Життя біду перемагає

Працівник електроцеху ХАЕС, електрослюсар дільниці з ремонту освітлення, кабельного господарства та загально-станційного устаткування Василь Тихолаз на все життя запам’ятав «краєвиди» зруйнованого аварією четвертого енергоблока Чорнобильської АЕС. Було враження, ніби потрапив в зону інтенсивного бомбардування…

- За кілька десятиліть життя мені випало передивитись багато художніх та документальних фільмів, - розповідає Василь Тихолаз, -  але ніколи не думалось, що споглядатиму сцену «апокаліпсису» на власні очі. І не де інде, а на одній із потужніших  атомних електростанцій Європи – Чорнобильській АЕС. Ще на під’їзді до її території  виднілись зруйновані металеві конструкції, які височіли над уламками бетонних плит. Поряд – великі вирви, утворені  внаслідок згрібання технікою радіоактивного ґрунту. Всюди виднілись залишки обірваних дротів. Кабельним господарством мені і довелось займатись. Те, що було непридатне для використання, демонтувалось. Вимагалась надзвичайна обережність, бо частина систем електропостачання між третім та четвертим енергоблоками знаходилась під напругою, в зоні іонізуючого випромінювання.

Для ліквідації аварії на ЧАЕС були задіяні сотні тисяч працівників різних установ зі всіх республік Радянського Союзу. Левову частину робіт з демонтажу конструкцій, обладнання виконували військовослужбовці. Чималий обсяг робіт виконували цивільні ліквідатори. Радіаці­йне забруднення позначалось на всіх. Недарма  згодом ліквідаторів  кваліфікували по категоріях, яких аж чотири. За словами Василя Тихолаза, його перебування на ЧАЕС припало на зиму, коли земля була вкрита снігом. Це на порядок зменшило вплив радіоактивного пилу.

Василь Тихолаз військову строкову службу пройшов у ракетних військах стратегічного призначення, отож про вплив радіації знав чимало.

- Я не можу оцінювати, - продовжує розповідь ліквідатор, - рівень підготовки з цивільної оборони в інших військових підрозділах часів Радянського Союзу. Але у нашому знанням з хімічного та ядерного ураження приділялась велика увага. У Чорнобилі змушений був пригадати настанови своїх колишніх командирів. Просив своїх колег не проявляти самодіяльності: якщо визначена певна територія, то за її межі – зась! Я вважав найбезпечнішим місцем дитячий садочок, який на цілий місяць став нашим пристанищем. Прикро, але легковажність демонстрували  солдати, що брали участь у зачищенні території. Я всім казав: «Не працюйте без «пелюсток»…

Графік роботи з ліквідації аварії у Василя Тихолаза та його колег, працівників ХАЕС – Василя Бордюга, Івана Семенова, Василя Степанишина, Олександра Гончарова був ущільнений, працювати доводилось по дванадцять годин щодня і без вихідних. Виникало лише одне бажання – добре виспатись, бо вранці знову  приступали до демонтажу пошкоджених електричних комунікацій.

Василь Тихолаз пригадує, що харчували досить пристойно. Часто до ліквідаторів потрапляли посилки, які добрі люди зі всіх куточків Союзу направляли для хлопців, які вступили у двобій із підступним атомом. Біда ріднила всіх.

До Нетішина ліквідатори повернулись напередодні Нового 1987 року. У колі рідних та близьких Василь Тихолаз у святкову ніч підняв келих за те, щоб більше людство не знало ніяких катастроф. Наступний рік електрослюсарю запам’ятався пусконалагоджувальними роботами на першому енергоблоці. Його колеги по електроцеху робили все для того, щоб була можливість наді­йної експлуатації обладнання під час пуску. А Василю довелося займатись електрифікацією та обслуговуванням загальностанційних об’єктів. За три десятиліття роботи на ХАЕС його професійні обов’язки практично не змінились, лише розширилась географія «точок» обслуговування, бо потрібно підтримувати у належному стані інфраструктуру двох діючих енергоблоків.

Василю Тихолазу пам’ятна перша зустріч з  Нетішином 1979 року, де розпочиналось будівництво молодого міста та електростанції. У майбутньому місті були зведені лише перші побутово-господарські споруди, місць у новозбудованому гуртожитку на всіх  трудових «десантників»  не вистачало. Відтак деякий період працівникам довелось тулитись у пристосованих вагончиках. Таку романтику пізнав і молодий представник Вінниччини, який поповнив ряди підприємства «Електропівденьмонтаж». Василь Тихолаз став учасником спорудження багатьох житлових та господарських будівель. Вражаючим за кількістю задіяної техніки та трудових ресурсів було будівництво нових енергоблоків. Все нагадувало великий мурашник, де кожен виконував специфічні обов’язки та функції.

Щороку Василь Тихолаз у  квітневі дні у колі рідних та знайомих піднімає келих за тих ліквідаторів, кому не довелось дожити до сьогодніш­нього дня, зокрема Володимира Журука, з яким довелося працювати. Він впевнений, що священним обов’язком кожного працівника АЕС та суміжників, є сумлінна праця, від якої залежить безпека діючих енергоблоків. Тут немає різниці: чи чергує хтось за пультом блочного щита управління, чи лагодить обладнання під час ремонтної кампанії. Відповідальність у всіх однакова.

Василь Тихолаз давно усвідомив, що для плідної роботи у кожного працівника повинні бути позитивні емоції. Вони формуються по різному. Насамперед повинна бути хороша родинна атмосфера, з якою завжди гармоніює особисте захоплення, тобто хобі. У цьому Василю Васильовичу поталанило. Дружина Валентина є хорошою господинею і, як це може показатись для пересічних читачів дивним, не відстає від чоловіка у пристрасті до риболовлі. Часто подружжя Тихолазів можна побачити біля водойм, яких у нашому краї  вдосталь.

Хіба кожен чоловік може похвалитись тим, що на традиційне жіноче свято 8 Березня своїй коханій дарує рибальські обладунки? У Тихолазів це вже сімейна традиція. Років вісім тому Василь Васильович вирішив опанувати для себе англійську методику риболовлі на фідерну вудку. Тепер і його дружина добре розуміється на створенні спеціальних петель, повідків, які є специфічними у використанні іноземної технології рибальства.

Василь Тихолаз є активним членом «Клубу рибалок-аматорів ВП ХАЕС», якому нещодавно виповнилось десять років від часу створення. Тут об’єдналося кілька сотень любителів природи та активного відпочинку. Частою стала їх участь у різних рибальських змаганнях, які традиційно зі своїми колегами організовує місцевий «рибальський гетьман» Сергій Онищук. Серед активних учасників таких турнірів є й Василь Васильо­вич. У його творчому доробку є й призові місця.

Трапляється, що в певні періоди риба не бажає радувати своїм клюванням рибалок. Це аж ніяк не засмучує Василя Тихолаза, бо з’являється нагода прогулянки по лісі. Тут він також не б’є байдики, щораз повертається додому із «колекцією» гарних грибів. І є впевненість, що ця земля ніколи не знатиме трагедій на кшталт Чорнобильської.

Олександр Шустерук

Фото автора