Земна дорога Дiда Василя

Пішов у вічність, як на мене, статний, високий і багатий на чесноти чоловік – Василь Іванович Кравчук. Говорити про його земні відзнаки не хочеться, бо що то за звання «заслужений», лауреат такої-то премії, коли його просто величали у се­редовищі митців Дід Василь. А це, знаєте, ніби родина, ніби тобі зачинатель династії, який приголубить, дасть добру пораду, обігріє, допоможе. Його любили і поважали за оптимізм, за щирість і доброту. Він був мудрець, що підсміхався над собою, поблажливо ставився до не надто талановитих, але «пробивних» товаришів, що до останнього зберігав оптимізм і віру у людей.

- Старий, - поважно звертався він, - ми ще маємо зустрітись з читачами Нетішина, бо я тут утнув трохи гуморесок  про сьогодення, і посидіти за чаркою не завадить.

Він лишив по собі немалу літературну спадщину, якою, впевнений, будуть користуватись земляки ще довго-довго, бо, як зауважував Василь Іванович, «Я жайвором стану Й озвуся з небес. Щоб Вас оспівати, Мій голос воскрес».

Хочеться провести у кращі світи Діда Василя уривком з лірично- гумористичної повісті «Криниці та ковбані», що так просто і душевно відсвічує душевні струни митця.

Віктор Гусаров

******

І раптом я здалеку запримітив знайому постать, яку відразу ж упізнав. Припадаючи на ліву ногу та допомагаючи їй палицею, чоловік ішов назустріч мені, його дугувата постать, різкий викид правої ноги вперед і легеньке підтягування лівого протеза, все видавало в тій постаті Михалка. Це був він. І я щиро зрадів нашій зустрічі.  –

- А ви ж як? Самі тепер, чи що?

- Хе-е - сумно похитав головою Михалко. - А з ким же мені жити? Сватався, понімаєш, до Петрушихи. Давай, кажу, - только будемо удвох коротать вік. Бо менше дров піде на борщі, усуспільнимо своє господарство, ше й ото малий такий кооператив зробимо. Де там. ''Ні, каже, Михалку, маєш своїх дітей та внуків. А я своїх. І якщо ми й помиримось, то вони влітку як приїдуть за продухтами, то аж ніяк не поділимо. Та ще й критикувати будуть -  дід бабу полюбив, бо вона хороша. Краще приходь коли на балачку. А так щоб аж разом жити то нє. Ото ж я сплюнув,  та й живу оце сам. А ти зайди та побачиш, як старий фронтовик живе. Бо навіть по радіо кажуть, що за нас не треба забувати, і він, круто змінивши маршрут, потягнув мене за собою.

- Всеодно там у тій коперації нині нічого путнього не купиш. Довели оті твої демократи до ручки страну. Вже й «чорнила» не купиш, як ото колись бувало. Нема з чим під ясени іти.

- Хіба ж то, - кажу, - демократи? То ж все начальство те ж саме заправляє. А на демократів валите.

- Ну от. Я ж тобі кажу, що нам треба побалакати. Ти не бось, я щось знайду дома, хоч і не вельми щоб аж так, але   якось та закріпимось. Мене ще рано зовсім списувати.

Незабаром Михалко, відчинивши скрипучу хвіртку і притримавши її аби я встиг зайти на подвір'я, показував мені своє господарство. Чорний волохатий собака, завбачивши чужого, сердито вишкірив білі зуби і грізно загарчав. Але Михалко рішуче потряс йому палицею.

- Чопик! Ти що не бачиш, що це добрий хлопець іде зі мною? Марш на сідало і зберігай нейтралітет. Увечері вигавкаєшся до несхочу. Тримаю його, понімаєш, бо ж нема з ким і побалакати. А так трохи з ним, трохи з кабанцем відведу душу. А то ще з курми. То ж я тобі кажу. Вдень є з ким погомоніти. А от ніч прийде, хоч сказись. Бувало з Василиною посваримось. І вже веселіше стає. А нині хоч головою об стіну бийся. Часом котрий із синів довідається. - Приїжджайте, батьку, в город жити, бо здичавієте отут. Ні. - кажу. - Я швидше там у вас здичавію, бо ви на роботу. А я куди? Ото ж буду, поки дихаю отут о жити. Якби яка баба трапилась, то й женився б на старість. Було б хоч з ким сваритись.

Oце недавно послали мене в санаторій за казенний щот. Поїхав. Сусіди тут наглядали за господарством. Кабанця заколов. То діти розібрали. На це вони в мене молодці. Аби було що. Той одне стегно. Той - друге. Внуки, понімаєш. Одне слово свіжина не пропаде. Аби повідомив, що буде. Примчаться. Так от. Кабанця заколов. Курям сусіди щось там сипнуть. Собаку відв'язав. Йому теж, бувало, щось там кинуть. А я поїхав у ту санаторію. Гадаю собі а чого ж не порозкушувати за казенний щот. А ще може собі там бабу підходящу знайду та привезу за господиню.

