За покликом душі педагог, за іронією долі – геодезист

 

Одного літнього погожого дня 1975 року в селі Комарівка на шкільному подвір’ї з’явилась незвична техніка. З Києва сюди прибула комплексна пошукова геологічна експедиція, до складу якої входили топографи, гідрологи та спеціалісти з бурових робіт, які на місці повинні були визначати параметри водних ресурсів, зробити географічну прив’язку на місцевості та геологічну розвідку ґрунтів, які залягаюсь в даному регіоні. Керувати всім цим процесом було доручено начальнику експедиції Валентину Марецькому.

 До складу цієї експедиції входила молода жінка Марія Олексіївна Шевчук, яка не мала відповідної освіти та досвіду роботи в цьому напрямку – за фахом педагог.

Народилася Марія Шевчук на Житомирщині в сім’ї сільських трударів.

Закінчила середню школу, далі здобувала фахові знання в Коростишівському педучилищі, тоді отримала направлення в сільську школу учителем початкових класів. Кроки  самостійного життя були нелегкими: перші перемоги й поразки, і, безперечно, – кохання та заміжжя. Зустрічались з майбутнім чоловіком не дуже довго. За рік побралися. Це був Євген,  хлопець з села, в якому вона вчителювала. Згодом народився первісток – Олександр. Чоловік за фахом був буровим майстром, тому вдома майже не бував. Експедиції - це відрядження, іноді далекі й довготривалі. І коли трапилась нагода вирушити в нову і незвідану місцину, де за розрахунками потрібно було виконати досить значний об’єм робіт, і навіть отримати власне житло - рішення було прийняте однозначне: їдемо!

Комарівка, як в прямому, так і в переносному сенсі цього слова, повинна бути з комарами. І вони звідали їх злобний характер в перші дні свого перебування на новому місці.

«Поселились ми у школі, – веде  розповідь Марія Олексіївна, – у великому класі. Місця вистачало. Навіть було забагато. Шкільна дошка з крейдою слугувала підростаючому Сашку за іграшку, де він намагався своєю коротенькою ручкою написати перші невідомі нікому літери. Це для мене було віддушиною. Сашко був зайнятий своєю справою, а я – домашньою. Все було нове і незвичне. Раді­сне і тривожне. Як буде далі, що попереду»?

А попереду у молодого подружжя було багато роботи. Якщо чоловік Євген Олександрович мав досвід роботи, то вона була «білою» вороною в геодезії. Маючи вищу освіту (Марія Олексіївна заочно закінчила Уманський педагогічний інститут), була прийнята на роботу техніком бурових робіт. І попливли за Горинь-рікою строкаті, наповнені тривогою дні, місяці та роки важкої, виснажливої роботи, як на мене, не жіночої. Щоденні бурові роботи забирали дуже  багато моральних і фізичних сил.

«Вставали рано. Потрібно було зібратися в дорогу, приготувати їжу, оскільки в полі, чи в лісі нас ніхто не годував. Харчувалися самотужки. Варили картоплю на вогні, якої тоді було вдосталь, салом теж не були обділені. Цибулю, огірки, капусту купували у місцевих жителів, плата була чисто символічна. Дитячого садочка не було, тому доводилося брати Сашка з собою. Практично жив у кабіні. Продовжувалося це кілька років».

Щоб  глибше вникнути у виробничий процес, довелось Марії Олексіївні запасатися технічною літературою. Придбала підручник «Інженерна геологія», щоб засвоїти  термінологію та навчитися відрізняти і «читати» земляні горизонти, нарешті - збагнути премудрості професії геодезиста. Безперечно, допомагав чоловік. За рік, вона вже – інженер-геодезист.

Весною 1976 року Комарівку змінили на Нетішин. Начальником експедиції був призначений Григорій Перепелиця. Біля старого млина облаштували свою базу, яка слугувала їм аж до 1978 року. За цей час вже було виконано значний обсяг робіт.

«Мені, як молодому спеціалісту без практичного досвіду, довелось влітку попотіти, взимку померзнути, восени змокнути до нитки, а весною постояти по коліна у воді.

