­а «має хист до письма, наполеглива, здібний організатор. Грамотна, ерудована, схильна до аналізу. Матеріали різножанрові, глибокого змісту. Часопис за її часів набув гарного вигляду, збільшився у обсязі». І у мене не було за ці роки жодної підстави думати, що видані компліменти не відповідають дійс­ності.  У матеріалі з нагоди Дня журналіста 2014 року вона зауважила: «Бути журналістом складно. Бути журналістом ідейним, небайдужим, з почуттям власної гідності, з усвідомленням того, що таке совість  і професійний обов’язок, – це ще й небезпечно. Сьогод­ні, та й не лише тепер, людина в жилетці з написом «Преса» першою опиняється під прицілом – якщо не снайпера, то влади, суспі­льства. Адже ще жодного разу не було, щоб своєю ді­яльністю журналіст догодив усім одночасно»…

Під час своєрідного реквієму на згадку про Ольгу Мороз були продемонстровані кадри з її останнього інтерв’ю. Вона говорила про необхідність служити громаді, змінювати на краще життя ділом і словом.

Серед найближчих подруг Ольги Мороз була директор музею Оксана Кононюк. Вона відзначила, що день не починався без телефонної розмови про плани на день. Тепер душа відчуває надзвичайне сирітство і тугу.

Спогадами, віршами, яскравими моментами спіл­кування з Ольгою Мороз поді­лились того дня Богдан Фединчук, Тетяна Захаревич-Любченко, Петро Войтович, Віра Ковальчук, Микола Руцький, автор цих рядків. Десь подумки з нами були колеги з навколишніх міст. Кожен має власні спогади про світлу і самовіддану колегу. «Для мене вона була як рідна, І не тому що ми – однофамільці, - поді­лилась по телефону редактор «Шепетівського вісника» Світлана Мороз». Редактор «Замкової гори» Іван Глушман висловив великий жаль, що не зміг бути на заході. Йому пам’ят­ні дні спільної роботи у «Не­тi­шин­ському віснику». Це само­віддана і запальна людина, Нетішину повезло, що вона у вас була.

 Вона так прагнула висот. У вірші на горе, що сталось рік тому, Богдан Фединчук написав: «Всі сиротіють на оцій землі. За що тобі так рано потойбіччя? Погасла свічка – в церкві й на столі. І лиш душа, як пам’ять, світла й вічна»!

P.S. Журналістський осередок Нетішина вважає недостатніми дії поліції у розслідуванні загибелі нашої колеги та жадає якнайшвидших висновків у цій резонансній справі.

Віктор Гусаров

Фото автора   та з архіву редакції