Всесвiтньовiдомий голос Нетiшина
11 лютого виповнилося 115 років від дня народження відомого оперного співака, актора, поета Андрія Зотовича Поліщука
Він народився 1906 року у селі Нетішин Острозького повіту Волинської губернії у сім’ї мірошника Зотія Васильовича та Марії Яківни (дівоче прізвище Супрун). В сім’ї, крім Андрія, було ще семеро дітей: сестри Домнікія, Катерина та брати Володимир, Іван, Федір, Петро, Євген.
Дитячі роки пройшли у рідному селі, часто бував у селі Комарівка, де мешкали родичі сім’ї. Поріг сільської школи переступив у селі Полянь.
1916 року, коли йому було 10 років, батьки переїжджають до Острога. Підліток Андрій вступає до місцевої чоловічої гімназії, де й здобуває середню освіту. Під час навчання у юнака проявляється талант художника. Він малює афіші, плакати.
В сім’ї всі мали гарні голоси, проте у Андрія він був дивовижний і по-особливому звучав у хорах гімназії, церковному, просвітницькому. Юнак виявляє бажання вчитися співати професійно. Батько ж проти такого бажання сина, бо переконаний, що співом заробити собі на прожиття і прогодувати свою сім’ю в майбутньому син не зможе.
У 1921 році після російсько-польської війни згідно із Ризьким мирним договором місто Острог залишається у складі Польщі. При досягненні 21-річного віку Андрій Поліщук мав відслужити у польській армії. Юнак категорично відмовляється брати до рук зброю і потрапляє під трибунал, отримує п’ять років один місяць та один день ув’язнення.
Новина про в’язня-митця швидко розлетілася світом. Журналіст, редактор та письменник Микола Олександрович Рубакін підняв громадськість на захист хлопця. Відомі особистості, які захоплювалися його талантом, висловились проти такого неподобства. З усього світу на ім’я Андрія почали надходити листи: від Альберта Ейнштейна, Ромена Роллана, Герберта Уеллса, 50 представників англійського парламенту. З проханням звільнити «в’язня совісті» зверталися тоді й до президента Польщі Ігнація Мосціцького. Преса Європи слідкувала за долею хлопця. І ці зусилля увінчалися успіхом: після трьох років ув’язнення молодого співака було звільнено. Андрій повертається до Острога. Однак жахливі умови перебування у в’язниці далися взнаки - він втратив голос. Знадобилося більше року лікування, щоб Андрій знову почав співати. За його участі у Острозі відбувалися сольні концерти, виступи під час різноманітних заходів тощо.
Саме на одному з концертів на талановитого юнака звернув увагу відомий оперний співак та театральний режисер Олександр Іванович Улуханов. Митець був вражений голосом Поліщука та запропонував йому вступати до Вільнюської консерваторії, де згодом Андрій навчався у 1930-1931 роках. Його голосом були зачаровані і, вже після першого курсу навчання відібрали поза конкурсом на навчання до Варшавської консерваторії (1931-1935), де Андрію була присуджена солідна на той час державна стипендія. Перший публічний виступ відбувся у Вільнюсі. На наступний день про юнака говорило все місто, його вважали послідовником Шаляпіна. Андрій Поліщук остаточно зрозумів, що обрав правильний шлях. Під час навчання на сцені Варшавської опери бере участь у операх «Весілля Фігаро» та «Віндзорські пастухи».
Далі його запрошує до Великого міського театру м. Львова (нині Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) Олександр Улуханов. Дебютував Андрій Поліщук у постанові «Борис Годунов» (1936). Великою несподіванкою для Андрія Зотовича було запрошення взяти участь у ювілейній виставі з нагоди сторіччя написання «Наталки-Полтавки». На головні ролі були запрошені видатні співаки світу: Ніна Шевченко, Тетяна Собецька, Софія Стадникова, Ірина Маланюк… Андрій Поліщук виконував партію Миколи. Звучання голосу у тональності бас-кантанте вразило всіх. Періодичні видання писали про виставу. Безумовно, - це був тріумф.
Співак багато гастролює із творчими вечорами по Україні, мандрує Галичиною із відомою українською артисткою Лесею Кривицькою. Утворився гарний тандем - Андрій співав, Леся читала вірші.
