«Душею прикипiв до цього краю»
Днями заступнику генерального директора ВП ХАЕС з фізичного захисту та режиму А.В.Бойку виповнюється шістдесят, а 18 жовтня минуло рівно п`ятнадцять років, відколи обіймає цю посаду. Ми зустрілися з ювіляром, прагнучи поспілкуватися на житейські теми, але й виробничих уникнути не могли. Початок розмови наш візаві присвятив виїзному засіданню міжнародної робочої групи з формування, розвитку і підтримки культури захищеності, яке відбудеться на нашій станції вже наступного тижня і триватиме з вівторка по четвер.
Культура захищеності – термін відносно новий і значно глибший за своїм змістом від раніше поширеного – культура безпеки. Неспроста за мірками МАГАТЕ він трактується як культура фізичної і ядерної безпеки, оскільки охоплює значно більше коло питань. Саме про культуру захищеності з новою силою заговорили минулоріч на пам`ятному саміті у Вашингтоні за участі Президента Віктора Януковича, де було прийнято рішення про відмову України від використання високозбагаченого ядерного матеріалу, себто урану.
За словами співрозмовника, питанням, яке стане предметом розмови на виїзному засіданні міжнародної робочої групи, вітчизняні атомники почали займатися минулого року, виконали вже певні заходи. Під егідою ГІЯРУ утворено робочу групу, до складу якої увійшли заступники гендиректорів з фіззахисту всіх українських АЕС, фахівці «Енергоатому», профільного міністерства та ще ряду організацій. За аналогією, запрацювала група з числа фахівців служби фіззахисту, відділу ядерної безпеки та деяких інших підрозділів на нашій станції,так само будуючи свою діяльність за відповідним Положенням і планами. За час, що пройшов, певні заходи уже виконано, на часі наступні. Поштовхом до розвитку подальших кроків у цій сфері має стати Заява «Енергоатому» про наміри в сфері культури захищеності. Основна мета якої – «достукатися» до кожного працівника станції, доступно пояснити та переконати, що дотримання фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів – справа не тільки профільних структурних підрозділів, як, наприклад, служби фізичного захисту чи відділу ядерної безпеки. Це завдання всього персоналу, як, до речі, і реалізація заходів з культури технічної безпеки. У цьому запорука успіху і стабільності нашої роботи.
Проведений аналіз допущених порушень за останні 2 роки в сенсі пропускного внутріоб`єктового режиму дає підстави стверджувати про їх зменшення.
- Але для себе хочемо з`ясувати, - каже Анатолій Валентинович, - з яких причин вони виникають, що потребує удосконалення.
Серед заходів, спрямованих на виправлення ситуації, називає започатковане ще позаминулого року нат базі НТЦ навчання персоналу станції, яке включає питання, пов`язані з фіззахистом, а також обліком і контролем ядерних матеріалів. Відповідні інструктажі проводяться з особовим складом військової частини з охорони станції, аби військовослужбовці не були сліпими виконавцями поставлених перед ними вимог, а діяли усвідомлено й компетентно, належно реагували в разі чиєїсь підозрілої поведінки тощо.
Не стану переповідати проанонсовані деталі виїзного засідання та знайомити з його учасниками, про це у наступних випусках. А зараз більше про ювіляра.
Повороти долі
Його дитинство та юність тісно пов`язані з двома великими культурними центрами Західної України – Тернополем і Львовом. У першому народився, а коли хлопчику ледве виповнилося два роки, батьки змінили місце проживання. Отож до своїх тридцяти мешкав у місті Лева. Не бачить у власній біографії чогось такого, що вирізняло б від ровесників. Ріс як усі, добре навчався у школі, тягнучи на срібну медаль, але в якийсь момент «вхопив» дві зайві четвірки. З інститутом з першої спроби не склалося, і юнак працевлаштувався на телевізійний завод. Був учнем, згодом слюсарем-складальником. Близькою видалася справа, адже вчорашній абітурієнт-неудачник мав намір навчатися на радіофакультеті.