Крім того, мені потрібно було вчити місцеву молодь, яка приходила до нас на роботу і не мала відповідної підготовки, як проводити та контролювати бурові роботи, які велися в досить складних умовах, без належного технічного забезпечення. Більшість робіт здійснювалась вручну: копали шурфи, бурову установку іноді доводилось тягнути вважай вручну. Болотиста місцевість в райо­ні урочища «Кринички», де мав будуватися головний корпус, давала мало шансів на проведення робіт. Доводилось бульдозером валити дерева і робити настил, щоб затягти бурову установку. Рвалися троси, нівечилось залізо, обривались бурові штанги, а потім ми їх підкопували і діставали з глибини 3-4 метри. Але це не завжди вдавалось. Подекуди не витримували мости в автомобілях. А ми витримали все!

Коли обривалась бурова штанга, і глибина була відчутною, (п’ять і більше метрів), штангу ніхто не діставав. Хлопці, щоб якось розважитись, ставили соснового хреста на тому місці. Лісники, які згодом робили обхід своїх лісових територій, спочатку жахались появою невідомих поховань, але коли ми їм пояснили в чому справа, вони посміялися і заспокоїлись».

За десть років роботи пошукової геодезичної експедиції, до складу якої входила Марія Олексіївна, було пробурено не одну сотню свердловин, відібрано, описано та запаковано  тисячі різноманітних проб порід і відправлено до Києва на дослі­дження. І якщо все це можна було б покласти на вагу, то, напевно, стрілка показала б кілька сотень тонн взятих проб.

«І все це робилось в будь-яку пору року, іноді у вихідні, якщо цього вимагала ситуація, – констатує Марія Олексіївна. - Ми чесно, без матеріальної для себе вигоди робили свою справу. Відгулів нам ніхто не давав. Про них ніхто ніякої мови ніколи не вів. Потрібно було вкластися в терміни, які постійно коригувались. І там, де вже ми були, доводилось повторно брати проби ґрунтів. Так іноді вимагала ситуація. Якщо порівняти обсяг виконаних робіт нашою геодезичною групою, то можна з упевненістю сказати, що ми справді першопрохідці. Згодом по наших стежках, протоптаних в лісових хащах, підуть будівельники, монтажники..., щоб збудувати місто та АЕС».

. Марія Олексіївна повернулась на педагогічну роботу, влаштувавшись вчителем початкових класів у школу №1.  Потрібно було братися за педагогічну справу. Чимало змінилось у навчальних програмах, довелось наздоганяти прогаяне – знову вчитись.

За плечима М. Шевчук 35 років педагогічного стажу, 11 випусків початкових класів (а це не одна сотня її вихованців), яким вона дала перші знання в школі.

Успіх її праці полягає у створенні в класі такої атмосфери, коли діти відчувають радість пізнання. Особливого значення у роботі вона надає формуванню у школярів уміння та бажання вчитися, ставитись до навчання, як до серйозної, відповідальної і наполегливої праці.

 Вона заслужила право на відпочинок, але продовжує працювати, готує перший клас в дитячому садочку №7. Через казку, фантазію, гру, через неповторну дитячу творчість Марія Олексіївна шукає шлях до створення атмосфери зацікавленості кожного в колективній діяльності, стимулює активність. Вона постійно удосконалює педагогічну майстерність, запроваджує у практику передовий педагогічний досвід.

 Марія Олексіївна не з тих жінок, які будуть сидіти, склавши руки, і чекати з моря погоди. У садибній частині міста, біля старого млина,  свого часу з чоловіком придбали господарство, і тепер там вирощується різноманітна живність.

 Господарство потребує постійного догляду. Чоловік кілька років тому через хворобу покинув цей світ, але від їхнього подружнього життя лишилося троє синів, на зміну яким ростуть вже двоє внучат. Вона щаслива, що всі троє синів здобули вищу освіту, двоє з яких – військові.

«Хоч кажуть, що на весілля рушники вишиває наречена, я ж своїм синам сама вишила по весільному рушнику та білій вишиванці, вишиваю на даний час сорочку для внука і невістки. 

У своїй роботі намагаюся добиватися того, щоб у кожної дитини боліло серце за те, що відбувається навколо неї і поряд з нею. Жити і працювати так,  щоб людям, які тебе оточують, було добре і легко з тобою».

  На знімках: буровий агрегат на місці майбутньої АЕС; М.Шевчук в класі

 

Віктор Войковський

Фото автора та з сімейного альбому

Марії Шевчук