Жiнки у Тарасовому життi
Цікаво проаналізувати роль жінок у житті нашого найбільшого генія Тараса Шевченка. Його життя і творчість добре опрацьовані й висвітлені в численних працях, але ділянка його інтимного життя, тема жінок на його життєвому і творчому шляху рідко згадувані. Ті перші чисті пориви дитячих чи напівдитячих інтимних почувань, які видатні шевченкознавці називають першим коханням, у Шевченка бачимо до дівчинки Оксани, з якою були пов'язані його спогади про дитячі й молодечі роки на тлі безрадісного кріпацького життя. А що вони були дуже сильні, це бачимо з того, як ім'я його Оксаночки відбивалося з найніжнішим співчуттям в його творах. Постать тієї Оксаночки перевтілювалась у його творах і в черницю Мар'яну, і в Катерину. Та приязнь до Оксани не погасла в його серці і через 15 років, коли він повернувся до рідної Кирилівки. Найперше він запитав про долю його приятельки і був тяжко пригнічений коли почув, що через москалів пропало її життя.
Почуття до Оксани, як уособлення нещасної скривдженої дівчини, не покинули нашого співця й на засланні і в подальші роки. Їх ми бачимо і в «Гайдамаках», і у вірші «Мені тринадцятий минало», і в «Катерині», і навіть у житті в постатях Катрусі Піунової чи Лукері, які може нагадували йому Оксану.
У 1829-му році, приїхавши з Тарасом до Варшави, поміщик Енґельгардт віддає свого 16-річного козачка Тараса до відомого там маляра Франца Лямпі, щоб мати свого власного маляра. Його одягли, як панича, бо туди ходили більше вчитися панські діти. Отже у Варшаві відчув Тарас себе людиною. Тут він і закохався в гарненьку прачку польку Дуню Гусаківську, яка прала йому білизну, прасувала краватки та манишки. Але за цю любов чи прихильність Дуні Тарас теж мав платити данину: він мусив, на її вимогу, розмовляти з нею винятково польською мовою. Тарас швидко опанував її. Зрозуміло, що це кохання не могло не блиснути ясним промінням у його чутливому серці. Ця приязнь, як він признавався пізніше своєму приятелеві маляреві Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його самого у власних очах. «Я вперше тоді подумав, - казав Тарас, - чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні люди».
Та це захоплення Дунею тривало недовго: 20-го листопада 1830 року у Варшаві вибухнуло повстання проти російського окупанта, і пан швидко виїхав до Петербурга, а через якийсь час і вся челядь разом з Тарасом помандрувала туди ж. Тарас іще мав нагоду побачити з горища бій польських повстанців проти московського війська.
З різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не збирався одружуватись, хоч любив жіноче товариство і жартома казав, що любить таких жінок, щоб під ними земля на три сажні горіла. Проте, після викупу з кріпацтва у 1838-му році Шевченко, мешкаючи в маляра Сошенка, захопився молодою й дуже милою німкенею Машею, яка жила в того ж Сошенка і з якою Сошенко збирався одружитися. Сошенко був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко за це розгнівався на Тараса і, щоб перешкодити зв'язкам Тараса з Машею, видворив його з свого мешкання. Проте, почувши, що, за порадою лікаря, Сошенко має їхати лікуватися в Україну, Шевченко, почуваючи перед ним провину, відвідав Сошенка, допоміг йому, і вони лишились друзями.
Поминувши дрібні захоплення Шевченка Кошицівною та Усковою, варто згадати його спроби одружитися з Катериною Піуновою. Повертаючись із заслання, поет побачив її на виставі в 1857-му році в Нижньому Новгороді. Сюди тоді на зустріч з Шевченком приїхав відомий артист Щепкін. Вирішили поставити там жарт «Москаль-чарівник» Котляревського. Шевченко, чекаючи дозволу їхати до Петербургу, мав уже нагоду бачити й перед тим молоденьку красуню артистку Піунову в театрі. Одного разу керівник театру запросив Шевченка за лаштунки, щоб показати сцену. Тут Шевченко і познайомився з Піуновою. Як згадує вона сама: «Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс - він подав мені руку... посміхнувся і сказав: «Вами я завжди милуюсь, коли бачу на сцені». Під гримом - згадує вона, - я почервоніла до вух». До речі, Піунова швидко вивчила українську мову, коли грала Тетяну в «Москалеві-чарівникові». Шевченко разом з Щепкіном допомагав їй у вивченні української мови. Як видно з Шевченкового щоденника, Піунова зіграла свою ролю так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше всіх оплескував, кричав і тупав ногами.