За крок до мети все обірвалося – не вистачило на вступних іспитах одного прохідного бала і хлопець сповна відчув наскільки складно втрапити до вузу, де на одне місце претендувало 7-8 бажаючих. Та вже через рік роботи знову зажадав скуштувати студентського життя, щоправда вдруге в одну й ту ж річку входити не став. Анатолій вступив до політеху на енергетичний факультет, хоча й не полишав думки перейти на раніше обраний. Адже він завзято і не без успіху захоплювався радіолюбительством, чаклував над популярною серед молоді світломузикою. Вже пізніше, на вісімнадцятиліття доньки таке диво створив, де все крутилося, моргало, що їй заздрили усі дівчата й хлопці. Адже в ту пору не було різноманіття побутової техніки і кожен, що називається, «клепав» самотужки.
Радіолюбительство залишилося в минулому та так і не переросло у професію, адже новий факультет не став чужим, Анатолій з головою поринув у навчання. З дипломом енергетика вирушив у трудове життя, не зраджуючи справі й дотепер. Адже всі роки так чи інакше його робота пов`язана з енергетичними об`єктами. Перше післявузівське призначення стало визначальним, проектна організація, у яку він прийшов, окрім проектування різних типів підстанцій трохи займалася науковими проблемами. Зокрема, розробкою обладнання для розплавлення ожеледі на лініях електропередач. Тоді й довелося об`їздити Казахстан, Росію. Помимо основної роботи молодий спеціаліст був обтяжений громадськими справами, спочатку ходив у заступниках, а потім на три роки очолив комсомольську організацію. За путівкою комсомолу і прийшов у правоохоронні органи. Після року навчання працював у різних підрозділах служби безпеки у Львові, згодом Анатолія Бойка перевели до Києва. Тут, в центральному апараті, в коло його обов`язків входило контррозвідувальне забезпечення об`єктів оборонного значення. Доки не грянув Чорнобиль. Після цього у складі оперативної групи КДБ УРСР 22 дні провів там, багато чого передумав і переосмислив. Та тільки не відрікся від обраної в юності професії. Колишньому енергетику запропонували перейти в новостворений підрозділ, котрий займався безпекою атомних електростанцій, в якому він став куратором всіх вітчизняних АЕС. Об`їздив усі майданчики, в тому числі неодноразово бував на Кримській АЕС, якій так і не судилося запрацювати. Часто приїздив у Нетішин, де на ту пору завершувалося будівництво першого енергоблока. Сподобалося йому місто, яке чимось нагадувало Прип`ять, і сказав якось дружині: «Якби куди й довелось переїхати, то хіба на ХАЕС».
Як у воду дивився! Таку пропозицію зробив тодішній директор станції В.Г.Сапронов, пообіцявши роботу й житло. І...
Прощай, Києве
Якщо раніше він і гадки не мав полишати столицю, то тепер пристав на таку пропозицію. Тим паче, що давно мріяв про конкретну практичну роботу, а тут випадало більш паперовими справами займатися, теорією. Адже останні три роки перед призначенням на ХАЕС викладав в академії СБУ, де були спеціальні курси для тих, хто займатиметься сферою атомної енергетики. Отож, набуті знання і досвід пригодилися.
За 15 років прикипів душею до подільського краю, до Нетішина, не маючи наміру його полишати. Уже не манить столиця з її велелюддям, у якому ти фактично ніхто, нікому не цікавий. Тепер навіть кількох днів перебування в Києві достатньо, аби втомитися від тамтешнього шаленого ритму, шуму, постійних вуличних заторів. Це вже не для нього, не вабить, не притягує.
Але й дотепер Анатолію Валентиновичу доводиться чути: «Дарма не повернувся в столицю (а такі пропозиції були – авт.), вже б може генералом досі став». Та чи можуть генеральські погони компенсувати комфорт, якого прагне душа, повагу людей? Свій вибір він зробив на користь останнього.
Райський куточок
Його облаштовує родина Бойків у Стриганах, придбавши тут сільську хату. Не було саду, посадили 20 дерев, вже й заплодоносили їх груші та яблуні, сливи й алича. Першими врожаями задоволені, сподіваються в майбутньому мати більше віддачі. Залюбки проводять у селі вихідні, працюючи на землі, воєдино зливаючись з природою. Хіба ж порівняєш ці щасливі миті з міським життям, якого так прагнуть молоді. Он і внук Сашко нізащо не погоджується на дідусеву пропозицію після закінчення інституту, де зараз навчається на другому курсі, приїздити на ХАЕС. Не хочеться хлопцю провінційного життя. А хіба ж він сам не так мислив у молоді роки? Та от у 45 круто поміняв курс корабля, на якому плив по життю. І нітрохи не жалкує за такий вчинок, хоча вдався до нього не тільки заради більш розміреного способу життя. Сім’ї доньки потрібне було житло, на отримання якого сподіватися було годі, та й купівля-продаж, як і обмін, на ту пору ще не були такі доступні, як тепер. Отож, батьки й скористалися слушною нагодою, одночасно вбивши двох зайців.
