Зорепад поважних дат
Він спостерігався наприкінці серпня-початку вересня в турбінному цеху, зокрема в групі супроводження ремонту обладнання. У колективі з семи чоловік відразу троє протягом тижня відсвяткували доволі поважні і знакові дати на своєму життєвому віку: заступник начальника цеху з ремонту О.С.Кухарук і провідний інженер з експлуатації В.М.Клітний – піввіковий ювілей, ще один провідний інженер В.П.Кунець – 60-річчя. Усі троє, за словами керівника підрозділу А.Г.Куценка, грамотні фахівці своєї справи, їм не позичати досвіду і навиків, не вчитися точності і пунктуальності, не пояснювати наскільки важлива і відповідальна справа, якою займаються.
У кожного свої нахили і професійні «фішки», знаючи про які, в цеху намагаються задіяти їх знання і вміння саме там, де вони будуть найбільш ефективними. Василь Петрович Кунець, за плечима котрого 35 років роботи в компанії НАЕК «Енергоатом», наприклад, як ніхто інший, добре знається на обладнанні турбінного цеху, легко може відчути тонкощі, які й не відразу зауважиш. Крім великого досвіду експлуатації він пройшов хорошу школу керівника, адже випало працювати свого часу заступником начальника цеху теплових підземних комунікацій. Такий симбіоз трудових набутків, а ще велика життєва мудрість проявляються у здатності приймати самостійні відповідальні рішення.
На жаль, мені не випало поспілкуватися з ветераном цеху, він саме перебував у відпустці.
- Чекаємо на вихід Василя Петровича, - каже О.С.Кухарук, - його відсутність в пору ППР, який розпочався на другому енергоблоці, відчувається.
І В.П.Кунцю, і В.М.Клітному притаманна особлива відповідальність, зізнавався нам керівник турбінного цеху. Кожне доручення виконають вчасно і якісно, відзвітують, як і належить, двічі їм повторювати не потрібно.
- Якщо Василь Петрович більш тяжіє «до заліза», то Володимир Михайлович бездоганний у роботі з документами, - каже начальник цеху. - Дуже скрупульозно вичитає, перевірить, відшукає найменші неточності, підготує і дасть грамотну відповідь.
- Виходить, вам більше до душі паперова робота? – поцікавилася я згодом у В.М.Клітного.
- Ні, - без вагань відповів, - більше мені подобається з людьми працювати. Можливо, й не так просто, бо у кожного своє я і на це потрібно зважати, але цікаво.
Він обрав енергетику, «бо у нас, Клітних, в цій сфері працював батьків брат, і мій двоюрідний брат». Тож після закінчення школи під враженнями їх розповідей про складні механізми й великі об’єкти, де, за юнацькими уявленнями, мало б бути дуже цікаво працювати, він обрав для подальшого навчання Київський енергетичний технікум. Там, до речі і познайомився з нинішнім своїм керівником О.С.Кухаруком, були одногрупниками.
Розійшлись шляхи-дороги…
Після технікуму дороги молодих енергетиків розійшлися. Мешканець Прип’яті Олексій Кухарук пов’язував своє майбутнє з ЧАЕС, де проходив переддипломну практику. Але через біду, яка у квітні 1986 року сколихнула світ, переїхав у Нетішин. Наша АЕС була ріднішою і ближчою з усіх інших, адже Хмельниччина - батьківщина Кухаруків по батьковій лінії, у Красилівському районі їх коріння. Починав з цеху централізованого ремонту, відслужив строкову і знову повернувся у рідний підрозділ. У турбінному цеху він з 1998 року, починав машиністом-обхідником турбінного устаткування, останні дванадцять років - заступник начальника підрозділу з ремонту. Колеги відзначають його вміння оперативно і грамотно оцінити виробничу ситуацію будь-якої складності, знайти розумний вихід, згуртувати колектив на вирішення гострих проблем. Організувати ремонтні роботи на належному рівні – його перевага, легко зумів налагодити тісну співпрацю і порозуміння з ремонтним персоналом енергоремонтного підрозділу.