Тарас Шевченко хотів навіть одружитися з нею, але різниця в роках - їй було лише 15 років, а йому 43 роки - була перешкодою. Тож ці залицяння скоро припинились. Він побачив, що ні вона, ні її батьки не бажають такого жениха. Він розгнівався й викинув її з свого серця. Професор Зайцев вважає, що в особі Катерини Піунової Шевченко бачив нібито частку своєї колишньої Оксани. Проте Шевченко з Щепкіном намовили її переїхати грати на сцені до Харкова. 22-го лютого 1858 р. Шевченко пише в щоденникові: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки», а за день він довідується, що вона зрадила обіцянку, підписавши контракт з місцевим театром. Після цього поет навіть не вітався з нею при зустрічах.
Повернувшись до Петербургу і з'їздивши потім в Україну, поет після всього пережитого почуває знову самотність, прагне родинного спокою, хоче одружитися: ...Хоча б на чортовій сестрі, бо доведеться одуріти на самоті... - пише він. А 10-го травня посилає листа у справі одруження до дружини свого приятеля Марії Максимович, де пише: «Посилаю Вам свій портрет, тільки будьте ласкаві не показуйте його дівчатам, а то вони злякаються - подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть, щоб рушники брала та щоб на своєму городі гарбузів не саджала..., а покищо, де побачите гарбузи, то так з коренем і виривайте».
Листується поет і з названим братом Варфоломеєм, просить його підшукати йому дівчину для одруження. Але й ці спроби не дали позитивних наслідків. Тим часом Шевченко залицявся до наймички Лукері, що працювала в панства Карташевських, українців, що мали у Петербурзі салон. Там збирались видатні письменники, поети, мистці. Лукеря була красива, струнка, і йому сподобалась. Вона теж походила з України. Він їй справив український одяг, намалював з неї портрет. Але незабаром він побачив, що вона була цинічна, непорядна й розпутна, і він лишив її сам. Але через багато років, лишившись вдовою, Лукеря з пошани до Шевченка переїхала в Україну, до Канева, і часто згадувала про своє знайомство з поетом, а люди, побачивши її, коли вона ходила на могилу Шевченка, казали: «Шевченчиха пішла, Шевченчиха пішла».
Як Шевченко тужив за українською людиною, за рідною стихією, бачимо з розповіді маляра Честахівського, який на прохання поета, знайшов йому 17-річну дівчину Одарочку, щоб вона позувала йому в українському одязі для портрета. Українська родина, що жила в Петербурзі, спершу не хотіла пустити доньки для позування, тому сам Честахівський мусив писати листи в Україну й питати її братів, бо мати, Горпина, сама не зважувалась дати дозволу. Нарешті, дозвіл одержали, Одарочка прийшла до Шевченка разом з матір'ю, одягнена в білу чохлату сорочку з червоною стрічкою, в плахотці, в запасці, стрічках у кісниках, а голівка квітами заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Як же зрадів Тарас Шевченко, побачивши таку рідну квітку - Одарочку! Побачивши наступного дня Честахівського, він з якоюсь побожністю й захопленням казав, дякуючи: «Учора у мене був Великдень у перший раз після того, як вигнала лиха доля з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Великдень! - наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано - чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, прогнала туман з душі заснулого серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького городу. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька-Україна дихнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашнистим квітом вишневих садків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову».
Отак бачимо, яке животворне значення для людини-поета мали окремі жінки чи дівчата, як це відбивалося на його житті і творчості.
Михайло Чалий