Андрію Поліщуку випала щаслива нагода зіграти у першому західноукраїнському повнометражному фільмі «До добра і краси» (1938). Талановитий співак мав прекрасну зовнішність, чудові акторські дані. Авторами сценарію фільму були Василь Сафронів-Левицький, Роман Купчинський, знімав фільм та був режисером Юліан Дорош. Бюджет був обмежений, тому актори отримували досить символічну платню за свою роботу, проте, ніхто не заперечував, і команді вдалося відзняти двогодинну стрічку. Демонстрували фільм у містечках та селах Галичини. Успіх був вражаючим. Робота Андрія дуже сподобалася авторам фільму. Влітку 1939-го розпочинаються зйомки фільму «Крилос» за участі А.Поліщука, але цей фільм так і не був завершений, корективи внесла Друга світова війна.
Незадовго до нападу Німеччини на Польщу, Андрій Зотович приїхав до Острога провідати батьків. Оскільки йому було заборонено польською владою проживати у прикордонних містах, Андрія Поліщука арештували у перші дні вересня 1939-го і вивезли до повітового міста Здолбунова. З розвитком подій німецько-польської війни та приходом у західноукраїнські землі радянських військ, арештованого випустили з-під варти.
1940 року Андрій Поліщук одружується із острожанкою Оленою Володимирівною Малиновською. Через рік у молодої сім’ї народжується донька Ганна (сьогодні відома лікар-офтальмолог у м. Львові).
У 1941-1945 роках Андрій Поліщук працював на адміністративних посадах, врятував чимало людей від вивезення на роботу до Німеччини.
Після вигнання нацистів з Острога він їздить на фронт, до лікарень та військових частин з концертами. Згодом повертається до Львова. У повоєнний час театральне життя розгорталося відповідно до нових соціально-політичних реалій.
30 травня 1946 року, після прем’єри опери Д. Россіні «Севільський цирульник», його заарештували та засудили до 10 років позбавлення волі. Перебував у таборах Сибіру і Колими, а закінчив заслання в Магадані. До Андрія у 1954 році переїжджає дружина із донькою. Саме там він пише вірші, пронизані болем та смутком. У вересні 1953 року надійшла звістка про реабілітацію за відсутністю складу злочину, але, одночасно - повідомлення про примусове проживання в Магадані до 1960-го. Андрій Зотович працював у місцевому музично-драматичному театрі, виступав на радіо та телебаченні, організував хор, який виконував українські пісні і на обласному конкурсі художньої самодіяльності отримав гран-прі.
На початку 1960-х років реабілітований Андрій Зотович повертається до Львова, влаштовується до Львівського державного театру опери та балету.
У 1971 році на знак протесту проти тиску на нього, як українського митця, а також проти русифікації оперного театру, Андрій Зотович написав заяву про звільнення за власним бажанням. Всі наступні роки він був під пильним оком КДБ, яке постійно шантажувало, проводило у його помешканні обшуки. Останній відбувся 1983 року, під час якого були вилучені особисті записи, листи А. Ейнштейна, Г. Уеллса та інших видатних осіб світу.
На пенсії він присвячує себе спорту, сім’ї, пише вірші. 1996 року з 90-річчям Андрія Поліщука вітали у Львівському оперному театрі імені Івана Франка, куди було запрошено його з дружиною Оленою Володимирівною та донькою Ганною Андріївною.
10 листопада 2002-го, на 97-у році життя, український митець відійшов у засвіти. Він похований на Личаківському кладовищі м. Львова. Андрій Зотович Поліщук залишив чималий доробок, зокрема, - збірки віршів «Бунтар», «Спогади пережитого». Він писав: «Не дивлячись на свій досить драматичний життєвий шлях, я через усе своє життя, від юнацьких літ до посивілої голови, куди б мене не кидала лиха доля, чесно і з любов’ю служив українському мистецтву, всюди достойно голосив слово і пісню мого народу, якого мова, культура, пісня, мистецтво є одним з найкращих у світі, але яким діялася кривда віками. Дбати про їх вільний розвиток, красу й велич було і є моїм свідомим обов’язком людини на основі вселюдної правди і справедливості-волі, рівноправ’я, братерства всіх людей на землі».
Наталія Шпакович,
науковий співробітник Державного
історико-культурного заповідника м. Острога