Організаторських здібностей навчило життя, щось перейняв у спадок від батьків, чий трудовий шлях тісно пов’язаний з енергетикою. Адже тато Степан Олексійович свого часу разом з батьками і бабусею-дідусем поїхали в Росію на будівництво Білоярської АЕС. Там знайшов собі пару, там народився і прожив до трьох років маленький Олексій. Мама Катерина Іванівна закінчила Свердловський політехнічний інститут, після переїзду сім’ї в Україну на будівництво Чорнобильської АЕС очолювала в Прип’яті навчально-тренувальний центр при управлінні будівництва. Тато, монтажник за родом своєї діяльності, певний час бригадирував, був виконробом. Отож, мав у кого Олексій повчитися, і своїм сьогоднішнім трудовим досягненням продовжувач династії енергетиків має завдячувати і Кухарукам старшим.
Ніхто не може заперечити того факту, що добре йтимуть справи на роботі, коли є лад у сім’ї. Наш ювіляр має хороший тил, відчуває розуміння й підтримку. У свої 50 має вже трьох онуків, якими ощасливила старша донька Олександра. Бідкається дідусь, що не так багато часу проводить з малечею, адже мешкає донька в Рівному і, звісно, бачитися кожного дня не випадає. Все ж намагається скористатися кожною нагодою бодай для короткої зустрічі, бо телефонні розмови не замінять живого спілкування. Син Роман наразі неодружений, живе і працює в столиці. І найбільша розрада для О.С.Кухарука, а можна сказати й сенс життя, наймолодша в сім’ї донечка Ліза. У день ювілею тата вона стане першокласницею. Є в родині ще одна школярка-старшокласниця, вона – племінниця дружини Оксани (також працює у ТЦ), котрою та опікується вже 9 років через ухиляння рідних батьків від виховання своєї кровинки. Подружжя згодилося взяти дівчинку в сімю, бо не могли допустити, щоб та поневірялася по дитбудинках й інтернатах. На той час у них не було ще Лізоньки, про зародження нового життя дізналися через два дні після рішення суду про опіку над племінницею. Такий от знак долі. Недарма ж кажуть: «Твори добро й добро тобі вернеться».
…Щоб зійтися знов
Володимир Клітний після закінчення технікуму тривалий час працював на Запорізькій АЕС. Однією з причин переїзду в Нетішин стали не зовсім підходящі, як виявилося, кліматичні умови, інша – ближче до рідних місць. Адже на Вінниччині досі проживає його батько Михайло Пилипович, котрому ось-ось 90 буде. Треба навідуватися частіше. А ще Нетішин – мала батьківщина дружини нашого ювіляра Тетяни Володимирівни, котра працює в складському господарстві. На ХАЕС В.М.Клітний з 2004 року, починав майстром з ремонту ЦЦР, а через кілька місяців колишній одногрупник запропонував перейти в турбінний цех. Ось так 13 років трудяться вони пліч-о-пліч.
При підготовці матеріалу чула багато теплих слів про своїх співрозмовників. Володимира Клітного поважають не тільки за його сумлінність й особливу акуратність в роботі з документами, а й вміння створити атмосферу затишку і гармонії в колективі. Цінують ще й за притаманну чоловіку дотепність, його вдалі жарти піднімають настрій і додають енергії.
- А поза роботою ви чим займаєтеся? – запитала при зустрічі.
- В останні роки уподобав велосипед, люблю покрутити педалі. А оскільки в родині підростає онучка, то нам є чим зайнятися. Маленька Кароліна всім у домі заправляє, то наша втіха.
- Володимире Михайловичу, наша розмова проходить у дні, коли Україна відзначає 26 річницю своєї незалежності, за яку й досі складає велику плату, втрачаючи своїх синів і доньок на східних рубежах. Як цьому покласти край?
- Працювати, не давати хабарів, не порушувати закон, а допустивши таке, нести відповідальність за скоєне. Перестати бути інертними, бо у нас як – довго терпимо, а потім Майдан. Бути сміливішими, не боятися помилитися й визнавати допущені помилки.
У багатьох наших бідах винні ми самі, бо не тих до керма державного допускаємо. І що не вибори, знову втнемо якусь дурницю, а потім чухаємо потилицю. Нам би трохи більше обачності і мудрості, і все буде добре. Поборемо всі негаразди, аби тільки мирне небо над головою та рідна земля під ногами.
Ольга Сокол
Фото Олександра Шустерука