«За свiтоглядом я бiльше фiлософ, нiж психолог…»
Валентина Спаська ще будучи школяркою підсвідомо тягнулася до читання книг філософського спрямування, хоча пріоритетними у навчанні вважала математику і фізику. Складні твори авторства на кшталт Достоєвського, Толстого були необхідні, бо давали відповідь на її роздуми про світобачення. Вона підмічала, як влучно висловлювалися майстри пера – ніби читали її думки.
Так підсвідомо зароджувався майбутній професійний вибір Валентини, хоча вона сама цього ще не усвідомлювала.
По закінченні школи дівчина вступила до Одеського політехнічного інституту та здобула суто технічну спеціальність: «Експлуатація, монтаж, наладка на атомних електростанціях».
Отримавши диплом спеціаліста, уродженка Одещини за тогочасним розподілом кадрових ресурсів 1983 року була направлена на Рівненську АЕС, де й розпочала трудову біографію.«Моїм першим місцем роботи став електроцех: на центральному щиті управління я працювала черговим електромонтером. Здобуті технічні знання у вузі стали тією базою, яка допомагала мені вдосконалюватися, однак через кілька років зрозуміла, що ніколи не стану кращою в цій сфері за чоловіків-колег, які були на «ти» з усім електрообладнанням. Та й оперативна робота по змінах для молодої мами – не найкращий варіант», - розповіла Валентина Євгенівна.
До крутого повороту долі у професійному плані вона встигла ще попрацювати на релейному щиті відкритого розподільчого пристрою і, власне, тоді, зробила для себе безапеляційний вирок: вона, дівчина-відмінниця, не зможе бути перфекціоністкою у цій технічній сфері. За приклад їй були колеги-чоловіки, які органічно зливалися з цією роботою. Вона ж хотіла розвиватися і прагнути до вдосконалення в іншому напрямку.
Така нагода випала, коли після техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС було прийнято рішення створити на атомних підприємствах так звані психологічні лабораторії для тестування оперативного персоналу. Вводилися посади соціологів та психологів, аби унеможливити критичні помилки у роботі АЕС через людський фактор.
«Я була на зміні, коли сталася аварія у Прип’яті. Пам’ятаю, як у нас «просіла» напруга, потьмяніло освітлення, знизились показники частоти струму. Кілька секунд ми фіксували дуже низьку напругу. Невдовзі черговий диспетчер сказав, що відключилася від об’єднаної мережі Чорнобильська АЕС. В той момент усі зрозуміли, що сталося щось надзвичайно серйозне. Масштаби аварії уявили, лише коли почали привозити людей до нас, на Рівненську АЕС, старанно змиваючи з них радіоактивий бруд. І навіть за таких обставин ніхто не міг оцінити трагічні наслідки того, що сталось», - згадує пані Валентина.
Ось так, за покликом серця та прагненням реалізувати себе в новій, цікавій сфері в числі трьох працівниць РАЕС Валентина Спаська поїхала 1987 року у Ленінград опановувати нову спеціальність. Вона всотувала багатогранну інформацію, яку доносили до студентів викладачі факультету інженерної психології Ленінградського державного університету. В кінці 80-х минулого століття вітчизняна психологія отримала новий виток розвитку.
«Будь-який підручник чи професійне видання були на вагу золота, я дорожила кожною брошурою, посібником, - пригадує співрозмовниця. І стелажі у її кабінеті красномовно свідчать про це, адже зберігають на полицях, за нинішніми мірками, уже раритетні видання із психологічних наук.
Валентина Спаська в числі старожилів навчально-тренувального центру ХАЕС: у 1990 році вона приїхала працювати психологом у Нетішин у тодішній навчально-тренувальний пункт. Ставка робилася на психологічне і фізичне здоров’я працівників ХАЕС.
Особливим об’єктом уваги був персонал блочного щита управління.Кожна атомна станція має власну історію розвитку лабораторій з психології, на Хмельницькій АЕС вона була насиченою. Головна лабораторія при Союзі знаходилася в Обнінську (Росія), саме там розроблялися тести як інструмент для психологічної діагностики персоналу: для оцінки рис характеру і властивостей (спеціальних здібностей), які сприяють безпечному та ефективному виконанню робіт.«У нас все було вперше: перший раз – розслідування нештатних ситуацій, перший раз – спостереження на повномасштабному тренажері.
Особливо цікаво було займатися обробкою даних, залучаючи статистику. Це стало хорошою базою для аналізу і розслідування помилок з вини персоналу», - пригадує період становлення Валентина Євгенівна.- Ви інженерну психологію спостерігаєте з так званого періоду немовляти.
Як вона розвивалася?
- Досить стрімко, адже за ці кілька десятків років вітчизняна психологія вийшла на європейський рівень: багато наших талановитих вчених здобули визнання у фахівців. Розвинулися спеціалізовані напрямки цієї науки: сьогодні психологи працюють з дітьми, військовими, майбутніми батьками, хворими людьми, топ-менеджерами. Потреба у таких спеціалістах є і постійно зростає, зокрема і на підприємствах. А от інструменти, за допомогою яких проводиться психодіагностика людини, лишаються класичними: тести кольорів, портретів, … бо споконвіку люди лишаються людьми: з їх емоціями, почуттями тривоги чи страху, радості чи смутку. Так, світ нині стрімко змінюється, ми виходимо на інше сприйняття інформації, проте мотиви поведінки криються саме в емоціях. Класичний збірник тестів із психодіагностики ґрунтується на опитуванні, спостереженні та простих тестах на пам’ять. Нові методи тестування більше пов’язані із нейрофізіологічними реакціями організму. Інженерна психологія використовує тести із задачами на логіку, пам’ять, образну та абстрактну орієнтацію в певному просторі чи середовищі. Все це визначає стан працездатності та емоційної стабільності персоналу. Тестування в роботі з персоналом використовується і як один із методів відбору і розвитку співробітників.
- Чи можете стверджувати, що психолог, зокрема на режимному підприємстві, є одним із вартових безпеки?
- Звичайно, адже усе складне технологічне обладнання створене людським розумом та руками, його роботу можна вивчити та опанувати за допомогою певних інструкцій та настанов. Набагато складніше із людиною: у психологічному плані її не можна поділити на системи і навчитися управляти ними, особистість – це цілісний інструмент. Наше завдання як фахівців – спостерігати за цим інструментом і виявляти збої та пошкодження (назвемо це так) на рівні сприйняття елементарних речей, світу і подій у ньому.
У розмові Валентина Спаська наголошує, що діагностика через спостереження – це дуже добре, але ще краще, коли можеш допомогти людині, в якої ті чи інші проблеми.
Наступною сходинкою, яку вона прагне підкорити, є психотерапія. Для цього шляху має власний досвід, свої переконання та систему цінностей. Хоча твердо переконана: психолог допомагає не правилами та стандартами, а індивідуальним відчуттям душі іншої людини. «Я давно зрозуміла, що я – офіційний психолог – працюю в оточенні неофіційних психологів. Це професія, якій усе життя вчишся, у мене вона зрослася із хобі, тому постійно занурена у царину психології і залюбки вдосконалююся», - каже співрозмовниця.
Крізь призму років вона досі вдячна долі за можливість колись змінити професію і реалізувати вибір стати кращою в іншій діяльності. А собі – за те, що не втратила той шанс.
Тетяна СтепанюкФото автора
