Життєва стежка Івана Сторожука
Післявоєнне дитинство. Воно закарбувалось у найсокровенніших закутках свідомості. Час від часу у спогадах зринають картини того, що довелось пережити. Коли прислухаєшся до розповідей старших людей, мимоволі ловиш себе на думці, що у кожного покоління завжди є гарні слова про епізоди минувшини.
Не у статках жила сімя Дмитра Сторожука. У колгоспі замість грошей на трудодні видавали натуральну продукцію, в основному зернову. А життя вимагало, щоб й інший харч був на столі, та й без нормального одягу в білий світ не вийдеш.
- Потерпімо трохи, бо ж нову оселю треба будувати. А коли дощ на голову не капатиме, той й радість не забариться, - повчав батько.
Хату в селі Боднарівка, що в Ярмолинецькому районі, Сторужуки звели. Не без допомоги односельців. Тоді було так заведено, що багато важливих справ робилось громадою, так званою толокою.
Коли навколишні луки щедро вкривались врунистою травою, Іванко збирав корів місцевих жителів у череду і гнав на пашу. Так Сторужуки розраховувались за допомогу в спорудженні житла.
Іван на випасі завжди чекав моменту, коли тварини вдосталь посмакують соковитою травою і приляжуть жуйку пережовувати. Тоді вже був упевнений, що жодна корова не втече на людські городи і не зробить шкоди. Відтак витягував із-за пазухи книжку і поринав у світ пригод та незвичайних явищ. В школі Сторожука вчителі літератури та історії ставили за приклад, мовляв, знає більше, ніж передбачено шкільною програмою.
У рідному селі діяла лише початкова школа. Починаючи з четвертого класу Івану довелось за будь-якої погоди долати по вісім кілометрів до сусіднього навчального закладу. У восьмому класі у нього зявився велосипед, і це стало справжнім святом.
Після випускного вечора Іван пересів на значно потужнішого металевого коня – трактор. Відразу зрозумів, що праця не з легких. Про комфорт у кабіні тоді мова не велась. Часто доводилось просто неба лагодити вузли та агрегати. Не раз молодий тракторист обдирав до крові руки, з яких було важко вивести залишки мастила. Тоді жартували, що тракториста можна і без ворожки по руках визначити.
Різницю між якісними і неякісними деталями Іван Сторожук довідався згодом, коли опанував фах токаря. Після строкової служби він влаштувався на роботу в колектив Хмельницького заводу термопластавтоматів. Без відриву від виробництва закінчив Одеський верстатобудівний технікум.
Коли у 1985 році Іван Дмитрович за направленням прибув на проммайданчик ХАЕС, у арсеналі ремонтної служби було лише кілька токарних верстатів, які розміщувались у пристосованому вагончику. Роботою кожний токар був завантажений максимально, бо під час будівельних та монтажних робіт зростав попит на запасні деталі.
Через деякий час цех централізованого ремонту вже мав у своєму розпорядженні велику ремонтно-механічну майстерню.
- Робота такаря,- розповідає Іван Дмитрович,- вимагає великої зосередженості. Навіть після дрібної похибки виготовлена деталь переходить в ранг браку. На ХАЕС дуже точні технологічні процеси, для яких потрібні якісні запасні деталі.
Вже більше десяти років Іван Сторожук обіймає посаду майстра ремонтно-механічного цеху енергоремонтного підрозділу. У його бригаді трудиться дванадцять чоловік, які виконуть складні завдання у ремонтний та міжремонтний періоди. На кожного з них він дає тільки позитвну характеристику. І не безпідставно.
Найвідповідальніші роботи у його бригаді довіряються працівникам, які тривалий час підтверджують свою високу кваліфікацію. Зокрема, токарям Леоніду Русакову, Володимиру Зощуку, фрезерувальнику Олександру Окорському, верстатнику Валерію Дзядовичу.
Зарекомендували себе знавцями металообробної справи слюсар Василь Павлюк, токарі Валерій Повар, Юрій Вознюк, Олександр Пашинський, Микола Яковчук. Задоволений Іван Дмитрович стараннями в опануванні токарних премудростей, які демонструє Володимир Громко, який нещодавно поповнив колектив ремонтно-механічного цеху.
Бригада Івана Сторожука особлива, бо в ній токарями працюють дві жінки – Любов Коропчук та Любов Смірнова. Вони є прикладом відповідального ставлення до роботи. Майстер не переживає за кінцевий результат, бо знає, що працівниці гарантують якість.
Важко порахувати, скільки найменувань запасних деталей доводиться виготовляти спеціалістам ремонтно-механічного цеху принаймні протягом однієї ремонтної кампанії, а їх зазвичай на рік припадає дві. Все розписано, як мовиться, по хвилинах.
А ще персонал цього підрозділу задіяний у впровадженні заходів реконструкції та модернізації. Це також велика відповідальність, бо цей процес перебуває під контролем міжнародних експертів.
Іван Сторожук з повагою ставиться до колег, які у цеху виконують інженерно-технологічні функції. Він чіткої організації праці також залежить результат.
Не зоглядівся Іван Дмитрович, як шість десятків років життя прогайнули. Все ніби було вчора: босоноге дитинство, пошуки життєвої стежини, самоствердження на роботі. Він вважає, що йому поталанило у житті бути поряд з хорошими та життєрадісними людьми. На першому місті, звичайно, сім`я та родина. Із дружиною Раїсою Степанівною, яка працює в хімцеху, виховали двоє дітей - Сергія та Оксану, які подарували на радість дідусеві та бабусі троє внучат. Син Сергій вирішив продовжити трудову династію, працює начальником зміни реакторного цеху.
Іван Дмитрович переконаний, що найкращою школою у становленні кожної особистості є життя, тільки треба з гідністю по ньому йти.
Олександр Шустерук
Фото автора