Облюбована сільська місцина дарує спокій і насолоду, тут після виходу на пенсію (дружина вже на заслуженому відпочинку – авт.) проводитимуть більше часу. Тепер, що називається, бувають наїздами, а ще викроюють хвилини аби навідати дітей та батьків. Дякувати Богу, жива ще мама Анатолія Валентиновича, батьки дружини.
«Робота мені до вподоби»
Він не перестає повторювати, що вдячний долі за дарований нею шанс випробувати себе на практичній роботі, яка дає можливість бачити результати. Пригадує свій прихід на ХАЕС, де вже більше двох років залишалася вакантною запропонована посада заступника директора станції з режиму. Справ, які потребували негайного вирішення, накопичилося вдосталь, і гаяти час не випадало. Йому хотілося зробити так, аби станція в питаннях фіззахисту не пасла задніх хоча б поміж українськими АЕС, не кажучи вже про зарубіжні. Тим паче, що на всіх інших вітчизняних атомках вже успішно працювали міжнародні програми, за якими вдалося запровадити сучасні технічні засоби, а наймолодша Хмельницька почувалася тут пасинком. І Анатолій Бойко наполегливо взявся добиватися, аби саме в нас запрацювала американська програма модернізації системи контролю доступу. Йому повезло, що представником інтересів американської сторони був Андрій Глухов, котрого добре знав, коли той ще працював у Адміністрації ядерного регулювання. Робота закипіла, було порозуміння з керівництвом станції, зокрема Ю.О.Недашковським – на той час заступником директора з економіки, а згодом і директором ХАЕС. Активно підключився «Енергоатом», і за якийсь час вже були конкретні результати.
2000-й рік. Разом з американцями вдалося успішно застосувати на енергоблоці №1 модернізований комплекс, який включає і систему контролю доступу. Завдяки успішній і вчасній реалізації проекту пощастило підписати угоду про другу чергу модернізації. Все було для нас новим, і станція фактично стала своєрідним полігоном для обкатки змонтованої техніки. Але всі випробування витримали достойно, вносячи по ходу необхідні зміни, аби добитися бажаного. І це сталося. Згодом усе повторилося на енергоблоці №2, звісно, що тут довелося працювати з більш сучасними технічними засобами. Комплекс успішно експлуатується ось уже сім років. Та час не стоїть на місці, нестримно пульсує наукова та інженерна думка, з’являються нові напрацювання, які потребують втілення. Це одна із складових культури захищеності – постійне оновлення технічних засобів і запровадження більш сучасних. На часі – реконструкція комплексу на 1 енергоблоці, за умови належного фінансування проблем з реалізацією проекту не виникатиме.
Спеціалізована місія МАГАТЕ, яка в 2003 році вивчала на ХАЕС стан фізичного захисту, дала йому позитивну оцінку. У цьому плані і дотепер нашу станцію називають однією з кращих, що не може не тішити ювіляра А.В.Бойка.
«Людина я не амбіційна»
Так відповів співрозмовник на моє запитання чи вважає себе успішною людиною, якій вдалося реалізуватися, повноцінно розкритися. Звичайно, в чомусь хотілося б досягти вищого рівня, але корити себе не має за що. Радий, що склалося саме так, не інакше. Що плоди своєї праці знаходять схвальну оцінку фахівців і розуміння персоналу, що має повагу від людей, не заплямував доброго імені батьків і залишається авторитетним батьком та дідусем. Своєму онуку бажає більше наполегливості у досягненні задуманого, бо й сам керується принципом, який прочитав свого часу у когось з відомих: «Хто хоче, знаходить шляхи вирішення, хто не хоче, шукає причини виправдання». Легких шляхів він не шукав, і внука наставляє: «Старайся, Сашко, бо ж судять про людину не за красними словами, а за добрими справами».
Ольга Сокол
Фото Валерія Валуєва