Поїхав, понімаєш. Все харашо, їсти вистачає. Развліченія всілякі там. Хочеш душ. Хочеш на електрику йди. Хочеш в болоті вигрівай радикуліт. Все може виписати лікар. А бабу треба шукати самому. Але ж, чоловіче, хіба ж то ті літа, що колись. Є, конєшно, ще старіші за мене і криві, і зігнуті. Що ти з неї візьмеш? А є такі ходять, що аж іскри летять, аж дзиндрить за нею. А я сяду на лавочці тай зітхаю та думаю, як ото в народі кажуть часом: - Господи. Забрав сили, то забери й думки. Посидиш, поцмакаєш, почухаєшся та ідеш у палату. Не получилось знакомства та й годі. Та може то воно так і треба. Бо з таким парубком як я, хто захоче мати діло.

- А ви, я бачу, маєте що розпові­дати і без пляшки, - кажу Михалкові, бо він дістав шматок сала, порізав його і, витягши з шафи зелену пляшку, почав дивитися на неї навпроти вікна, придивляючись, чи вистачить нам того, що в ній всередині. То може на цей раз обійдемось?

- Та ти що, - скривився Михалко. - Ти в мене сьогодні гість. То ж  вип'ємо і побалакаємо.

- От я слухаю по радіо. Всілякі є думки. Але я так собі думаю, що ліквідують колгоспи - і буде голодовка, як ото в тридцять третьому, як пухли з голоду.

- То що в тридцять третьому хіба не було колгоспів? - питаю Михалка.

- Так тоді люди хотіли землі. А в них її відбирали. А тепер навпаки - ніхто не хоче її брати. Ось мені тепер вона нащо? І так на кого не кинь. А колгосп є. То в ньому й трактор, і реманент усякий. Та й вкрасти є де. А не буде колгоспу, де поживишся? Он бабам і гичка, і цукру заробить. І буряків украде на самогонку. Нє-є. Колгоспи треба щоб були, тай годі.

- Та їх же, - кажу, - ніхто й не збирається поки що ліквідовувати. Але у фермера ви вже не поцупите так як з колгоспу. І в нього буряки не присипле снігом, як оце минулого року у вашому таки колгоспі, бо то його праця, його майно. І він не дасть йому загинути. А в колгоспі воно наше. Але ніхто не скаже, що моє. То ж якщо гниє хліб, чи приорюють буряки, ніхто не журиться вельми. Щось там залишиться. А щось пропаде. Колгосп не збідніє і не збагатиться. То ж всеодно майбутнє за приватним власником.

- Ех, - зітхнув Михалко. - Був би я на років сорок молодший, взяв би земельку. Адже люблю я її, їй богу пахне вона мені. А ще ж як посадиш чи посієш щось своїми руками. Так лащиш його, викохуєш, мов дитину. А тепер що? У світлі далі комунізму он туди, де моя баба доклюкувала...

Він махнув рукою і, зітхнувши, підпер підборіддя рукою. Замовк, ніби чекаючи що я додам до його думки.

- А може б, - кажу, - котрий з ваших синів приїхав та й продовжив хліборобську династію?

- Ет - махнув рукою Михалко. - Якщо він один з другим пішов на поверхи, відірвався від землі, то вважай - пропало. Нічим не притягнеш його назад у село. Ото й тільки поки я живий. Заколю кабанця. Це вже приманка і неабияка. Нехай спробує нині накуплятися на базарі.

- Ото ж то й воно,-  додаю я. - А тут би мав як розвернутися.

- Хто-зна, - погодився Михалко. - Поживем. побачимо. Але справа не в цьому. Справа в тому, що нам треба випити по сто грамів.

За тими розмовами з Михалком пролетіло кілька годин. І я став поглядати на годинник, бо ж хотілось іще завітати до своєї хати-пустки. А потім устигнути на вечірній автобус.

- Ти не спіши, - сказав мені Михалко. - Я ж тобі ще не показав своєї криниці. Сам викопав онде в саду. А тепер і сусіди ходять, бо такої водички усе село обійди, не знайдеш. Прямо тобі мінеральна, понімаєш. Оце був я в санаторії. Куди там? Моя краща. І може вона й лікувальна, бо мене раніше живіт болів. А це ось пару років, відколи маю свою криницю, як рукою зняло. То ходім-но в садок.

Ми вийшли з хатини Михалка на залите сонцем подвір'я і на нас війнуло духмяним подихом квітів і привітністю кучерявих яблунь. Густі хащі малинника тулилися до хворостяного тину. Тут же цвіли екстравагантні георгіни, дбайливо підв'язані, аби їх не понівечив вітер. Десь там у тих малинових хащах, чи то може ближче поміж лопухами в подвір'ї заклопотано кудкудахкала курка, сповіщаючи світ що вона народила яйце.

Я витяг з Михалкової криниці відро. І та вода була дійсно, мов земний цілющий трунок. Холодна, аж зуби ламало. І якась аж солодкувата.

- Всі сусіди тепер ходять до мене, - похвалився Михалко. - Я кажу, що навіть, коли помру то згадуватимуть, як ото в Шевченка, пам'ятаєш є така поема, я колись читав. Москалевова криниця. А мою назвуть Михалкова криниця. Ось тільки чи житимуть тут люди, бо ж в селі одні старики лишились. Хто ж ту воду питиме?

- Питимуть, - кажу Михалкові. - Питимуть і житимуть. Адже зрозумі­ють колись люди, що все, що ми маємо у житті нашому, береться від землі, що у ній наші корені. І вона покличе до себе блудних синів своїх, що відірвались від неї. І вона дасть їм і багатство, і пам'ять про рід свій, про свій народ.